Про тотальну корупцію в українських судах уже тільки ліниві не говорять. От і в мене потягнулася ручка до паперу, коли я прочитала в газеті повідомлення прес-служби управління СБУ в Полтавській області. Суть його полягає в тому, що Служба безпеки України здійснює заходи, спрямовані на підвищення ефективності протидії корупції, посилення взаємодії з іншими правоохоронними органами, державними та громадськими інституціями. І що важливою складової боротьби з цим злом є співпраця з громадськістю. Адже протидія корупції має стати справою не тільки правоохоронних структур, а й кожної чесної людини, яка вболіває за свою країну і майбутнє своїх дітей. Далі в оголошенні зазначено телефони довіри УСБУ в Полтавській області (7—45—22 та 51—18—38) для прийому звернень щодо фактів корупції та неправомірного втручання у діяльність судів, органів юстиції, органів державної влади та місцевого самоврядування.
Ще обласне управління СБУ пообіцяло, що інформація, яка надійде за вказаними номерами, обов’язково буде перевірена, і за результатами перевірки згідно з чинним законодавством будуть прийняті відповідні рішення.
Якщо так щиро просять звертатися до них, чому б і не повідомити про деякі моменти, тим паче що до судової справи, яку я вела, має стосунок саме обласне управління СБУ.
Та спочатку хочу зауважити, що саме варто розуміти під терміном «корупція». Це, звісно, не обов’язково гроші чи інші хабарі. Зокрема в Концепції боротьби з корупцією, затвердженій указом президента України, визначено, що одним із видів корупційних діянь є зловживання владою або посадовим становищем, перевищення влади або посадових повноважень та інші посадові злочини, що вчиняються для задоволення корисливих чи інших особистих інтересів або інтересів інших осіб.
І от що цікаво. У публічному оголошенні через ЗМІ обласне управління СБУ закликає боротися із корупцією. А коли саме стає відповідачем чи третьою особою в суді, об’єктивність десь зникає, і вільно чи невільно служба сприяє винесенню несправедливих судових рішень.
Судіть самі. Шість років шукали правду в суді батьки дітей, котрі постраждали від масового хімічного ураження. Трагедія сталася 17 вересня 1998 року. Того чорного дня у селі Хомутець Миргородського району Полтавської області на мітингу з нагоди визволення села від гітлерівців було використано військовий газ нервово-паралітичної та психохімічної дії типу зарин, у складі якого є важкі фосфорорганічні сполуки. Отруєних дітей, вчительок, студентів Хомутецького ветзоотехнікуму було доставлено до лікувальних закладів. Згодом діти фактично стали інвалідами.
Кілька батьків потерпілих хомутецьких дітей зважилися звернутися до Миргородського суду і вимагати від держави відшкодування моральної шкоди. Спочатку це була об’єднана судова справа, а потім її розділили на дві. В однієї групи хомутчан було вісім відповідачів-органів державної влади, а у другої, інтереси якої я представляла в суді, з певного часу стало аж 24 державних органи-відповідача та третіх осіб.
31 жовтня 2005 року суддя Валентина Куцин своєю ухвалою додатково залучила до участі як третіх осіб обласне управління СБУ, Миргородський райвідділ СБУ, прокуратуру Полтавської області, Миргородську міжрайпрокуратуру та інших, загалом іще дев’ять державних органів.
Коли згодом я знайомилася із матеріалами справи і протоколом судового засідання від 31 жовтня 2005 року, то була вкрай здивована й обурена. У ньому чорним по білому написано, нібито я як представник позивачів подала клопотання щодо залучення третіх осіб, а саме обласного СБУ, Миргородського райвідділу СБУ і ще кількох державних органів, зокрема й прокуратури. І що нібито позивачі, інтереси яких я представляю, підтримали моє клопотання, коли суддя Куцин запитала їх про це.
Йдеться тут, на жаль, не про суддівську помилку, а про ознаки відвертого шахрайства і фальсифікування матеріалів судової справи. Адже я ніколи не подавала такого клопотання, і тим паче його не підтримували позивачі. Того дня була повна зала учасників судового процесу, які теж не чули подібного від мене. Цим протоколом «розвела» суддя Куцин і обласне управління СБУ і іже з ними! Я досі шкодую, що ознайомилася з протоколом тоді, коли вже минув термін для написання зауваження до нього. До речі, в ухвалі суду зазначалося, що залучення нових учасників відбулося з ініціативи суду.
Мабуть, суддя Куцин викривлено сприймає поняття судової незалежності. І це призвело до того, що вона «поховала» хомутецьку справу.
Підготовлені мною позови (кожен по сто сторінок) в інтересах позивачів, які я представляла в суді, відрізняються від позовів іншої групи позивачів логічним викладом як самого факту трагедії, так і порушень чинного законодавства при усуненні наслідків цього лиха. До того ж логічно й обгрунтовано, із наданням доказів, оскаржено і спростовано всі висновки державних комісій і експертиз, а також незаконні дії та бездіяльність посадових осіб.
За всі роки судової тяганини у Миргородському суді ані мені, ані позивачам навіть слова не надали для пояснень по суті. Ще й позбавили можливості запросити до суду 40 осіб зі складеного мною списку, які могли б пролити світло на теракт у Хомутці, розповісти, з якою метою його вчинено, хто є замовниками й виконавцями, якою є повна назва бойової отруйної речовини тощо. Якось одна людина з цього списку в пориві відвертості сказала мені: «Знаю, що ти мене посадиш, але в суді скажу все». Та не сказала, бо суддя В. Куцин заблокувала цю розгадку на радість отруювачам та їхнім «кришам» — задовольнила клопотання обласного управління СБУ зупинити судове провадження справи.
Це тільки декларується, що всі сторони в суді є рівними, а насправді все не так, бо до іншої групи позивачів суддя виявилася більш прихильною. І в тому самому суді, в той самий день, та сама суддя до обіду винесла для одних потерпілих позитивне рішення суду, присудивши по п’ять тисяч гривень відшкодування моральної шкоди. По обіді другу групу залишила ні з чим. Вийшло, що тій групі позивачів, до справи якої не долучилося СБУ, присуджено відшкодування, а над іншою групою суд познущався. А фабула справ однакова — і мітинг був той самий, і бойовим газом отруїлися тим самим, і кримінальна справа одна на всіх. Та даремно проїздили до суду шість років нещасні батьки-позивачі, бо одноденної присутності у судовому засіданні представника обласного СБУ виявилося достатньо, щоб вердикт суду став не на користь потерпілих діток!
Що ж до апеляційної скарги на ухвалу Миргородського райсуду, то суддя апеляційного суду Полтавської області П. Карнаух чомусь вигадав, що я пропустила строк апеляційного оскарження і відмовив у її розгляді, незважаючи на документальні підтвердження своєчасності надсилання. Люб’язно запропонував мені кілька років помитаритися ще й у Вищому адміністративному суді України.
Влітку цього року прочитала статтю, де йшлося про аналогічну ситуацію, коли подібним крутійством позивачку позбавили можливості розгляду її апеляційної скарги. І такі випадки, на жаль, не поодинокі.
Маємо справу з відпрацьованою схемою в апеляційному суді, за якою з надуманих підстав блокується розгляд апеляційних скарг. Раніше такого в обласному суді не траплялося. Хоч би які рішення приймалися (то вже інша справа, справедливі чи ні), принаймні апеляційні скарги розглядалися.