Корупція — це економічне самогубство суспільної формації (держави, області, міста, села). Міжнародна спільнота приділяє неабияку увагу ситуації з корупцією в нашій державі. Проте як можна допомогти тому, хто не хоче, щоб йому допомагали? І саме тому ми маємо розібратися самі в собі: чого ж ми хочемо — для себе і для прийдешніх поколінь? Тільки глибоко проаналізувавши наші прагнення, ми зможемо бути справжніми будівничими свого життя, брати участь в управлінні державою, областю, територіальною громадою.
Саме через державні інститути ми можемо в подальшому реалізовувати свої права і повною мірою виконувати свої громадянські обов’язки. Аналізуючи чинне законодавство України в антикорупційній сфері, доходиш висновку, що саме законодавство є першопричиною того, чому Україна піднялася на «почесне» 134-те місце за рівнем корупції у світі. Законодавство, яке за своєю сутністю покликане встановлювати певні правила поведінки як результат волевиявлення суспільства, на практиці зовсім не діє, а отже, на жаль, не виконує своєї функції.
Загальновідомо, що ухвалювати закони — це виключна компетенція Верховної Ради України в особі складу депутатів, обраних народом. Саме Верховна Рада України визначає правила політико-правової культури в Україні, формує менталітет суспільства через правові норми. Під час передвиборних кампаній усі кандидати в народні депутати України ледь не на крові клянуться, що ухвалюватимуть антикорупційні закони. Так само і політичні партії та блоки, які в передвиборних програмах пропагують свої ідеологічні антикорупційні засади. Наведу лише один приклад так званої антикорупційної діяльності депутатів Верховної Ради України.
10 квітня 2008 року у Верховній Раді України зареєстровано проект закону України «Про доброчесну поведінку осіб, уповноважених на виконання функцій держави, органів місцевого самоврядування». Ініціаторами законопроекту є народні депутати України — члени комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування О.Омельченко, М.Трайдук С.Подгорний.
Законопроект запропоновано до розгляду з метою створення ефективного механізму боротьби з корупцією, встановлення загальних вимог до поведінки осіб, уповноважених на виконання функцій держави та органів місцевого самоврядування, якими вони мають керуватися під час виконання своїх службових обов’язків, та певних алгоритмів поведінки цих осіб у ситуації, що провокує корупційні діяння. Проте, як випливає з висновку Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради України, воно вважає за доцільне відхилити даний законопроект за результатами його розгляду в першому читанні. Аналізуючи цей висновок, укотре переконуєшся: хто хоче щось зробити, шукає засоби та можливості, хто не хоче нічого робити — шукає причини.
20 березня 2009 року на розгляд четвертої сесії шостого скликання винесено доопрацьований депутатами проект закону України «Про доброчесну поведінку осіб, уповноважених на виконання функцій держави, органів місцевого самоврядування». Закон не був ухвалений, але цікавим є перебіг голосування. «За» проголосувало 179 депутатів, «проти» — лише один (О.Шустік). Не голосували 255 із 437 депутатів, присутніх на засіданні. Найпоказовішим є той факт, що автори закону народні депутати України — члени комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування не голосували взагалі, хоча були присутні на засіданні.
Незрозумілою є позиція Головдержслужби України, котра, власне, мала б лягти на амбразуру, щоб тільки закон було ухвалено. Однак цього не сталося. Мабуть, грантових коштів забракло. А можливо, є інша причина. Наприклад, проект закону не передбачає створення надбудови, як це передбачалося в новому проекті закону України «Про державну службу» (так звана Рада державної служби України)? За цей проект протягом 2006—2007 років Головдержслужба агітувала всіма силами. І якби саме в такій редакції його було ухвалено, то в Україні з’явилася б каста, яка б вирішувала всі питання. Адже державна служба — це професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їхньому апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та отримують заробітну плату за рахунок державних коштів. Узагалі цей орган дуже дивний: він нібито і є, і назва в нього грізна, тільки користі, крім консультативної допомоги, — катма. А де ж реформи, які життєво необхідні Україні? Оцінювання, проведене програмою СІГМА в рамках ініціативи ЄС, визначає, що основні завдання Головдержслужби поєднують організаційно-розпорядчі та дорадчі обов’язки. Ця функціональна широта та розмаїття негативно впливають на головні завдання адміністративної реформи в Україні.
Так, можна тепер виправдовуватися, що законопроект направлено на повторне перше читання, але ж чому наші народні депутати України, інші державні мужі так не хочуть ухвалення закону України «Про доброчесну поведінку осіб, уповноважених на виконання функцій держави, органів місцевого самоврядування»? Бо боротьба з корупцією у них лише на словах. Противники антикорупційних правил суспільної поведінки знаходять усілякі аргументи, щоб такі правила не мали права на існування. Однак закони ухвалюють депутати, пишуть фахівці. В наведеному вище прикладі з неухваленням закону України «Про доброчесну поведінку осіб, уповноважених на виконання функцій держави, органів місцевого самоврядування» фахівці описали бажані правила, подали їх до Верховної Ради, а вже потім Головне науково-експертне управління апарату ВР надало свої висновки про недоцільність ухвалення такого закону.
Можна виправдовуватись і тим, що в інших державах доброчесна поведінка є підзаконним актом, але ми маємо іншу правову культуру, не доступну здоровому глузду європейця. У нас Конституцію і закони можна ігнорувати, що вже казати про підзаконні акти.
А тим часом іноземні інвестори залишають Україну. І причиною цього є не лише економічна криза, а й високий рівень корумпованості українських чиновників.