Чотири роки Михайло Волох сподівався на вердикт Європейського суду з прав людини. Його мама Ольга Василівна так і не дочекалася приємної звістки — нещодавно відійшла в кращий світ. А Михайло і далі бореться за справедливість, яка для нього восторжествує лише тоді, коли будуть покарані всі посадовці, які чинили беззаконня…
Ця історія почалася 10 років тому, коли проти молодшого брата Михайла —Володимира, приватного підприємця, порушили кримінальну справу за несплату податків. Він виїхав з України, а Михайло разом із матір’ю намагався довести правоохоронцям, що згідно з чинним на той час законодавством, Володя мав понести лише адміністративну відповідальність.
За два роки звернень в усі можливі інстанції, на що було витрачено стоси паперу й багато нервів, Володимирову справу перекваліфікували, а потім взагалі закрили.
Коли Володимир повернувся до Полтави, брати Волохи вирішили ознайомитися з матеріалами закритої кримінальної справи, аби дізнатися про всіх, хто чинив беззаконня, — працівників податкової міліції та прокуратури, одна з функцій якої — стежити, щоб міліціянти не перевищували своїх повноважень. Проте їм цього зробити не дозволили. І знову довелося скаржитися — аж у столицю.
Коли ж нарешті добилися дозволу й гортали кримінальну справу, Михайло з подивом дізнався, що слідчий виніс постанову про перехоплення його та материної кореспонденції, а Октябрський районний суд Полтави дав йому на це дозвіл. Лише у виняткових випадках стаття 31 Конституції України передбачає накладення арешту на кореспонденцію, коли в ході розслідування кримінальної справи неможливо отримати інформацію в інший спосіб.
— Я працюю на залізниці і далекий від юриспруденції, — каже Михайло. — Та, власне, й не потрібно мати юридичну освіту, аби звернути увагу на те, що кримінальна справа — вже рік як закрита, а розпорядження про перлюстрацію кореспонденції правоохоронці, що діють від імені держави та отримують зарплатню з наших податків, «забули» скасувати і навіть не повідомили нас із матір’ю про факт обмеження наших прав.
Те, з чим постійно стикався Михайло Волох, нагадувало йому відому інтермедію Ільченка і Карцева: «Так я маю право?» — «Маєте!» — «Так я можу?» — «Е, ні, звиняйте!».
— Згідно із законом я мав право отримати документи з братової кримінальної справи, що стосувалися мене персонально, — розповідає Михайло Олексійович. — Але знадобилося кілька місяців, щоб пройти районні-обласні-державні інстанції, доки, нарешті, отримав копію постанови про перлюстрацію.
В одній із відповідей Генпрокуратури, зокрема, йшлося про те, що постанова про арешт кореспонденції була незаконною. Це дало Михайлові та його матері підставу оскаржити неправомірні дії посадових осіб і зажадати від них компенсації за моральну шкоду. Про те, як два роки цивільну справу «маринували» спочатку в районному суді, а потім в апеляційному, як не хотіли випускати з Полтави касаційну скаргу — окрема сумна розмова. Врешті полтавським шукачам правди відмовив навіть Верховний суд України.
З преси та Інтернету М.Волох дізнався про Європейський суд з прав людини, тож звернувся до Центру інформації та документації Ради Європи в Києві. Звідти надіслали «методички» стосовно того, як звертатися до цього суду і текст Європейської конвенції з прав людини, що є частиною українського національного законодавства з 1996 року, тобто з часу вступу України до Ради Європи.
— Після наших звернень ми отримали зі Страсбурга у 2002 році зразок формуляра скарги до Євросуду, які я заповнив самостійно, без допомоги адвокатів, — пригадує Михайло. — Почалося листування. Наші з мамою заяви об’єднали, так і виникла справа №23543/02 «Волохи проти України».
Процедура розгляду справ у Європейському суді передбачає надсилання копії скарги урядові країни, громадяни якої поскаржилися до Страсбурга. Країна — порушник прав людини може добровільно визнати цей факт і не доводити скаргу до розгляду в Євросуді, зберігши тим самим і своє реноме, і гроші платників податків, бо в разі програшу має виплатити заявникам компенсацію. Може. Та чи зробить це?
І що ж ви думаєте відповіла уповноважений у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини, заступник міністра юстиції України пані Валерія Лутковська? А те, що й завжди: «Уряд України вважає, що в цій справі не було порушення статей 8 та 13 Конвенції» (ст. 8 Євроконвенції говорить про те, що кожен має право на повагу до його приватного та сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції, а ст. 13 — про право звернутися до Страсбурзького суду в разі, коли вичерпані національні засоби захисту своїх прав, тобто, пройдені всі судові інстанції в Україні).
— Інакше як дежавю мені важко назвати те, що я прочитав у Зауваженнях уряду України на справу №23543/02, — обурюється Михайло Волох. — Пані Лутковська без докорів сумління називала біле чорним: «Заявники не оскаржували до суду дію арешту на їхню кореспонденцію саме після 4 травня 1998 року, коли справу за обвинуваченням їхнього родича було закрито». Про те, що це не так, свідчать рішення районного, Апеляційного та Верховного судів України! Навіть якщо погодитися з пані Лутковською в тому, що «оскільки Володимир Волох знаходився у розшуку, арешт був саме на поштово-телеграфну кореспонденцію Ольги та Михайла Волохів, бо вони є його родичами і він міг повідомити їм своє місцезнаходження», то ніяк не можна змиритися з тим, що по-перше, ще рік після закриття кримінальної справи проти брата і його повернення не була скасована постанова слідчого про арешт листів. По-друге, після всього нас із матір’ю не поінформували про застоування таких оперативних заходів.
Чотири роки листувався М.Волох з Європейським судом, надсилаючи на його прохання то один, то інший документ. Якщо спочатку листи зі Страсбурга надходили українською мовою, то останні два роки — англійською. Перекладати Михайлові допомагав його син-старшокласник.
Як виняток Євросуд розглянув справу «Волохи проти України» без адвоката, і 2 листопада цього року на веб-сайті Євросуду було розміщено рішення у цій справі.
— А нещодавно, — розповідає Михайло, — я отримав поштою офіційне повідомлення: Європейський суд з прав людини підтвердив порушення Україною статті 8 Європейської конвенції (повага до приватного життя і таємниці кореспонденції) та статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту). Після набуття рішенням статусу остаточного стислий його виклад надрукували газети «Голос України» та «Урядовий кур’єр». Відповідно Україна має виплатити мені та мамі по тисячі євро. На жаль, мама не дожила до цього…
Чи відчуває Михайло моральне задоволення від торжества справедливості, до якого так довго йшов? Каже, що певною мірою так. Сподівається, що його приклад надихне багатьох людей, які зрозуміють, що це важка, але зовсім не марна справа, боротися за свої права. Водночас йому соромно за нашу державу, яка лише декларує себе як правову.
Втім, отримати дві тисячі євро — аж ніяк не самоціль М.Волоха. Він хоче, щоб були покарані винні — слідчий, який виносив постанову про арешт кореспонденції і «забув» її скасувати; судді районного, обласного та Верховного судів, які не вбачали в цьому порушення прав Волохів і відмовляли їм у відшкодуванні моральної шкоди, завданої діями слідчого.
У лютому 2006 року парламент ухвалив Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Згідно з пунктом а) ст. 11 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» ті, хто отримав позитивне рішення Євросуду, «мають право порушити провадження про перегляд справи та/або про право на відновлення провадження відповідно до чинного законодавства». Закон передбачає, що виплачені Держказначейством України відповідно до рішення Євросуду кошти на відшкодування, мають бути стягнені з винних, які призвели до рішення Страсбурзького суду. Відповідно до п. 4 ст. 9 згаданого вище закону Міністерство юстиції України протягом трьох місяців повинне звернутися до суду з позовом про відшкодування збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виплати відшкодування.