«Дії нової адміністрації після виборів свідчать не про наміри змінити ситуацію на краще, а про згортання навіть тих позитивних процесів, які були, і появу нових тенденцій щодо порушень прав людини. Спостерігався різкий наступ на громадянські права та політичні свободи». Про це йдеться у щорічній доповіді українських правозахисних організацій. До створення цього узагальнення долучилися Гельсінкська спілка з прав людини та Харківська правозахисна група. Загалом при підготовці майже 500-сторінкової книги було використано матеріали понад сорока правозахисних організацій. Деякі висновки, наведені в узагальненні, ми пропонуємо увазі наших читачів.
Порушень свободи мирних зібрань у 2010 році було значно більше, ніж у 2005 - 2009 роках, разом узятих. У 2010 році було поновлено використання адміністративного затримання та засудження за мирні протести, яке не спостерігалося з 2004 року, констатують правозахисники.
25 березня Кабмін звернувся до КМДА з дорученням «вжити вичерпних заходів… щодо випередження та недопущення у подальшому проведення акцій протесту біля приміщень адміністрації президента України та Кабінету міністрів України». Таке доручення є брутальним порушенням свободи мирних зібрань і низки статей Конституції. Постійним явищем стало використання міліції як інструмента в боротьбі проти політичних опонентів та громадськості. З кінця лютого 2010 року в країні помітно погіршилася ситуація зі свободою вираження поглядів, вважають правозахисники.
Спостерігалися брутальні порушення права на приватність. Адміністрація президента запровадила незаконний збір інформації про особу, грубо порушуючи Конституцію та щойно прийнятий закон про захист персональних даних. Заступником глави адміністрації президента, керівником Головного управління регіональної та кадрової політики
С.Скубашевським був надісланий циркуляр голові Ради міністрів АРК та головам обласних державних адміністрацій, яким пропонувалося до 9 липня 2010?р. «підготувати паспорти районів станом на 1 липня 2010 року (згідно зі встановленим форматом)» і надіслати їх електронною поштою. Мета - «отримання інформації щодо суспільно-політичної, соціально-економічної ситуації в?регіонах України».
Ці паспорти повинні оновлюватися і надсилатися щоквартально. Паспорт району містить 11 рубрик, серед яких, зокрема, є й такі:
6. «Політичні партії, громадські організації, конфесійні громади»;
9. «Результати минулих виборів»; 10. «Керівники району, підприємств, установ, організацій, відомі та впливові люди (ті, хто впливає на політичну ситуацію)» і 11. «Засоби комунікації».
У рубриці 6 треба надати, крім переліків конфесійних громад, районних та міських осередків партій, громадських організацій, ще й їх чисельність, адреси, а також прізвища, імена і по батькові, телефони, посади та домашні адреси керівників.
Рубрика 9 містить результати всіх виборів, починаючи з 2004 року, а також дані про фракції та групи у складі рад, включно з персональними даними керівників, дані про вплив на раду та взаємодію з головою ради. У рубриці 10 необхідно вказати персональні дані керівників підприємств, установ, організацій та освітніх закладів району, керівників сільськогосподарських і фермерських господарств, депутатів рад, голів, їхніх заступників та секретарів сільських рад, а також так званих «впливових осіб». Серед даних, що збираються, є відомості про партійність (політичну орієнтацію) та особисту підтримку на виборах президента України 2010 року. У рубриці 11 зазначаються докладні дані про телерадіокомпанії та друковані ЗМІ, засновані в районі, зокрема джерела фінансування. Збирання персональної інформації проводиться, вочевидь, з метою забезпечити контроль над політичною діяльністю в країні і перевагу правлячій партії, відзначають автори огляду.
Таку ж мету ставить перед собою і «Типова угода між співзасновниками засобу масової інформації та редакцією щодо гарантій незалежності редакційної політики». Вона містить вимогу до співзасновників ЗМІ «публічно оголосити про підтримку тієї чи іншої політичної сили на виборах, при цьому вказавши, яку саме політичну силу він підтримує, а також засоби такої підтримки», а до редакторів - вимогу письмово повідомляти співзасновників про членство в партії чи громадській організації. Поява однакового тексту угоди принаймні у двох обласних центрах, Сумах і Тернополі, дозволяє зробити обґрунтоване припущення, що цю угоду запроваджено не лише там, вважають правозахисники.
Верховна Рада ухвалила низку законопроектів, які серйозно порушують права людини (наприклад, закон про місцеві вибори, багато статей якого не відповідають загальноприйнятим демократичним нормам), і відкидає концепції та законопроекти, спрямовані на їх захист. Зокрема, концепції реформування судочинства, кримінальної юстиції, прогресивний проект Кримінально-процесуального кодексу.
Запропонована президентом судова реформа, незважаючи на значну кількість позитивних новел, порушує Конституцію та міжнародні стандарти права на справедливий суд і суперечить інтересам громадян. Не узгоджуються з міжнародними стандартами невстановлення об’єктивних критеріїв та конкурсу при переведенні суддів, у тому числі при обранні на посаду в судах вищого рівня, і збереження інквізиційної (не змагальної) процедури притягнення суддів до відповідальності, при якій член Вищої кваліфікаційної комісії суддів або Вищої ради юстиції є одночасно і слідчим, і обвинувачем, і суддею стосовно судді. Не відповідають інтересам громадян запровадження можливості судового розгляду справи без участі особи, яка не була повідомлена про судовий розгляд, наприклад з вини пошти; істотне скорочення строків на подання апеляційної та касаційної скарг на рішення суду; значне скорочення строків розгляду справ у кожній інстанції до місяця-двох, а в деяких категоріях справ - до 20, 15 чи навіть 5 днів; позбавлення права заявити судді відвід, якщо обставини, котрі є підставою для цього, стали відомі після початку розгляду справи.
Після ухвалення Закону «Про судоустрій і статус суддів» громадяни отримали швидке, але несправедливе правосуддя від залежних суддів, стверджують автори узагальнення.
За інформацією Верховного суду України, у 2009 році розглянуто 45 100 подань про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. З них задоволено 39?100 (86,7%). Розглянуто 4?300 апеляцій обвинувачених та їхніх захисників на постанови суддів про застосування цього запобіжного заходу, а задоволено 1,7% від кількості винесених місцевими судами постанов про взяття під варту.
Суди також розглянули 12?600 подань про продовження строків утримання під вартою. Задоволено 97%.
Кількість осіб, звільнених з-під варти за результатами розгляду справ, зменшилася і становила 6 100, у тому числі 3 800 осіб (62,6%) - у зв’язку із засудженням особи до інших видів покарання, не пов’язаних із позбавленням волі на певний строк. 37 осіб - у зв’язку з постановленням стосовно особи виправдувального вироку. За результатами розгляду кримінальних справ у?апеляційному порядку було звільнено з-під варти 511 осіб; судом касаційної інстанції - 23 особи. Під заставу судами звільнено 150 осіб.
Судова статистика за 2010 рік на час написання узагальнення була недоступною. Але перший заступник голови Державного департаменту з питань виконання покарань Сергій Сидоренко наголосив, що на даний час ситуація з розміщенням осіб, узятих під варту, та засуджених надзвичайно складна. Динаміка останніх років така: з січня 2009 року по квітень 2010 року чисельність ув’язнених зросла більш ніж на 8 тисяч осіб. Нині вона становить понад 40 тисяч, за наявності не більше 36,4 тисячі місць у слідчих ізоляторах за нормою площі 2,5?квадратного метра на одну особу.
Значне зростання кількості тих, хто утримується в СІЗО, триває два з половиною роки. Станом на 1 січня 2008 р. у СІЗО утримувалося 32 110 осіб ( за рік до того - 32?619). За 2009 рік це число зросло на 3?882 особи (+11,4%). За наступних півроку 2010 - ще більш як на 5%. Збереження темпів до кінця року може дати понад 10% зростання за рік. Збільшення за два з половиною роки становило +24,6% відносно рівня станом на 1 січня 2008 р.
Водночас принципових змін у регулюванні затримання і тримання під вартою в контексті кримінального переслідування не відбулося, констатують правозахисники. Проект нового Кримінально-процесуального кодексу України, схвалений Нацкомісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права ще 2008 року, досі не потрапив до парламенту.
Широко використовується правоохоронними органами мало не в кожній кримінальній справі незареєстроване (неформальне) затримання. До цієї проблеми неодноразово привертали увагу Комітет ООН проти катувань, Європейскький комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, вітчизняні правозахисні організації. Традиційними для України також є проблеми адміністративного арешту з метою кримінального переслідування; відсутність обгрунтування у рішеннях про тримання під вартою; відсутність у рішенні про тримання під вартою вказівки терміну дії такого заходу; необгрунтовано тривале утримання під вартою.
За даними Державної пенітенціарної служби України, станом на 1 січня 2011 року в місцях позбавлення волі в 184 установах перебувало 154 027 осіб. Це на 5,24% більше, ніж у 2009 році, і на 2,81% більше, ніж у 2008 році. Протягом усього 2010 року вперше за останні сім років спостерігається незначна тенденція зростання кількості засуджених - на 1051 особу (+0, 97%).
В установах пенітенціарної служби тримаються понад 6,5 тисячі осіб, засуджених за злочини невеликої тяжкості; понад 40 тисяч осіб, засуджених за злочини середньої тяжкості; 6,9 тис. жінок; понад шість тисяч засуджених, хворих на туберкульоз, і близько шести тисяч ув’язнених, хворих на ВІЛ/СНІД.
Чисельність довічно ув’язнених осіб зросла на 90 осіб і становить 1696 осіб, із них 17 жінок. Загалом, за останні три роки зростання кількості довічно ув’язнених становило +12, 9%.
Ще 12 березня 1999 року указом президента України №248/99 департамент вивели з тимчасового підпорядкування МВС. Але, як уже не-
одноразово відзначали правозахисники, умов для реального підпорядкування департаменту Міністерству юстиції України створено так і не було.
Указом президента України №1085/2010 від 9 грудня 2010 року «Про оптимізацію системи центральних органів влади» було створено Державну пенітенціарну службу шляхом реорганізації Державного департаменту України з питань виконання покарань. Коментуючи зазначений указ, президент наголосив, що в назві пенітенціарної служби не повинно бути навіть згадки про підпорядкування цього відомства військовій структурі, що сприятиме утворенню цивільного відомства, яке відповідатиме вимогам суспільства. На жаль, насправді філософія державної політики системи виконання покарань залишається незмінною і має наявні й очевидні каральні ознаки, стверджують автори узагальнення. А новопризначені керівники, які проводять кадрову політику пенітенціарної служби, викликають занепокоєння створенням умов для ще більшої закритості цієї системи перед громадським контролем. І, як і в часи підпорядкування системи виконання покарань МВС, каральний репресивний механізм спрямований на приниження честі та гідності засуджених, знищення будь-яких проявів особистості, використання рабської сили і неможливість застосувати будь-які законні засоби для поновлення своїх порушених прав та свобод.
21 січня 2010 року парламент ухвалив законопроект про внесення змін до Кримінально-процесуального та Кримінально-виконавчого кодексів України щодо забезпечення захисту прав засуджених в установах виконання покарань. Ними передбачено, зокрема, зняття обмежень на кількість отримання посилок та передач для засуджених, на телефонні розмови (з 1 січня 2012 року), впроваджуються деякі поступки для ув’язнених довічно. Ув’язнені отримають право безперешкодно листуватися з адвокатами, без перлюстрації адміністрацією установи.
Водночас нова редакція ч.3 ст.121 КВК передбачає, що із засуджених, які не працюють (за деякими винятками), вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг утримується з коштів, які є на особових рахунках. У разі відсутності в засудженого коштів на особовому рахунку виправна колонія має право пред’явити йому позов до суду щодо відшкодування зазначених коштів.
З набранням чинності законом, адміністрація установ отримає право стягувати через позови до суду вартість утримання в колонії з усіх засуджених, які не працюють. При цьому не має значення, чи забезпечує установа (держава) можливість засудженим заробляти кошти чи ні, чи бажає працювати особа чи ні. (Водночас праця - це є право засудженого, а не обов’язок.) Платити за перебування в колонії доведеться всім, стверджують правозахисники. Із засуджених, у яких немає роботи, але є кошти на особових рахунках (наприклад, отримані від родичів), можна буде утримувати вартість перебування в колонії. Тепер за безпорадність держави, яка за 18 років не створила робочих місць у цих установах, розплачуватимуться зеки.
Правозахисники стверджують, що протягом 2010 року значно збільшилася кількість порушень прав людини з боку Міністерства внутрішніх справ. Почастішали повідомлення про катування та інші форми незаконного насильства, до яких вдаються працівники органів внутрішніх справ, інколи з?летальними наслідками.
Так, протягом року було близько 50 повідомлень про смерть у?міліції (2009 року?- 21 повідомлення). Згідно з?моніторингом, проведеним Харківським інститутом соціальних досліджень і Харківською правозахисною групою, оціночна кількість людей, які постраждали 2010 року від незаконного насильства в?міліції, становила 780 - 790 тисяч (у 2009 році?- 604 тис.).
На думку дослідників, це безпосередньо пов’язано з хибною та непрофесійною орієнтацією керівництва МВС на такий показник роботи, як кількість осіб, притягнених до кримінальної відповідальності, про що міністр Могильов заявив 9 липня в телеінтерв’ю. «Це ще гірше, ніж оцінювати роботу за відсотком розкритих злочинів, як було до 2005 року, оскільки призведе до вимушеної масової фальсифікації показників з?метою показати добру роботу і отримати надбавки та премії. Чи не звідси взялося підвищення зареєстрованих злочинів на 30% за перші шість місяців 2010 року? Можна впевнено прогнозувати, що цей кількісний показник зростатиме за рахунок дрібних злочинів, а?організатори і замовники злочинів серйозних, наркоторговці та керівники організованих злочинних угрупувань залишатимуться на волі», - відзначають правозахисники.
«Засобами масової інформації лише обласного та національного рівня було оприлюднено понад 350 критичних публікацій стосовно порушень свободи мирних зібрань з?боку органів внутрішніх справ за перші 100 днів нового керівництва МВС. Характер та масштаб цих порушень не залишає сумнівів, що незаконні дії міліції здійснювалися за наказом керівництва МВС. І нам дуже жаль працівників ОВС, яких примушують вчиняти незаконні дії. Це і втручання з?метою перешкодити взяти участь у?мирних зібраннях, і надання переваги одній зі сторін під час їх проведення, і безпідставне припинення мирних зібрань та затримання їх учасників, і протиправне нереагування працівників міліції на сутички, що виникають між опонентами, і надмірне застосування сили та спеціальних засобів проти учасників мирних акцій. Прикладів можна навести дуже багато. Змушені констатувати, що обраний новим керівництвом МВС шлях щодо свободи мирних зібрань орієнтований на розвиток переважно репресивних заходів.
Міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов часто говорить про права людини. Він навіть сказав, що
«...в отношении каждого нарушения прав человека мы будем проводить жесточайшее расследование». Але порушення прав людини з?боку працівників органів внутрішніх справ виникають насамперед через деякі вказівки міністра.
У виданій Харківською правозахисною групою доповіді «100 днів нового керівництва МВС» переконливо доведено, що не менше ніж 60% фактів вилучень зброї, боєприпасів та вибухових речовин регулярно фальсифікуються. Імітація показників щодо боротьби з?незаконним обігом заборонених предметів тільки створює видимість покращення роботи.
Усе, що робиться в?МВС, орієнтоване на систему показників. Вона провокує порушення прав людини та фальсифікацію. Міліціонерам доводиться працювати на показники, а?якщо ти їх не виконаєш?- це означатиме, що погано працюєш: не буде ні доплат, ні премій і так далі. Це змушує міліцію «домальовувати» показники, працювати не для справи, а?для звітності.
Сутність проведених за останні кілька місяців «реформістських» заходів не залишає ілюзій і чітко демонструє?- міліції не подобається громадська активність, і вона має намір істотно її обмежити. Доводиться також констатувати, що публічно проголошені МВС тези про необхідність співпраці з?громадськістю не мають практичного втілення і залишаються лише популістськими гаслами», - відзначають правозахисники.
Водночас у доповіді констатуються: «масові порушення прав самих працівників міліції, які повністю залежні від керівництва, часто змушені працювати по 10 - 14 годин без відшкодування, отримуючи зовсім невелику зарплатню. В?МВС часті випадки порушення трудових прав працівників, коли їм незаконно зменшують заробітну платню, скорочують без врахування норм Кодексу про працю, іноді просто незаконно звільняють. На цьому тлі, при тому, що в?десятках районних управлінь МВС немає навіть нормальних туалетів і працівники (чоловіки) змушені користуватися найближчими кафе та магазинами (а, наприклад, у?Жовтневому районному відділі МВС в?Запоріжжі туалету взагалі немає), недавня історія із закупівлею дорогих автомобілів для керівництва МВС має особливо непристойний вигляд.
З?урахуванням цих реалій, керівництво МВС мусить докорінно змінити своє ставлення до співпраці з?громадськістю та прав людини, перестати їх порушувати, відмовитися від показників роботи, які тільки стимулюють незаконне насильство та імітацію боротьби зі злочинністю. А?якщо воно на це не здатне, його треба замінити, - вважають правозахисники.
«Після президентських виборів 2010 року нова адміністрація поступово перейшла до політичних переслідувань своїх опонентів і критиків... Правничому та правозахисному співтовариствам необхідно виробити визначення категорій «в’язень сумління», «політичний в’язень», «переслідування за політичними мотивами». При цьому будемо спиратися на досвід «Міжнародної Амністії» та радянського правозахисного руху 60-80-х років, що визначили вказані поняття, які отримали подальший розвиток у?численних документах Ради Європи, ОБСЄ та інших міжнародних організацій», - підсумовують правозахисники.
«Узагальнюючи міжнародно-правову практику, враховуючи українські соціально-політичні реалії та досвід радянського і, зокрема, українського правозахисного руху», вони пропонують такі визначення.
Переслідування особи має політичні мотиви, якщо дії державних органів та їхніх посадових і службових осіб викликані: а) нелегітимними міркуваннями суспільно-політичного характеру; б)?діями переслідуваної особи із захисту прав, свобод і законних інтересів громадян.
Політичним в’язнем правозахисники пропонують вважати будь-якого ув’язненого, у?кримінальному чи адміністративному переслідуванні якого істотно значущу і достовірно визначену роль відіграють політичні мотиви влади,?- і тільки такого ув’язненого. (Визначення належить відомому російському правозахисникові, першому омбудсману РФ Сергію Ковальову.) При цьому не має значення, чи саме політичні причини спонукали до діяння, що інкримінується як злочин або правопорушення. Значення має лише наявність політичного інтересу влади у?результаті справи.
Політична мотивація в?судочинстві може викликати процесуальні і матеріальні порушення, такі як:
- елементи фальсифікації в?обвинуваченні;
- необґрунтовано жорстокі запобіжні заходи або покарання;
- неправосудні вироки або рішення про адміністративні правопорушення;
- тенденційність суду в?оцінці доказової сили доводів захисту і?обвинувачення;
- різноманітні обмеження у?можливості захищати себе, у?тому числі з допомогою захисника;
- свавілля у?виборі доказів, ігнорування очевидних фактів;
- застосування невідповідних вчиненому норм права;
- вибірковий (дискримінаційний) характер судового переслідування, порівняно з?аналогічними випадками інших осіб.
Звісно, можна стверджувати, що такий «арсенал» правоохоронні органи використовують далеко не тільки проти політично «неблагонадійних» громадян.
Окрім дискримінації з політичних мотивів тих, кого влада вважає своїми опонентами, вона інколи вдається до переслідування своїх прихильників або виконавців своїх репресивних рішень?- внаслідок внутрішніх суперечок або щоб замаскувати вибірковість репресій. Такі переслідування також мають політичні мотиви і так само неприпустимі, вважають правозахисники.
В’язнем сумління пропонується вважати особу, позбавлену волі на свідомо неправових, із?точки зору міжнародних стандартів, підставах або за безпідставним обвинуваченням у?зв’язку з: переконаннями чи їх публічним вираженням, громадською або політичною діяльністю ненасильницького характеру, що не містить вимог дискримінувати кого-небудь; пошуком, зберіганням і розповсюдженням відкритої або суспільно-важливої інформації; відмовою за переконаннями або з?релігійних міркувань від несення військової служби чи від участі у?насильницьких діях.
При цьому в’язнями сумління не вважаються люди, які вдаються до насильства або пропагують насильство і ворожнечу.
Для порівняння наведемо визначення «Міжнародної Амністії»: в’язень сумління?- це людина, позбавлена волі виключно за те, що мирно висловлювала свої політичні, релігійні або наукові погляди. Так визначив це поняття на початку 1960-х років засновник «Міжнародної Амністії» британський юрист і правозахисник Пітер Бененсон.
Переслідування можуть, у певному сенсі, спиратися на закон. Коли проти особи порушують кримінальну справу (або її права обмежують у? зв’язку з порушенням кримінальної справи за фактом вчинення злочину), або проти особи безпідставно застосовують примусові заходи медичного характеру, обвинувачують у скоєнні адміністративного правопорушення, або особа стає об’єктом позовів у порядку цивільного чи господарчого судочинства.
Переслідування може бути цілком незаконним. Ідеться, наприклад, про залякування під час профілактичних розмов; погрози звільнення з?роботи або навчального закладу; незаконні дії правоохоронних органів (побиття; незаконний збір інформації про особу; незаконні стеження, затримання та обшуки тощо); перешкоджання поширенню інформації; примушення до вступу до певної політичної партії тощо. Для кваліфікації таких дій як політичного переслідування не має значення, вважають правозахисники, - здійснюються вони державними посадовцями чи іншими особами за «мовчазної згоди» держави на це.
Виходячи з?вищевикладеного, правозахисники дійшли висновку, що в’язнів сумління в?Україні наразі немає. Водночас осіб, незаконно переслідуваних із політичних мотивів, чимало. Це учасники протестних заходів, яких залякують у різний спосіб, інколи в поєднанні з насильством; журналісти та громадські активісти, з якими працівники МВС і СБУ проводили профілактичні бесіди або стосовно яких проводили демонстративне стеження; працівники бюджетних установ, яких під загрозою звільнення з роботи примушують до членства в партіях, участі в мітингах тощо.
На думку правозахисників, «до політичних переслідувань належать кримінальні справи проти учасників підприємницького Майдану, членів «Тризуба» та ВО «Свобода», колишніх високопосадовців - Юрія Луценка та Євгена Корнійчука. Усі обвинувачені в цих кримінальних справах, що позбавлені волі, є політичними в’язнями. Цей висновок випливає з аналізу рішень про обрання запобіжного заходу і обставин цих арештів. Політичним в’язнем був колишній міністр економіки Богдан Данилишин, який отримав політичний притулок у Чехії. З високою часткою впевненості до політичних переслідувань можна зарахувати також справи Валерія Іващенка, Ігоря Діденка, Анатолія Макаренка та інших колишніх урядовців, позбавлених волі під час слідства.
Незаперечне політичне підґрунтя має поновлення старих кримінальних справ проти членів УНА-УНСО щодо подій 9 березня 2001 року (усі обвинувачені вже відбули покарання, окрім нардепа Андрія Шкіля) та керівника секретаріату Меджлісу кримськотатарського народу Заіра Смедляєва. Його обвинуватили в участі у масових заворушеннях та спротиві працівникам правоохоронних органів під час мітингу кримських татар 22 червня 2006 року.
Політичними переслідуваннями були також рішення судів у Харкові про адміністративні арешти і штрафи протестувальників проти вирубки дерев у центральному парку в травні - червні 2010 р. за ст.185 КУпАП - нібито, за злісну непокору законному розпорядженню міліції. При цьому двох молодих харків’ян, ув’язнених на 15 діб, «Міжнародна Амністія» визнала в’язнями сумління - вперше за останні шість років в Україні (єдиний такий випадок за 20 років незалежності був у 2004 р.)
Практично всіх громадських активістів, які отримали адміністративні покарання за статтями 185 та/або 185-1 КУпАП (порушення порядку організації мирного зібрання) після проведення мирного зібрання, можна апріорі вважати жертвами політичних переслідувань. Для певності кожен такий випадок слід розглянути окремо».
Часто застосовується технологія, коли влада переслідує людей, які не є опонентами влади, але яких влада вважає афілійованими з опонентами. Наприклад, людей, котрі, з?погляду влади, можуть надавати або надають чи надавали фінансову, організаційну або технічну підтримку опонентам. Інколи людей також переслідують для того, щоб отримати інформацію і підстави для переслідування «потрібної» особи. Тоді масштаб переслідувань стає більш широким. Тому важко визначити саме політичне підґрунтя для такого переслідування, оскільки зв’язку переслідування з?політичними поглядами жертви може взагалі не бути, але опосередковано він пов’язаний із політичними поглядами «потрібної» особи і намірами її переслідувати. Прикладами можуть слугувати перебіг подій навколо екс-прем’єр-міністра Юлії Тимошенко та чинного голови Верховного суду України Василя Онопенка.
До речі, припущення, що особа є «політичним в’язнем», має бути підтверджене prіma facie («первинними») доказами. Услід за цим державі, яка застосовує позбавлення волі, слід доводити, що ув’язнення повністю відповідає вимогам ЄКПЛ, як вони інтерпретуються Європейським судом із?прав людини, по суті справи, що вимог пропорційності і недискримінації було дотримано і що позбавлення волі було результатом справедливого процесуального розгляду.
Мабуть, той факт, що нині правозахисники досліджують значення термінів «політичний в’язнень» і «політичні переслідування», принагідно звертаючись до архівів часів СРСР, - показова прикмета часу…