Ледь не десять років тому сталася НП, яка вмить стала однією з найгучніших подій у кримінальній історії незалежної України — заарештували начальника консульського управління МЗС України Василя Коваля. Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу обвинувачувався в підробці, зловживанні службовим становищем і махінаціях із валютою. Два роки, поки тривало слідство й суд, доля Василя Коваля обговорювалася в інформаційному просторі. Понад двісті публікацій у газетах і безліч повідомлень у випусках телевізійних і радіоновин тримали інтригу — скільки хапонув дипломат, торгуючи батьківщиною розпивочно та на винос? Туманні натяки давали підставу думати — неміряно. Ну, якщо за закордонний паспорт, твердили вони, треба віддати «п’ятак» баксів, а саме на козирних паспортах, на візах, на легалізації документів і взагалі на «вікні» до Європи та світу сидів Коваль, то ясно, звідки в нього гроші на квартири та особняки по всьому світі! Лише в Києві журналісти виявили їх «не менш як три». Повторюю — таких публікацій набралося кілька сотень.
Як ви гадаєте, скільки шанованих видань повідомило, що 19 жовтня 2006 р. колишній Надзвичайний і Повноважний Посланник, колишній перший консул незалежної України, колишній начальник консульського управління МЗС, колишній зек визнаний Європейським судом безневинно постраждалим від катувань і нелюдських умов під час слідства й утримання у в’язниці? Що справу «Коваль проти держави Україна» Європейський суд вирішив на користь Василя Коваля і зобов’язав Україну виплатити йому компенсацію.
Навіть тепер, оговтавшись після в’язниці, Василь Коваль мало схожий на того дипломата франтуватого вигляду, який забезпечував міжнародні контакти перших осіб країни, будував перші мости між молодою Україною та світом. Не те що знайомі, а й старі друзі не відразу його впізнають.
У досить замкнутому дипломатичному співтоваристві він був відомий педантичністю, професійним досвідом і вмінням дотримувати слова. Це цінують. Адже дорогого варте, якщо після арешту, позбавлення посади та звання понад 60 вітчизняних дипломатів звертаються до кучмівської влади з проханням розібратися, не вірити наговору на Коваля? Якщо пускають шапку колом і збирають 1998 року для звільнення колеги під грошову заставу немислиму для злиденної України суму — 500 тис. грн.! Якщо навіть представники іноземних дипломатичних місій, відступаючи від церемонного протоколу, вважають за можливе висловити «подив і здивування» крутою переміною в долі Коваля?
Та у влади була непорушна позиція — винний. Це стверджували всі — від генерального прокурора до рядового слідчого. Твердження ставали громадською думкою, але ніхто не знав і не припускав, яка драма розгортається в стінах ГПУ та які сили кинуті на пошук провини Коваля.
Здай чужу душу або візьмемо твою...
Перший допит Василя Гавриловича вів високий чин із слідчого управління Генеральної прокуратури. Розмова відразу пішла відверта. Ти нам — Лазаренка і Тимошенко, а ми тебе не чіпаємо. Прокурорський начальник вважав, що Василь Гаврилович, який двічі у житті бачив прем’єр-міністра не по телевізору, знав про нього щось надто секретне. Приміром, його рахунки в польських банках, таємні зв’язки, конспіративні зустрічі з Юлією Володимирівною, підступні змови проти Кучми. За формою це був ще не допит. Та розмовляли вже після обшуку в службовому кабінеті та вдома. Василь Гаврилович розумів, що від його відповіді залежить, де він ночуватиме — у камері чи вдома. Коваль сказав відверто — нічого не знаю. Тоді, запропонували йому, скажи під протокол те, що нам потрібно. Іншими словами, дипломата запрошували до участі у фальсифікації справи проти Павла Лазаренка та Юлії Тимошенко. Ще не опозиціонерів, але вже нелюбимих «гарантом». Коваль відмовився. Він відразу зрозумів, що віддавати доведеться не тільки свою душу. Слідству потрібний компромат на Лазаренка з усього світу, і він змушений буде робити стукачами консульських працівників усіх дипмісій.
— Даремно пручаєшся. Коли ми тебе взяли, отже, є за що зачепити. Здаєш Лазаренка — вважаємо обшук і привід до прокуратури непорозумінням. Відмовляєшся — знищимо. На слідстві зламаємо морально, а в’язниця вб’є фізично, — пригрозив слідчий. І викликав конвой...
Важко сказати, чому Кучма визначив своїм головним суперником саме вчорашнього улюбленця Павла Лазаренка. Та ненависть до нього в «гаранта» була не просто сліпою, а маніакальною. Вона поширювалася і на запідозрених у «пособництві» прем’єру.
Є такий холуйський принцип — кого не любить мій хазяїн, того я ненавиджу. Начальник від слідства ГПУ втілював його в життя із запопадливістю та старанням надзвичайним...
Повернення з далекої розвідки
Василь Гаврилович Коваль був дипломатом, як би це м’якше сказати, не в першу чергу. Не випадково у сенсаційних «викриттях» після арешту репортери натякали, що головний консул — трудівник двох фронтів, дебешного і мідівського. Щось на кшталт стукача-любителя. Насправді Коваль чверть століття служив безпеці батьківщини в далекій розвідці, не бігаючи по дахах, не стріляючи з-за рогу і не зламуючи сейфи. Під дипломатичним прикриттям він виконував завдання іншої складності та значення практично на всіх континентах. І ніде «не наслідив». Це слід запам’ятати.
Полковник Коваль звільнився в запас у віці трохи за сорок. Не в останню чергу й тому, що розумів: зовнішньополітичне відомство його країни стає важливим фронтом становлення незалежності. Можливо, найважливішим. І хотів бути їй корисним.
У журналістській практиці мені доводилося розмовляти з розвідниками, які повернулися на батьківщину після тривалих років нелегального життя за кордоном. Було дивно чути від них, що звикання до життя вдома — процес складний і навіть болючий. Усі вони виїжджали з однієї країни, а поверталися до іншої, навіть якщо не змінювався генсек. Абсурдність совкових норм і правил, віковічні лиха, візантійство, що в’їлося в плоть і кров, викликали в них запитання — чим же ти, країно, займалася ці роки? Адже люди за цей час он куди пішли!
Василь Коваль, служачи поруч із домом, у Польщі, теж дивом дивувався з нових реалій. Головна, мабуть, полягала в тому, що у вищих колах політичного керівництва з’явились особи, яких за старих часів туди й близько не підпустили б. Деякі обіймали посади, але більшість роїлася у ролі радників, помічників, консультантів. Іншою реалією було прагнення українців шукати щастя та успіх за кордоном. Народ, як вода під час повені через дамбу, хлинув у Європу. Це були люди-птахи — без прав і захисту.
Очоливши консульський відділ Посольства України в Польщі, по суті, ставши першим консулом незалежної держави, В.Коваль приступив до роботи, яку ніхто і ніколи в нашій історії не робив і без якої не буває престижу держави, — до захисту і забезпечення прав українських громадян. Пізніше, під час суду над ним, Геннадій Удовенко, який виступав на процесі свідком, скаже, що в польських в’язницях тоді перебувало до тисячі українців. І винних і безневинних. Єдиним захистом і надією для них було посольство. Суддя і прокурор із якоюсь підозрілою недовірою запитали — і що, ви їм допомагали?
— А як інакше?! — здивується Удовенко. — Адже це наші громадяни. І в’язниці відвідували, і пороги оббивали — просили, кланялися. І якби не ми з Ковалем, наш майор Лисенко дотепер у їхній каталажці сидів би.
Коротка пам’ять! Хто нині пригадає і майора Лисенка, і сотні пограбованих на польських дорогах українських човників, і загнаних у борделі довірливих сільських дівчат, і навіть убитих не лише бандитами, а й польською поліцією цілком добропорядних наших громадян.
Що приховувати — на українців польська поліція дивилася недобрим оком, і коли траплялася хоч якась НП, шукала «український слід». Тому нічого дивного, що, виявивши якось в осінньому лісі під Варшавою труп, поліція за звичаєм почала прочісувати місця проживання українців — до великої сітки завжди щось потрапить. Того разу в офісі бізнесмена Петра Кириченка знайшли револьвер «Астра». З цього тривіального епізоду згодом виросте один із головних пунктів обвинувачення Коваля. Петро Кириченко і злощасний револьвер фігуруватимуть у всіх публікаціях і судових рішеннях. Та з істотним замовчуванням. По-перше, револьвер виявився чистий, із нього нікого не вбивали. По-друге, у Кириченка справді не було дозвільних документів на зброю, оскільки вона йому й не належала — револьвер придбав і зареєстрував громадянин Н. (Прізвище не називаю, тому що воно збігається з прізвищем і навіть ініціалами співробітника нашого посольства.) Було це відомо польській поліції? Безсумнівно. Проте Кириченка кинули за грати. Можливо, з тими самими намірами, з якими іноді кидає на нари українська міліція українських бізнесменів.
Що могло загрожувати Кириченку, якби справа дійшла до суду? Можу припустити — нічого не загрожувало. Проте чекати, поки польська Феміда протре очі й розбереться, що вини та винних немає, Кириченко не хотів. Він вийшов під заставу і поїхав додому, до Дніпропетровська. А польська поліція залишилася з «висяком», який сама й придумала.
А до чого тут Коваль, запитає читач? При здоровому глузді — ні до чого. Консул брав участь у його долі, допомагав, як і сотням інших українських громадян. Та слідство розсудило інакше.
Повертаючись із свого останнього далекого відрядження в листопаді 1997 року, він думав про що завгодно, тільки не про цей епізод. Два роки на чолі консульського управління були для Василя Коваля щасливими роками. Він поставив на ноги управління, вклав у перебудову його роботи свій чималий досвід і знання. Новий міністр Удовенко не сковував, а заохочував його старанність і азарт. Василь Гаврилович виношував план реорганізації консульської служби, яка приборкала б незаконну міграцію, ввела в життя європейські стандарти. Він співпрацював із парламентом, і за його участі розроблялися закони, які забезпечували молодій країні правову основу міжнародних відносин і діалогу. Як людина досвідчена він розумів: наводити порядок на кордоні, це однаково, що наступати змії на хвіст, як розумів і те, що кордон і пов’язані з ним структури стають чорним бізнесом групи привілейованих осіб. Та справа була цікавішою за побоювання.
Туга за Вишинським у 22-х томах
Генеральна прокуратура висунула обвинувачення Ковалю за п’ятьма пунктами. Здійснив службову підробку — засвідчив підроблені документи на придбаний у Польщі автомобіль, щоб при ввезенні його в Україну уникнути сплати мита в 85 грн. Незаконно придбав у Києві квартиру за валюту, а потім перебудував її без дозволу, чим теж завдав шкоди суспільству та державі — совкова 80-та стаття, за якою навіть бачити долар вважалося зрадою батьківщини. Незаконно видав закордонні паспорти громадянину А.Мільченку і членам його сім’ї, чим завдав збитку державі ще на 255 грн. Сприяв ухиленню від кримінальної відповідальності громадянина П.Кириченка.
Понад два роки слідча група Генеральної прокуратури, в якій проливали піт інколи до 90 чоловік, шукали докази вини головного консула. Були допитані сотні людей в Україні та європейських країнах. Витрачено сотні тисяч гривень і валютних коштів на зарплату та відрядження. У результаті Київському міському суду були передані 22 томи кримінальної справи за обвинуваченням Василя Коваля за п’ятьма статтями. Одна з найсуворіших — валютна 80-та. Прокурор просив сім років за сукупністю злодіянь із конфіскацією і позбавленням рангу Надзвичайного і Повноважного Посланника.
Не може ж, справді, сидіти в таборі дипломат у генеральському чині! Виявилося, що ще як може! Оскільки під час перегляду вироку всіма вищими судовими інстанціями, аж до пленуму Верховного суду, і валютну статтю було скасовано, й ранг повернутий. Отже, зеку Василеві Ковалю слід було, відповідно до статусу посланника, одержати після звільнення дипломатичний паспорт — ранг дається довічно.
Узагалі, на поглиблене розслідування пред’явлених Ковалю обвинувачень кваліфікованому слідчому треба було б щонайбільше тиждень часу. Два роки Генпрокуратура витратила не на розслідування, а на фальсифікацію справи. Вивчаючи ці не просто зшиті білими нитками, а виткані з брехні томи, я шкодував про те, що в КПК немає працюючої статті щодо притягнення до відповідальності слідчих і суддів за фальсифікацію обвинувачень. За шантаж і добування показань під тиском. За відмову допитувати свідків, які можуть прояснити або спростувати обвинувачення. За підтасування фактів і маніпуляцію документами. Правознавці негайно заперечать, що й статті є, і покарання за ними передбачені. Однак чому тоді при лавині неправосудних рішень і вироків ніхто із суддівських, прокурорських і міліцейських служителів не сів на лаву підсудних? Якби існувала така практика, сьогодні у справі Коваля на лаві підсудних сиділи б десятків зо два слідчих, експертів і суддів. І не просто за явно безпідставне обвинувачення Василя Коваля у злочинах, яких він не чинив. Це саме собою. А також за завдання тяжкої шкоди авторитету та репутації Міністерства закордонних справ України. За те, що дали підставу всьому світу підозрювати наших дипломатів у корупції та нечистому сумлінні. Головний консул — не просто ім’ярек, це символ. Не кажу вже про те, що якщо Європейський суд визнав катування Коваля у вітчизняних катівнях, то хтось же має понести за це покарання?
Слідству, а потім і Київському міському суду, Верховному суду, пленуму Верховного суду неважко було переконатися, що обвинувачення проти Коваля побудоване на піску. Велемовне, казуїстично викладене твердження, нібито Коваль оформив «підроблені»документи на власний автомобіль, розсипається, коли розкрити очі й прочитати, що автомобіль належить іншій особі. Ця інша особа жива й здорова. І готова дати свідчення. Фатальний автомобіль бігає українськими шляхами — із рідними документами. Потрібно бути сліпоглухонімим і неписьменним слідчим (і суддею теж), аби не побачити, що Василь Коваль не купував квартиру ні за долари, ні за піастри. Вона придбана його рідною сестрою за гривні. Вже хто, а Коваль знав, як ловлять на валютній статті чиновників. Тому, допомагаючи сестрі оформляти купівлю житла, заздалегідь обговорював із продавцями умову — купуємо за гривні. Та на ваше бажання після угоди можемо поміняти гривні на долари в обмінних пунктах. Підкреслюю — після угоди та в обмінних пунктах.
Найбільше в цих 22 томах уразило, як слідчий «ламав» продавців квартири. Чимало мені довелося читати архівних справ часів Вишинського і Берії, багато там було абсурдного й моторошного. Однак такого, щоб розбитого інсультом, нерухомого свідка на руках приносили на допит... А нині вже покійного Богомолова приносили. І параліч його розбив після того, як слідчий пред’явив літній уже людині обвинувачення за валютною статтею. Та відразу сказав — справу закрию, якщо даси правдиві показання. Здогадуєтесь, які? Богомолов не дожив до суду, і ми, на жаль, уже не довідаємося, якими методами допитував його слідчий, котрий завбачливо й протиправно знищив магнітну плівку з записом допиту. Вдова Богомолова, до речі, вважає, що його передчасна смерть — наслідок допитів і погроз.
Інший свідок, А.Задирака, до суду дожив, і в судовому засіданні розповів, як слідчий Литвиненко по телефону дружньо розпитував його про продаж квартири. А потім, викликавши до себе, у коридорі, у буквальному розумінні слова на коліні, дав, не читаючи, підписати протокол допиту. І в ньому виявилося зовсім не те, про що була розмова.
А, між тим, А.Задирака був не з боязких і простих. Досвідчений чекіст, який багато років прослужив у далекій розвідці в найскладніших умовах, котрий добре, до речі, знає і цінує Василя Коваля, він у думках не припускав, що повернулися жахливі часи фабрикації справ і репресій.
Обвинувальний ухил з обтяжливими обставинами
В іншій країні випадок цей залишився б непоміченим, та й для нашої він не мав стати надзвичайною подією. У тихому закарпатському містечку померла людина. Олександр Мільченко. Та був при ньому службовий закордонний паспорт, і, за достовірними відомостями, збирався цей Мільченко поїхати за кордон. На лікування. З дружиною і дочкою, в котрих теж були паспорти й візи.
Уявляєте, захлиналися на подив поінформовані репортери, це ж не просто Мільченко, це кримінальний авторитет Матрос. І з таким знанням переказували його біографію, у барвах і з подробицями, ніби все життя ходили за ним назирці. Та родзинкою, сенсацією було, що цей Матрос нібито близько дружив з П.Лазаренком, надавав йому всілякі послуги тощо. Зокрема йшлося й про те, як цей злодій у законі розгулює світом зі службовим паспортом.
Нікому й на думку не спадало поставити просте запитання: а що в цьому протизаконного? Сиділа людина чи не сиділа, руда чи чорна, кому яке діло, куди й чому він їде? Проте переконання, яке в’їлося в кров, що «серпастый і молоткастый» потрібно заслужити, що будь-кому за кордон немає чого їздити, що радянській людині взагалі прагнути за кордон соромно і підозріло, перемагало здоровий глузд.
Обвинувачення у видачі службового паспорта Мільченку пред’явили Василю Ковалю. Він пояснював: міністерство подало заявку. У таких випадках паспорт оформляють у найкоротші терміни й без мита, зокрема і на членів сім’ї. Це стверджують й інші співробітники управління. Та слідство і суд не вважали за потрібне їх вислухати.
Оскільки у справі фігурує страшний збиток державі в
255 грн., скажу, що під час перебування Василя Гавриловича начальником, консульське управління злізло із шиї держави й почало давати дохід приблизно
12 млн. грн. на рік. Усього під час перебування Коваля головним консулом до скарбниці надійшло близько 45 млн. грн.
Чи були порушені правила видачі паспорта? Якщо формально — ні. Не зобов’язане консульське управління знати, чи обіймає Мільченко посаду директора заводу чи його «підвищили» для більшої ваги. І тут слід було б дослухатися до думки колишнього міністра Удовенка, не раз висловленої публічно: не було порядку з видачею ні службових, ні дипломатичних паспортів. І не Коваль був винний у тому, і не він, міністр. Найвищі посадові особи держави дзвонили й, за визнанням Г.Удовенка, «брали за горло», вимагали видавати дипломатичні паспорти всім підряд — рідним, обслузі, друзям. Коваль саме вмів відмовляти, і в управлінні знали: не відреагував він якось навіть на розпорядження президента. Тепер можна сказати, що зробив він це на прохання СБУ. Була інформація, що кучмівська челядь збирається вивезти з країни великі цінності...
Перед своїм другим арештом (а саджали Коваля в три прийоми) Василь Гаврилович зіграв ва-банк. Передав начальнику СБУ Л.Деркачу матеріал про президентське оточення, яке явно зловживає недоторканністю під час закордонних поїздок. Ризикований був хід. І закінчився сумно — випущеного під заставу на лікування Коваля відразу заарештували, і взялися так серйозно «добивати», що він не на жарт повірив — не вижити йому у в’язниці.
У протоколі судового засідання приховано золотий розсип доказів, що справа Коваля була замовною і що стояв за цим Кучма. Президент особисто стежив, як розвивається сюжет із Петром Кириченком. (Польський утікач на той час був уже особливо наближеним радником прем’єр-міністра Лазаренка.)
На запрошення польської юстиції приїхати й дати покази Кириченко не відгукувався. Зате Дніпропетровська обласна рада, міністр Кабінету міністрів В.Пустовойтенко і самий Лазаренко писали у Варшаву листи однакового змісту — Кириченко хороший, відчепіться ви від нього.
Поляки й цю писанину, і весь дніпропетровський клан ігнорували. Та коли сам прем’єр сусідньої країни зацікавлений у закритті справи, то хто ж прогає шанс потримати справу на гачку, посмикати волосінь? Посилаюся вкотре на думку Г.Удовенка:
— Співробітників Кабміну підвела, м’яко кажучи, недосвідченість. Вони все хотіли влаштовувати прямо, через голову, а треба було — офіційно. Прем’єр звертається в МЗС. Я даю доручення посольству сприяти передачі справи в Україну. Посольство звертається до польських правоохоронців, тому що нічого незаконного чи незвичного в такому проханні немає.
І справді, хіба не домагалася Москва передачі російській стороні справи секретаря СНД Бородіна, міністра Мінатома Адамова? Хіба не видав Катар росіянам навіть убивць Яндарбієва? Кожна країна, що шанує себе, повинна уміти відстоювати своє право вершити правосуддя над своїми громадянами. І це не потурання злочинцям, а сигнал світовому співтовариству: ми спроможні самі визначати провину своїх громадян. У цьому, якщо хочете, національна традиція — у старовину із Січі винних не видавали. І судили набагато суворіше, ніж за мирськими законами, щоб не кортіло більше плямувати честь товариства. Та «дніпропетровські» моральними тонкощами й шуканнями не переймалися, діяли «по поняттях».
Звичайно, не нормально, що прем’єр-міністр дав письмове доручення Василеві Ковалю вступити з польською стороною в переговори й домогтися передачі справи Петра Кириченка в Генеральну прокуратуру України. Та було б ще більш ненормально не виконувати доручення уряду! Василь Коваль виконав. Відповідно до чого другому секретарю посольства пану Брижатому було передано ксерокопію справи й револьвер «Астра» як речовий доказ. У чому він і розписався. Та справа до Генпрокуратури не надійшла. Зникла. Розчинилася разом із револьвером.
Як це так, запитаєте ви? Хіба такі документи не пересилають диппоштою? Хіба немає правил і процедури їхнього оформлення? Є. Та пан Брижатий каже, що він справу Кириченка одержав, але, усупереч цим правилам, передав Ковалю, особисто в багажник його автомобіля поклав. Отож нехай Коваль і відповідає. Абсурд? Як для кого.
Василь Гаврилович переконливо доводив слідству й суду, що Брижатий бреше. Що в його версії не сходяться кінці з кінцями. Як можна покласти опечатаний мішок у машину, яка в цей час була на ремонті? Коваль вимагав допитати свідків, які підтверджували його правоту і спростовували наклеп. На жаль, суду потрібний був Коваль...
Обвинувачення, що він знищив ксерокопію справи, чим сприяв ухиленню від відповідальності Кириченка, абсурдне навіть у тому разі, якби було правдою. Адже зникла ксерокопія справи. Папірець зник! Що за клопіт попросити в польської сторони інший? У чому тут непоправна шкода авторитету МЗС й інтересам України?
Я не випадково згадав, що в Коваля за плечима чверть століття роботи в далекій розвідці. Чи він не придумав би, як знищити справу Кириченка, убезпечити себе від найменшої підозри? Вкрали чи пограбували автомобіль — і всі кінці у воду. Якби у наших праволюбців було бажання, вони могли б сто разів допитати Кириченка самі, обвинуватити або виправдати його. Та що тоді залишилося б від химери обвинувачення?
«Діючи з особистою зацікавленістю й в інтересах П.Кириченка, В.Коваль із метою запобігти притягненню П.Кириченка до кримінальної відповідальності використовував своє службове становище всупереч інтересам служби, чим підірвав авторитет і престиж України, її дипломатичних установ, завдав істотної шкоди інтересам правосуддя».
Ця пишномовна ахінея тягне за собою згідно з вироком п’ять із половиною років ув’язнення.
Дивимося з надією на стару Європу...
Тюрма ламала Василя Коваля міцно й була близькою до перемоги. Перший інсульт він переніс через кілька днів після арешту, гіпертонічні кризи траплялися один за одним, загострилися хронічні хвороби, зокрема виразка. Щоб Коваль не сумнівався в серйозності намірів слідства, слідчий велів перевести його в Житомирське СІЗО, одне з найстрашніших за умовами утримання. Адвокати до нього пробивалися з боєм. Побачення з дружиною не дозволяли. Другий інсульт не змусив на себе чекати — віднявся лівий бік тіла.
Чин із ГПУ, який відвідував дипломата, запитував із глузуванням, — не передумав? Ну то сиди далі.
Якби Василь Гаврилович покірно сидів, він не вижив би. Та Коваль обрав інший спосіб виживання — він боровся. Вимагав медичної допомоги, викривав протиправні дії слідчих, вимагав від Генеральної прокуратури дотримання міжнародної Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Дружина Василя Гавриловича Людмила, адвокат, поводилася ще більш різко. В одній із заяв вона написала генеральному прокурору, що сталінсько-беріївські методи тиску, застосовувані до її чоловіка, не залишаться без покарання і громадського осуду. І це буде не колись, а у близькому майбутньому.
Їм дали побачення через п’ять місяців. Людмила чоловіка не впізнала. Сивий, схудлий на 30 кілограмів, виснажений болем і знущаннями, він нагадував колишнього Коваля лише одним — тим, що не зламався.
Попереду було ще півтора року слідства, їхнє спільне голодування за переведення із Житомирського СІЗО до Києва. Звільнення під заставу, що тільки й дозволило Ковалю підлікуватися і набратися сил для подальшої боротьби. Арешт за бездоказовим обвинуваченням у «неналежній поведінці» під заставою. Звільнення з-під варти за рішенням Печерського суду, що було остаточним і оскарженню не підлягало. Та Генеральна прокуратура відправила Коваля в таке СІЗО, де в нього шансів вижити не було.
Узагалі кожний розвідник має бути готовий до того, що його заарештують, що він сидітиме у в’язниці. Лихо лише в тому, що наших розвідників не готують до наших в’язниць, до нашого слідства...
Маю зізнатися, що в цій справі в мене є особиста зацікавленість. У ті самі дні, коли Коваля митарили на слідстві, мені довелося виступати відповідачем у Кіровоградському обласному суді. Тамтешньому судді Яковлєву було доручено розглядати скаргу Руслана Боделана, який програв вибори на посаду Одеської міського голови, до міської виборчої комісії. Я був переконаний у нашій правоті. У нас були свідки та контраргументи по кожному пункту обвинувачення. Та суддя вів процес так, ніби справі визначили кам’яні береги. Ми програли всупереч фактам, логіці, совісті та праву.
Через вісім років Кіровоградський суд визнав рішення судді Яковлєва помилковим і скасував його. Тільки про це чули приблизно стільки ж громадян, скільки й про рішення Страсбурзького суду у справі Коваля.
Василь Гаврилович у своєму позові в міжнародний суд вимагав перегляду всієї справи. Після падіння старого режиму він був переконаний в успіху. Та в Страсбурзі із сумних 22 томів вибрали лише один аспект — катування. Катування не середньовічні, коли заганяють голки під нігті, а катування нелюдськими умовами утримання, ненаданням медичної допомоги, ліків. Хіба не катування, коли Коваля після медекспертизи кидають до камери, де два градуси тепла й чотири доби нікого, крім тюремного наглядача, він не бачить?
А хіба не катування, коли підозрюваний десятки разів звертається з вимогою вивчити якийсь факт, подати йому допомогу, а у відповідь, як із заїждженої патефонної платівки, звучить те саме — немає підстав, не вважаємо за потрібне... Чи це не порушення прав людини? Чи не знущання, що суди всіх інстанцій визнали справедливим передачу застави в півмільйона гривень у дохід держави? Адже обвинувачення в «неналежній поведінці» полягало в бажанні слідчого доконати підслідного! Найменшого доказу «неналежної поведінки» немає!
Та є і привід задуматися. А чому, власне, міжнародний суд має за нас виконувати роботу з оздоровлення нашої наскрізь прогнилої, корумпованої судово-правової системи? Чому не ми самі повинні домагатися права і справедливості? Чи можна вважати справу розглянутою об’єктивно, якщо під час її розслідування застосовувалися катування? Чи не є це приводом вивчити, якою ціною добуті слідством факти, докази й показання свідків?
P.S. Від редакції. Рішення Європейського суду з прав людини є підставою для касаційного розгляду справи у зв’язку з обставинами, що знову відкрилися (Restitutio in integrum). Це передбачено Цивільним процесуальним і Господарським процесуальним кодексами, Кримінально-процесуальним кодексом, а також кодексом адміністративного судочинства. Крім того, пункт 3 статті 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає: а) повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторний розгляд справи адміністративним органом, тобто без необхідності вивчення його в суді.