Історія з Личаківським кладовищем, про яке довідався весь світ після того, як бійці УНА-УНСО 22 жовтня 1998 року молотками й зубилами заходилися «витирати» напис на меморіальній плиті п’яти невідомим польським воїнам, полеглим в українсько-польській війні 1918—1919 років, могла завершитися 3 серпня нинішнього року. Того літнього дня у Варшаві заступник міністра закордонних справ України Петро Сардачук і генеральний секретар Ради охорони пам’яті боротьби й мучеництва Анджей Пшевознік підписали «Протокол українсько-польських переговорів щодо завершення впорядкування польських військових поховань 1918—1919 років на Личаківському кладовищі в м. Львові і впорядкування нових могил на українському військовому кладовищі в Пікулічах».
В українсько-польську діжку з медом кинули ложку дьогтю представники львівської громади в нашій делегації. Дисиденти висловили свою рішучу незгоду з низкою положень підписаного документа. Приїхавши додому, львів’яни 8 серпня провели засідання комісії у справах військових поховань у місті Львові, де вирішили, що положення варшавського протоколу не відповідають чинному законодавству України і можуть здійснюватися тільки після їх позитивного розгляду сесією Львівської міської ради. А Львівська міськрада на цей випадок мала своє рішення, ухвалене ще першого жовтня 1998 року.
Рішенням майже дворічної давнини, ухваленим під тиском львівської спільноти, обмежувалися спроби польських будівельників відновити військові поховання в тому вигляді, який вони мали на момент закінчення 1939 року. У такому вигляді ці поховання сприймаються західними українцями як «помпезний Пантеон польської слави на честь перемоги над ЗУНР на «східних кресах». Одне слово, серпневе засідання комісії у справах військових поховань у місті Львові визнало, що для зміни рішення від 01.10.1998 року немає підстав.
Реакція вільного міста Львова, що успадкувало гени Магдебурзького права та здобуло закон «Про місцеве самоврядування», не на жарт стривожила столицю. Києву львівський гонор — як п’яте колесо у возі, що начебто збирається заїхати в Європу.
Минулого четверга на Львів «кинули» надзвичайного й повноважного посла України в Республіці Польща Дмитра Павличка. Надзвичайний і повноважний натхненно схиляв міську раду «до компромісу». Однак атмосфера в сесійному залі була далекою від тієї, що зазвичай панує на вечорах поезії. За чесне виконання не своїх функціональних обов’язків посол України в Польщі навіть заслужив від одного з громадян Львова звання посла Польщі в Україні. Перший штурм удалося відбити.
Цього понеділка на львівську ратушу «висадився» цілий загін київських чиновників, укомплектований віце-прем’єром Миколою Жулинським, головою Державного комітету з інформаційної політики Іваном Драчем і... оберемком народних депутатів. Тепер кияни не вели лобову атаку. Перш ніж зайняти позиції в президії, вони зробили маневр — запросили «на нараду» голів депу- татських комісій, фракцій і політичних партій. Чи вживали до «запрошених» якісь особливі засоби зміни переконань, невідомо.
Головною нетаємною зброєю, з якою десант вийшов на «рядових міськдепів», був лист- звернення прем’єр-міністра України до місцевих депутатів. З послання Віктора Андрійовича присутні дізналися, що «послідовно втілюється в життя проголошений Президентом України... курс на проєвропейську орієнтацію України» і що «важливою складовою підготовки України до інтеграції з ЄС є врегулювання всіх спірних питань між Україною та її сусідами». Прем’єр-міністр від імені очолюваного ним уряду попросив депутатський корпус Львова перейнятися національними інтересами й економічною безпекою та покласти протокол українсько-польських переговорів «в основу рішення Львівської міської ради щодо впорядкування польських військових поховань на Личаківському кладовищі...»
Добродії Жулинський і Драч популярно розвивали ідею прем’єра. Високі київські бюрократи з гуманітарним складом свідомості педалювали економічні й геополітичні моменти. Мовляв, час відірватися від єдиного енергетичного джерела й загалом убезпечитись від нової неволі в північно- східного сусіди. Багато добрих слів було сказано на адресу Президента Польщі, який «запевнив, що газопровід ніколи не буде побудовано в обхід України». І все це — «заради стратегічного партнерства з нами», «попри фінансові втрати польської сторони».
Аргументи непримиренних львів’ян про можливо великі втрати Польщі у випадку, якщо Україна почне захищати свого товаровиробника, не мали результату. Не було враховано й повідомлення депутата польського сейму Даріуша Вуйцика, котрий побував у Львові минулого тижня: відмова Москві значною мірою визначена інтересами не так Польщі, як Євросоюзу. Міські депутати, як і передбачав прем’єр, тепер виявилися людьми «державно мудрими і зваженими».
Вони змирилися з положенням протоколу, яке вимагає збереження написів на пілонах. Спочатку ці написи свідчили про місця переможних боїв польської армії. Відповідно до останньої редакції рішення міськради, вони (написи) тепер указуватимуть на місця «загибелі воїнів, похованих на території польських військових поховань». Певною втіхою для львівських депутатів може слугувати й те, що їм пощастило домогтися внесення правки, яка дозволяє назви цих населених пунктів виконати не лише польською мовою, а й українською.
Ухвалили представники громади Львова положення, яким передбачено «завершити реконструкцію катакомб із монтажем скульптур крилатих голів, фігурами янголів, огородженнями у формі балюстрад, сходинками». Ці архітектурні елементи надають похованням ознак Пантеону, який так дратує українських патріотів.
Найдискусійнішим, як і слід було чекати, став пункт про розміщення в центральній частині кладовища плити, присвяченої п’ятьом невідомим польським воїнам. Тієї самої, яку майже два роки тому «редагували» унсовці. Тоді на плиті польською мовою було написано: «Невідомим героям польським, полеглим в обороні Львова й земель південно-східних». Протокол, підписаний у серпні, передбачав, що на граніті буде напис із фрагментом «...полеглим за незалежність Республіки Польща» із зображенням хреста й датами «1918—1920 рр.» Останнім голосуванням ухвалено текст зі словами «...полеглим за Польщу в 1918—1920 рр.»
І навіть такий компроміс не влаштував принципових українських патріотів. Вони наполягають, що останній варіант також містить у собі вказівку на територіальні претензії Польщі до Західної України.
Термін відкриття польських військових поховань сесія визначила «до 1 жовтня». Зроблено це за наполегливою рекомендацією Леоніда Даниловича. У своєму дорученні від 26 липня 2000 року він особисто викреслив «4 квартал» і вписав «вересень 2000 року». Така поспішність дала «недоброзичливцям» підстави стверджувати, що Леоніду Кучмі хочеться зробити приємний подарунок своєму щирому другові Александру Квасьневському напередодні президентських виборів у Польщі, призначених на 8 жовтня. Утім, навіщо тут шукати «недоброзичливців». Про необхідність «підтримати Александра Квасьневського на президентських виборах» львівським депутатам і громадськості говорив сам Павличко.
І хоча, за попередніми соцопитуваннями, А.Квасьневський спокійно візьме свої 60 відсотків електорату, ризикувати в його команді через «львівське непорозуміння» не хочуть. Нинішньому польському лідерові не потрібна слава політика, не спроможного вирішити «простеньке» питання увічнення пам’яті «захисників вітчизни». Для представника тамтешньої еліти, як і для будь-якого іншого тамтешнього громадянина, нормально вважати себе передусім поляком, а вже потім прихильником тієї чи іншої політичної орієнтації. Там шанують і розвивають ідею патріотизму, вбачаючи в цьому запоруку державної безпеки. Там не комплексують через те, що Фрейд кваліфікував національну консолідацію як різновид нарцисизму.
Це наш лідер може сказати, що в Україні національна ідея не спрацювала. Утім, судячи з тих новин, що привіз у Львів М.Жулинський як предмет для торгу зі львівськими баламутами, можна гадати, що наш Гарант патронуватиме патріотизацію суспільного життя. За словами Миколи Григоровича: Президент України незабаром може розв’язати питання з ОУН-УПА, дав доручення оголосити конкурс на створення в Києві Пантеону національної слави, «...є доручення про створення в Києві меморіалу пам’яті жертв голодомору й політичних репресій», «цього року ми, за дорученням Президента, плануємо провести міжнародну конференцію, присвячену етноциду українського народу, з тим, щоб можна було апелювати до міжнародної спільноти, як це роблять євреї, постійно ініціюючи справи голокосту»...
Певна річ, «свідомий українець» зрадіє такій добрій звістці. Проте хто може гарантувати, що все це не буде зроблено з корисливими політичними цілями?