Відомий афоризм «Не показуйте мені кодекс, покажіть мені суддю» стосовно правових проблем нашого часу я перефразувала б так: «Покажіть мені кодекс, і мені не треба буде бачити суддю». Закон має бути таким досконалим, щоб його застосування дуже мало залежало від особистості судді. Адже суддя — звичайна людина, зі своїм рівнем інтелекту, світоглядом, особистим життєвим досвідом, сформованими в індивідуальних умовах. Тому двоє суддів у тій самій справі можуть прийняти цілком різні рішення. Проте так бути не повинно.
В одній із публікацій на сторінках «ДТ» натрапила на думку, що закон, у даному випадку кримінально-процесуальний, повинен відбивати усталений у суспільстві звичай. Однак, гадаю, більшість громадян України не погодиться із тим, аби законодавчо було оформлено сформований у практиці нашого досудового слідства такий звичай, як отримання визнання підозрюваного незаконними методами. Хоча саме про це йшлося у початковій редакції ст.122 проекту КПК, відповідно до якої допускалися зустрічі працівників органів дізнання із підозрюваним із дозволу слідчого для проведення оперативно-розшукових заходів, а факт його затримки міг триматися в таємниці. Хочеться сподіватися, що в ухваленому парламентом Кримінально-процесуальному кодексі таких положень не буде.
Крім того, не можу погодитися і з твердженням, що непрофесійно проведене слідство не може бути підставою для виправдання обвинувачуваного. Оскільки, якщо суд братиме до уваги недостатній професіоналізм слідчого, ігноруючи при цьому конституційні положення про те, що обвинувачення не може грунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, ми ще дуже довго не станемо демократичною державою.
У зв’язку з цим хочеться процитувати слова голови Верховного суду Ізраїлю Аарона Барака з його книжки «Суддівський розсуд»: «Правильна правова політика цілком може виправдати виключення певних переконливих доказів, таких, як зізнання обвинувачуваного, яке не було вираженням його вільної волі. Справді, хоча ми й прагнемо істини в судовому процесі, ми не готові досягати істини, приносячи в жертву людську гідність. Завдаючи обвинувачуваному жорстоких ударів, можна отримати від нього правдиве (як і неправдиве) зізнання, але демократичне суспільство вже може зробити вибір на користь звільнення такого обвинувачуваного, аби не заохочувати насильство проти нього й інших, хто перебуває у схожому становищі. Зрештою, ми переймаємося тим, щоб досягти рівноваги між потребою демократичного суспільства у розкритті істини й настійною вимогою цього самого суспільства зберегти інші цінності, які воно вважає гідними захисту». Перепрошую читача за таку об’ємну цитату, проте, прочитавши ці слова, гадаю, чимало людей, як і я, замисляться, чому Ізраїль, що вічно воює, може дозволити собі таке ставлення до прав людини, а Україна, яка декларує європейський вибір, ще така далека від цього? Розумію, запитання це, взагалі-то, риторичне. На завершення хотілося б, перефразовуючи одне відоме прислів’я, сказати: «Покажи мені закон, і я скажу, де ти живеш». Залишається лише сподіватися, що наш законодавець не допустить, аби, ознайомившись із новим Кримінально-процесуальним кодексом, ми усвідомили, що живемо не лише не в демократичній, а в поліцейській державі.