Про те, що західні громадяни полюбляють судитися з багатими корпораціями, добре відомо й споживачам українським — головним чином із повідомлень ЗМІ. Адже нашому практично беззахисному «маленькому українцю» цікаво довідатися, як їхня «маленька людина» (переважно громадянин США) подає позов — і отримує мільйони від фірми, яка порушила його права.
Нещодавно весь світ довідався про 79-річну американку, що облилася гарячою кавою й відсудила в McDonald’sа два мільйони доларів. Адвокати потерпілої обвинуватили харчового гіганта в ненаданні повної інформації про продукт (гаряча кава, виявляється, обпікає!).
Боючись прецедентів, західні фірми на товарних упаковках і в інструкціях намагаються оповістити покупця про всю можливу небезпеку і якнайдетальніше пояснити спосіб вживання товару. Поради на кшталт «Відкрийте пакетик. Їжте горіхи» на пачках арахісу чи «Після кип’ятіння равіолі будуть гарячими» давно стали нескінченною темою для наших гумористів, які раніше потішалися лише над своїми співгромадянами. Проте багатьом бізнесменам уже не до сміху. Організоване споживчий (консюмеристський) рух, що виник на початку минулого століття та закріпився в революційні 60-ті, нині дедалі більше набуває рис, небезпечних для виробників, а якщо розібратися, то й для самих споживачів.
Ще 1982 року засновник корпорації Sony Акіо Моріта звернув увагу громадськості на небезпечне переродження загалом справедливого соціального руху. Виступаючи на юридичному факультеті Гарварда з доповіддю «Роль юристів в ослабленні підприємницьких зусиль у США», Моріта зазначив, що адвокатська діяльність перетворюється на самостійну економічну галузь, розвиток якої відбувається за рахунок інших, об’єктивно корисніших сфер бізнесу.
Він був правий. До середини 90-х років численність лише американської юридичної гільдії перевищила 1,5 млн. чоловік, а загальна сума штрафів і компенсацій, виплачених корпоративними відповідачами, досягла 300 млрд. дол. Мільярдні суми вибивалися, звичайно, не лише на користь окремих громадян на кшталт згаданої літньої американки.
Народилася нова юридична категорія — класовий позов. У них корпорації мали відповідати перед великими групами громадян, чимало з яких навіть не зверталися до суду. Ось тут і пішов рахунок на мільярди. Так, загальні виплати зі «справи Енгла» — серії класових позовів до лідерів американської тютюнової індустрії від імені хворих на рак легень жителів штату Флорида — становили 145 млрд. дол. Від класових позовів також постраждали виробники азбесту, автомобілів, силіконових імплантантів.
В останньому випадку хімічна компанія Dow Corning виплатила понад 4 млрд. дол. жінкам, які використовували силікон для пластичних операцій (силікон пізніше був визнаний шкідливим для здоров’я), — і розорилася. Позов отримали навіть виробники хімічної зброї — американські солдати, які постраждали в результаті застосування у В’єтнамі реагенту Agent Orange, теж зажадали компенсації (цікаво, що її поки що не зажадали самі в’єтнамці).
Адвокати, що відрізають у корпорацій масні шматки на користь постраждалих, діють не лише через людинолюбство. Понад 30% сум компенсацій перепадає їм за надані юридичні послуги. З яких же фондів виплачуються ці суми? Логічно, що компанії не хочуть бути розореними, і вони попросту «забивають» витрати в ціну товарів.
За останні два роки класові позови до фармацевтичних компаній призвели до подорожчання деяких лікарських препаратів на 85—100%. Не можна виключати й того факту, що виплату величезних компенсацій корпорації представляють як «плату суспільству», тим самим поліпшуючи собі імідж (і перекладаючи витрати на такий «зв’язок із громадськістю» все одно на саму громадськість). Економісти підрахували, що кожна американська сім’я (якщо вона, звичайно, не належить до позивачів — а таких пасивних споживачів все-таки більше) виплачує в рік близько 5000 дол. як «податок на судові війни». Податок цей постійно збільшується — відповідно до апетиту активних позивачів, що зростає.
Практика класових позовів поширюється світом. Ось вже й у сусідній Росії активний споживач пробує покарати рублем несумлінного продавця з врахуванням місцевої специфіки ринкових відносин. Приміром, радикальне робоче об’єднання «Защита», очолюване депутатом Державної думи О.Шеїним, виграло в Астрахані судові процеси за фактами відключення тепла, електроенергії і гарячої води, а також про незаконне підвищення тарифів.
Після першої перемоги в тих регіонах, де комунальні підприємства порушували права споживачів, «Защита» опублікувала у газетах, розрахованих на пенсіонерів, стандартні позови. У суди посипалися десятки заяв. Внаслідок цього було зірвано програму підвищення комунальних тарифів у Тюмені, Ставрополі та низці інших регіонів.
Російський варіант тютюнової «справи Енгла», проте, не пройшов. 2001 року петербурзька юридична компанія ОСВ подала від імені Івана Прокопенка, хворого на рак легень курця, позов на два мільйони рублів до правонаступника фабрики ім.Урицького — тютюнової компанії JTI. Підставою для претензій юристи вважали вимогу закону «Про захист прав споживачів» про надання повної інформації про товар чи послугу. На пачках цигарок «Біломорканал», які 40 років курив Прокопенко, попередження про те, що тютюн шкідливий, на думку хворого курця, напис був зроблений надто дрібним шрифтом. Проте захист тютюнової фірми надав суду дані, що Прокопенко десять років працював на шкідливому виробництві, від чого також міг захворіти на рак — і грошей не виплатили...
Про великі перемоги українських консюмеристів поки що не чути.