Святослав Піскун |
Мабуть, власне юридичний аспект — не головний у комедійній колізії з двома генеральними прокурорами. Глобально ця ситуація є прямим наслідком махрового правового нігілізму, зведеного в ранг державної політики і горезвісних домовленостей, які стали притчею во язицех, багаторазово підтверджених нескладним аналізом безлічі реальних фактів нашої дійсності. Домовленостей, наслідком яких став, зокрема, С. Піскун у кріслі генпрокурора, що було одним із перших кроків принципово нової, як тоді здавалося, влади, які дуже здивували громадськість. Плоди цих дій влада пожинає сьогодні, але, на жаль, не тільки вона.
Зрозуміло, що навіть якщо раптом суд знову «підкачає», ставши на бік позивача — С.Піскуна, то майстри підкилимових ігор на вищому рівні ситуацію вирішать — поторгуються і домовляться. Ну, наприклад, зійдуться на тому, що певна політична сила візьме у свої обійми прокурора, який настільки «подорожчав» за останній тиждень, може, на найвищому рівні йому гарантують одержання вагомої посади і т.д. Двох генпрокурорів, напевне, не буде, але, як кажуть, осад залишиться. До речі, за деякою інформацією, указ Кучми про відновлення Піскуна на посаді не скасовано й понині.
Як відомо, Шевченківський суд столиці постановив скасувати указ президента про звільнення Святослава Піскуна і відновити його на посаді. У зв’язку з цим Сергій Головатий порадив журналістам написати у своїх заголовках: команда президента першу битву програла, але вона виграє війну. Оптимізм міністра вселяє надію. Проте вже смакованій перемозі судилося бути пірровою. Тому що влада мала вигляд кумедний і безпомічний. Тому що позов генпрокурора, котрий не вперше відновлювався на посаді через суд, усе одно зробив ефект «НП у частині». Тому що невтомно звеселяючи публіку своїми заявами, відставний генпрокурор виграв перший бій, незважаючи на особисту присутність чинного міністра юстиції серед опонентів. Влада вже сьогодні остаточно і безповоротно програла інформаційну війну цьому чемпіону з порушення пустопорожніх кримінальних справ. І ніяке остаточне рішення суду чи інше розв’язання ситуації істотно на це враження вже не вплине. Тому що минулого разу Піскун, якщо й був звільнений незаконно (ще Кучмою), то й відновлений був незаконно, про що неодноразово писало «ДТ». Але це нікого нагорі не турбувало. Зрештою тому, що позов Піскуна, про який він заздалегідь попереджав, частково паралізував роботу як мінімум двох солідних установ.
У складному становищі опинилася Генпрокуратура. Сумнівно, щоб її співробітники могли сьогодні цілком віддаватися улюбленій роботі. Що вже й казати про прокурорів, призначених О.Медведьком, який затіяв із президентом рішучі кадрові зміни. Самому О.Медведьку взагалі не позаздриш. Нерви ж не залізні, а доводиться сидіти у вихідні у своєму кабінеті, коли неподалік багатозначно маячить відновлений Піскун, «роблячи вигляд, що прогулюється». Тобто зрозуміло: думки всіх співробітників спрямовані виключно на те, щоб якомога сумлінніше виконувати свій обов’язок. У перервах між репортажами з залу судових засідань, де вирішується доля їхнього начальника — чи то колишнього, чи то чинного.
Ще в одній поважній конторі взагалі, напевно, важливі папери невдовзі тюками випадатимуть з вікон. Новопризначений міністр юстиції, напевно, не встиг ще організувати роботу підлеглих таким чином, щоб у відсутність компетентного шефа справи в Мін’юсті йшли як зазвичай, як добре налагоджений механізм. Поки що єдина справа, якій цілком віддався новий міністр, — це позбавити країну від непотоплюваного генпрокурора. Справа ж, без перебільшення — державної ваги, але поки що виходить, як бачимо, погано. На жаль, привізши з Парламентської асамблеї Ради Європи «скальп» осоромленого Піскуна президенту, С.Головатий уплутався з обов’язку служби у виснажливі бої вже, як виявилося, не на своїй території. Отут суд несподівано і зухвало виявив повну незалежність від виконавчої влади. Ну, щоправда, не зовсім несподівану. У С.Головатого, як виявилося, було щось на кшталт оперативної інформації щодо суддівської змови на вищому рівні. Коли він її оприлюднив, сам факт нікого особливо не здивував. Дивно було, що такі речі говорить міністр юстиції. Ще й супроводжує їх рекомендацією, відверто скажемо, мало сумісною з настільки високою посадою промовця. С.Головатий так і сказав: «Я не бажав би жодному громадянину України звертатися за захистом своїх прав до таких суддів. Немає справедливості в цих суддів, і ніхто більше не може на неї розраховувати», «судді Шевченківського районного суду завдали непоправного удару по авторитету судової влади в Україні», «не прийде Піскун, не сяде в крісло, тому що тоді доведеться визнати, що в Україні немає влади, а є суддівська сваволя, диктатура суддів або, скажімо, суддівська мафія, яка керує країною».
Правду кажучи, почуття С.Головатого близькі чималій кількості клієнтів вітчизняної судової системи. Проте незрозуміло, як може дозволяти собі прилюдно озвучувати їх міністр юстиції. Навіщо потрібно було давати всі ці коментарі, які не викликали нічого, крім роздратування і подиву безпорадністю влади? Влади, яка звільнила Піскуна, котрий, як завжди, був за крок до подвигу — саме збирався взяти за горло замовників убивства Г.Гонгадзе і віддати належне господарській діяльності П.Порошенка.
Залишається відкритим також питання, для чого була потрібна особиста участь міністра юстиції у такій справі? Щоб створити переконливе враження тиску на суд? Адже не возить президента міністр транспорту власною персоною. Навіщо було підвищувати статус заходу?
Мало того, ще й президент прокоментував те, що відбувається: «Відставка генерального прокурора знаходиться — відповідно до Конституції країни — у повній компетенції президента, і я в цьому питанні діяв виключно дотримуючись букві і духу української Конституції». Чи царське це діло — запевняти народ у законності власного указу?
А от Святослав Михайлович, котрий покуражився минулого тижня від душі, каже, що по-іншому тепер дивиться на президента — як на свого майбутнього клієнта, оскільки той, мовляв, порушив закон...
Загалом, залишається лише сподіватися, що не виявить бажання взяти участь у цьому спорі за крісло генпрокурора ще й екс-генпрокурор Потебенько. Бо інакше — оце так конкурс буде на місце!
Кілька слів про досі незрозумілу юридичну суть питання. «ДТ» писало про рішення Конституційного суду від 7 травня 2002 року в справі про офіційне тлумачення статей Конституції щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб. Відповідно до нього, «трудовий спір» генерального прокурора має вирішуватися Конституційним судом. Оскільки йдеться про конституційно-правову відповідальність посадових осіб, зокрема прем’єра і генпрокурора.
Представники відповідача вважають, що, відповідно до Конституції, президент має право звільняти генпрокурора без пояснень і вказівки причин. Якщо виникають питання щодо конституційного положення про право президента звільняти генпрокурора, тлумачити це знову ж таки має Конституційний суд, а не Шевченківський.
У зв’язку з такою колізією юристи, звісно ж, дають суперечливі коментарі. Від однозначного визнання безумовного права президента звільняти генпрокурора до цілковитої підтримки рішення Шевченківського райсуду (незважаючи на те що мотивувальну частину цього рішення не було оприлюднено). Цілісної оцінки ситуації, розпочинаючи з відповіді на запитання, чи міг райсуд розглядати справу про відновлення Піскуна, нам почути так і не вдалося.
Володимир Мойсик, глава парламентського комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, один із кандидатів на посаду генпрокурора, в інтерв’ю «Главреду» зазначив: «Я посилався на рішення Конституційного суду, який роз’яснив, що є ряд осіб у державі, котрі можуть бути звільнені тільки через призму політичної відповідальності, без пояснення причини. Наприклад, прем’єр-міністр України. Якщо ж це стосується і генерального прокурора, і так розцінив президент, що той є суб’єктом політичної конституційної відповідальності, то глава держави повинен був про це написати в указі. Але президент протягом трьох тижнів і слова не сказав, чому він звільнив Піскуна. Водночас глава його секретаріату пан Рибачук наліво і направо коментував: безладдя в роботі, не розслідували справу Гонгадзе, не взяли на експертизу кров президента... Тобто глава секретаріату причиною звільнення вважає не ту, яку мав би вважати президент, — «за значні недоліки в роботі генерального прокурора». Осьде, пробачте, генпрокурор має право позиватися».