Преса і влада — товариші по нещастю. Вони страждають одна від одної. Часто змушені вступати одна з одною у стосунки, яким притаманний особливий цинізм. Сказане меншою мірою стосується видань «еротично-рекламного характеру», які викликають задоволення істеблішменту своєю безвідмовною готовністю проводити генеральну лінію в будь-якому вигляді. Крок ліворуч (чи праворуч) розцінюється як замах на основи демократії в особі товариша N, а стрибок на місці — нахабна провокація проти конституційного ладу.
Американці буквально впадають в екстаз, коли дізнаються про існування в Україні державних засобів масової інформації. У свою чергу високопоставлені українські чиновники, потрапивши за океан, обожнюють розповідати представникам Державного департаменту про всеохоплюючу продажність української преси й журналістів. Приміром, глава Центральної виборчої комісії Михайло Рябець під час недавньої поїздки до США досить яскраво змалював низький рівень національних мас-медіа, котрі обслуговують інтереси олігархів...
Коли існують державні ЗМІ, то з’являється тема державної підтримки їх. Це дуже інтимна річ, бо всіх задовольнити просто неможливо. Усі пам’ятають скандал, який спалахнув із приводу переліку видань, що дістали від Кабінету міністрів певні пільги. У ряду громадян виникли природні запитання. Чи дозволено державному виконавчому органу надавати допомогу приватним медіа-організаціям? І чому ця допомога має вибірковий характер? І що є критерієм добору? І чи не була така акція лише формою політичної реклами — адже будь-який видавець вам скаже, що «благодійні внески» Кабміну смішно розглядати як серйозну допомогу для видань, які переживають складний етап перманентного підвищення цін на папір.
Тож тема державної підтримки мас-медіа — досить небезпечна річ. З нею (темою) може справитися хіба що Ісус Христос, котрий зумів свого часу нагодувати кілька тисяч голодних двома хлібинами та п’ятьма рибинами.
Лідер соціалістів Олександр Мороз цього тижня запропонував парламенту допомогти одному виданню, яке постраждало від податкової адміністрації. Мається на увазі газета «Сільські вісті», якій відомство Миколи Яновича Азарова нарахувало податкової заборгованості на суму, достатню для припинення виходу видання. Понад мільйон гривень. Олександр Олександрович запропонував цю справу (заборгованість) списати. Підготував відповідний проект, який схвалив Комітет ВР із питань законодавчого забезпечення свободи слова. У колег за цехом виникло запитання — а чому на «індульгенцію» має право тільки «СВ»? Ідею Мороза творчо розвинули: так побачив світ проект ще однієї постанови — про «прощення» усіх видань, що мають борги. До речі, сам Олександр Олександрович вважає такий захід цілком розумним — загальна заборгованість, за його словами, становить півтора мільйона гривень, а оскільки грошей цих у газет немає і не буде, то чому б не скостити «віртуальний борг»? У рамках загальнодержавної підтримки свободи слова. Але тут постало таке питання — а як бути з газетами, які акуратно сплачували за рахунками? Платити компенсацію за сумлінність?
Зрештою, допомагати — то всім. І народився черговий проект про внесення змін до Закону про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів. Виникла філософсько-правова колізія під умовною назвою «співвідношення категорій загальне та приватне в українській медіа-есхатології». Що краще: допомагати одному виданню чи комплексно розв’язати нерозв’язну в сучасних умовах проблему?
Законопроект, під яким стоять підписи Віктора Понеділка й Олександра Зінченка, містить цілий ряд безумовно шляхетних новацій.
По-перше, органи державної влади й місцевого самоврядування, а також офіційні особи не повинні мати права на одержання компенсації моральної шкоди. Коли у змісті статті зустрічаються оцінні судження щодо виконання такими особами своїх службових функцій, то це не привід подавати на видання (автора) в суд.
По-друге, передбачається, що редакції ЗМІ мають право на пільгові кредити, які можуть надавати банки, визначені НБУ.
По-третє, уточнюється понятійний опис конфлікту між мас-медіа та владою. Якщо в чинній редакції закону суд повинен визначити наявність «злого наміру» у діях «шакала пера», то модернізований варіант проекту передбачає з’ясування існування «прямого наміру» й оцінку «достовірності опублікованої інформації».
У результаті, конкретний почин Олександра Мороза (списання заборгованості з «Сільських вістей») зіштовхується з варіантом загального полегшення існування засобів масової інформації Олександра Зінченка. Останній виступає проти морозівського підходу, вважаючи його окремим випадком загального сумного стану справ на інформаційному ринку.
Зінченко вважає, що саме його підхід одержить підтримку в сесійній залі. Обидва законопроекти виноситимуться в пакеті й у результаті хтось має програти.
Конфлікт по лінії «приватне-загальне» сам по собі є досить показовим. Мимоволі пригадується анекдот про сантехніка-дисидента, котрий заявив у райкомі КПРС: «Тут усю систему змінювати треба». Усю систему змінювати, ясна річ, ніхто не збирається. Науково-експертний відділ ВР уже «накопав» понад десяток зауважень до проекту Зінченка. Експерти, приміром, вважають, що обмежувати посадових осіб у праві подавати позови про компенсацію «моральної шкоди» не можна. Мовляв, чиновник теж людина, тож на нього поширюється чинність статті 32 Конституції, яка гарантує кожному громадянину право на відшкодування збитків. Відчутно запахло юридичними нетрями, у яких може легко загубитися будь-яка нормальна ідея.
Можна сказати, що будь-які спроби допомогти багатостраждальному інформаційному простору заслуговують на повагу. Надати змогу виходити «Сільським вістям» за допомогою списання заборгованості — це, у принципі, нормальна спроба врятувати опозиційне видання. Хоча це, м’яко кажучи, півзахід. Як стверджує редактор «СВ» Іван Бокій, главам місцевих адміністрацій «спущено» столичну директиву — кожне село має право передплатити не більше десяти примірників опальної газети. Навіть коли ця інформація відповідає дійсності, довести факт штучного «завалу» передплати (отже й факт свідомого заподіяння шкоди газетному бюджету) неможливо.
Можна гідно оцінити й порив комітету з питань ЗМІ — спробувати надати дійовішу державну допомогу мас-медіа. Але все зводиться до того, що законодавчо розв’язати проблему взаємин влади та преси не уявляється можливим. Доти, поки законотворчі пропозиції матимуть суто політичний, а не економічний характер. Адже жоден із законопроектів не пропонує звільнити видання від ПДВ, зменшити плату за ліцензії на трансляцію, зменшити податковий прес на розповсюдження.
Тож питання співвідношення «приватного й загального» тут варто розглядати в дещо іншій площині, а саме: чи може існувати цивілізована підтримка мас-медіа в нецивілізованих умовах?
В Україні вже настільки відпрацьована технологія відносин між небажаними виданнями та владою, що ніякий закон не допоможе. Лунає дзвінок у друкарні й видання N припиняють друкувати. Або договір оренди несподівано розривається, або що-небудь ще...