Закликаю дивитися на те, що чинить правосуддя,
а не на те, що воно каже.
В.Кук, американський правознавець
Початок прославляння триликої системи устрою державної влади та безмежне схиляння перед нею було покладене в епоху перебудови. Відомі вчені у галузі теорії держави, права та державного будівництва, відразу забувши марксистсько-ленінські постулати, що набридли і їм, дружно взялися до просвіти зацькованого населення тоді ще СРСР передовою теорією «поділу влади». Вони не лише знайомили з основними положеннями цієї теорії, підгрунтя якої заклав ще Аристотель і як вчення сформував Шарль Монтеск’є, а й наполегливо вимагали впровадження даної теорії в практику державного будівництва України, посилаючись на досвід країн Європи та США.
Слов’янський підхід до реформування влади, посилений «радянським» елементом, полягає в гаданій самодостатності для досягнення поставлених цілей прийняття певної кількості нормативних актів, створення певних державних органів із наділенням їх відповідною компетенцією.
У глибині душі ідеологи та виконавці перебудови владної державної машини на новий лад розуміли, що наявності лише цих двох елементів недостатньо для створення суспільства, яке динамічно розвивається. Тому в науці дискутується також обов’язковість присутності модернізованого правового та інших механізмів. Проте навіть приблизне визначення контурів цього механізму, його частин і елементів заводить у безвихідь висококласних фахівців у галузі управління макросистемами. Однак державні чоловіки, освячені радянською юридичною наукою, взялися за справу.
Спочатку як мету було обрано побудову комуністичного майбутнього. Замінивши пошарпану мету на іншу — побудову європейської держави, грунтовану на багатоукладній економіці з розгалуженими суспільними і політичними інститутами, виконавча влада з тією самою старанністю та ентузіазмом узялася за звичну справу — поганяти злощасний електорат крізь тимчасові труднощі перехідного періоду до наміченої мети.
Верховна законодавча влада в Україні, позбувшись «московського зашморгу», вирішила ухвалювати зразкові європейські закони, наповнюючи їх новим, не баченим досі в наших місцях змістом. Хоча, слід визнати, у безлічі випадків крадькома списує правила у своїх російських колег.
Мабуть, аби виправдати себе у власних очах, у кулуарах Верховної Ради раз у раз озвучується думка, що в Росії закони пишуть наші українські хлопці, які колись покинули «рідну неньку» у пошуках кращої долі. Добре, що авторське право не поширюється на нормативно-правові акти, а то ми знову були б у центрі міжнародного скандалу. До того ж росіяни вирішили, що наявність в Україні аналогічних російським законів підвищує їхні потенційні можливості впливу на економіку, а, отже, і політику малоросів.
Тому для того, щоб не засумнівалося, насамперед, європейське співтовариство в істинності наших намірів облаштувати на європейський лад владу, а отже, і державу, весь реформаторський запал припав на судову систему.
Спочатку з’явилася теза про слабкість судової системи, її вторинність, залежність від виконавчої влади. У наукових колах ця теза перетворилася на аксіому. Серйозних дискусій про роль суду в житті суспільства, шляхи, способи, форми і методи реформування судової системи України не вийшло. Однак дотепер проблематика тотального судового реформування є однією з наймодніших і до нудоти мусується на сторінках періодичних юридичних видань.
В ім’я встановлення невідворотності демократичних процесів у судову владу вирішено було вдихнути нову компетенцію, з одночасним значним піднесенням статусу судді до рівня представників інших гілок влади, а якщо вийде, то й вище. Теорія тут розігрувала таку карту:
— суд має бути, насамперед, незалежним і незмінним, що послужить забезпеченню та дотриманню законності під час відправлення правосуддя.
Судова незалежність у розумінні переважної більшості сучасних учених має виявлятися в такому: втручання в діяльність суду неприпустиме за жодних обставин. Цього не можна робити ні щодо конкретних судових справ, ні щодо організаційних і загальних питань, навіть коли вони належать до відправлення правосуддя непрямим чином. Пригадується відома мініатюра двох мімів, один із котрих з будь-якого приводу та на будь-яке запитання візаві несамовито кричить: «Ні-з-з-я!!!»
Вихідний постулат (принцип) якнайретельніше прописують у всіх законах, що регламентують статус і діяльність суду. У Конституції України незалежності суддів присвячено дві статті. Відточеність формулювань особливо чітко виявляється в статті 14 нового Закону «Про судоустрій України» — «судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону». І далі... «втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду або суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне передбачену законом відповідальність» і т.ін., і т.п. Така відповідальність установлюється ст. 176 (3) Кримінального кодексу, ст.185 (3) Кодексу України про адміністративні правопорушення. Не залишили незалежність без уваги в Господарському процесуальному кодексі, Законі «Про статус суддів», Цивільному процесуальному кодексі, Кримінально-процесуальному кодексі.
Таким чином, Верховна Рада нормативно закріпила судову незалежність від будь-яких зазіхань на неї більш віртуозно, ніж мусульманськими звичаями захищено честь безневинної дівчини.
І вищезгадані статті законів запрацювали, але цілком дивним чином. Той, хто бажає проникнути в серце судової машини, зокрема з пряником, робить це цілком безперешкодно. Небажаним для суду особам указується на двері, природно, відповідно до чинного законодавства.
Той, хто зіштовхувався з вітчизняною судовою системою, зберіг у пам’яті найнеприємніші спогади про пережите.
І навіть ті, кому колись удалося домогтися позитивного результату з цивільної справи, після виснажливих і принизливих судових процедур, що спустошують і відбуваються в прокурених кімнатках загальних судів, не раді нічому — ні здобутій перемозі, ні стягненим сумам, знеціненим неймовірними морально-психологічними зусиллями, витраченими на подолання інертності суду.
Упиваючись власною безкарною незалежністю, наші господарські суди протягом минулого десятиріччя забезпечували безперешкодний перехід державного майна на мільярди гривень у руки приватних осіб через липові справи про банкрутство.
Не заперечуючи фактів винесення окремими справжніми фахівцями, які є в кожній сфері діяльності, достойних судових рішень, слід звернути увагу, що йдеться про функціонування всієї судової системи як єдиного механізму. На будь-якому історичному відрізку були люди, котрі приймали правильні рішення — чи то була судова, виконавча або законодавча гілки влади. Навіть у страшні 30-і роки іноді виносили судові рішення, грунтовані на законі та праві. Під час аналізу ж діяльності судової системи сучасної України принципово важливим є питання кількісного розміру правомірних рішень при дотриманні термінів розгляду судових справ. Тому поодинокі винесені законні та обгрунтовані судові рішення не є приводом для занесення перемоги на рахунок реформаторів судової системи.
Про яку незалежність суду може йтися, якщо він бере участь у складних процесуальних відносинах з усіма учасниками судового процесу і має обов’язки, насамперед, стосовно них. Будучи державним органом, суд пов’язаний сотнями ниток з іншими суб’єктами і виступає повноправним учасником як відносин публічного, так і приватного характеру. Тому сліпе твердження про якусь абстрактну цілковиту незалежність суду, що є на сьогоднішній час священною коровою таких галузей права, як цивільно-процесуальне, господарсько-процесуальне, кримінально-процесуальне, слід піддати серйозній критиці, а, можливо, й ревізії.
Якщо іноді й слід говорити про незалежність суду, то у вузькому сенсі цього слова, з відомою часткою здорового скептицизму, що ніколи не заважало ні науці, ні практиці. Фактично лише скоєний злочин, не пов’язаний з відправленням правосуддя, може послужити підставою для звільнення судді з посади. Або (про що свідчить практика) порушення корпоративних неписаних правил, які діють усередині суддівського корпусу. І якщо це так, то чи варто такий город із правових норм городити?!
Нині посилено дискутується питання додаткового матеріального забезпечення суддівського корпусу та порядку його фінансування. Тому слід очікувати нових законів, які підвищують добробут суддів. Основним мотивом збільшення казенного забезпечення є потреба підключення економічних важелів для боротьби з корупцією в суддівському корпусі. Верховна Рада і Кабінет міністрів намагаються відпрацювати два варіанти.
Перший — поставити риторичне запитання усередненому середньостатистичному корупціонерові: «Скільки вам потрібно грошових знаків для того, щоб добровільно відмовитися підривати залишки економічного потенціалу та міжнародного авторитету країни?»
І другий, більш ощадливий, — метод підрахунку Шури Балаганова, героя роману Ільфа і Петрова «Золоте теля». У цьому разі в образ Шури Балаганова, який обчислює розмір «суддівського кошика» лічильно-касовим методом, перевтілюються самі державні органи.
У результаті не надто складних підрахунків отримана сума буде співставлена з можливостями бюджету, виснаженого безперервним економічним зростанням і заробітними платами в інших галузях господарства, і, як було не раз, щоб не зіштовхувати нікого лобами, її розділять на 10. Спрацює так званий нульовий варіант — ні вашим ні нашим. Збільшення заробітної плати, але не розв’язання матеріальних проблем даної специфічної галузі влади, дозволить їй із чистим серцем і відкритою душею продовжувати бути повноправним учасником ринкових відносин.
Усі ці та інші проведені зміни та перетворення судової влади привели до того, що вона зруйнувалася під тиском реформаторів. А долі людей, майнові та немайнові права й інтереси громадян, юридичних осіб, та й самої держави, втягнутих у судові конфлікти, були тихо поховані під уламками правосуддя.
По-перше, роль і порядок організації судової влади за західноєвропейським зразком не слід було переносити на українську дійсність трафаретним способом. Свого становища правосуддя в цивілізованих країнах домоглося, насамперед, кропіткою безупинною роботою, точніше, навіть конкретними результатами цієї роботи, матеріалізованими у вигляді відповідних судових актів. Чимало з цих рішень і вироків, складених кілька століть тому, дотепер є зразком торжества права, свободи, демократії та, нарешті, літературної досконалості.
І суспільство гідно оцінило цю роботу, закріпивши статус судової влади як у законодавстві, так і в реальному житті. А якими офіційними судовими рішеннями, проголошеними після Жовтневої революції, можемо пишатися ми?
Є відома казка-анекдот про те, як імператор Павло I відправив своїх наближених до Англії, забезпечивши їх грошима для придбання парових машин для державних потреб. Прибувши за місцем призначення, добродії пропили всі гроші. Наступного, після пиятики, дня, побоюючись гніву государя, один із них вирішив спробувати щастя в гральному клубі. На подив свого товариша, ввечері він приїхав у кареті, із новенькими паровими машинами, у шикарному фраку та з черговою порцією міцних напоїв. Природно, довелося пояснювати. «Спочатку мені не щастило, проте потім я зметикував, що за картковим столом досить слова джентльмена, і кількість оголошених мастей і очок ніким не ставиться під сумнів. І тут мені стало надзвичайно таланити — гроші самі попливли до рук», — був відвертим новоявлений гравець.
Прихований сенс цієї історії щодо організації правосуддя в українських судах і його місця в системі влади в державі полягає в тому, що суд, опинившись на штучно відведеному, настільки почесному для нього місці, не пройшов певного шляху професійного становлення, очищення і самовизначення. Це, по-перше.
По-друге, правосуддя досить швидко стало некерованою і неконтрольованою стихією. У результаті гіпертрофована незалежність уже відбулася, вона намертво закріплена в правових нормах, відвойований плацдарм судовий корпус віддавати не має наміру. А суспільні інститути, які існують в Україні, зовсім не готові впливати на судову владу допустимим, але ефективним способом. Опозиційні партії, як правило, критикують не суд як орган держави, а конкретних носіїв судової влади, коли вони скривдили когось зі своїх опозиційних представників. В інших випадках критика стану правосуддя в Україні має загальний характер, при цьому вона бездоказова, а, отже, малопереконлива.
Закон же не став, і навряд чи найближчим часом стане, дійовим інструментом регулювання всієї гами відносин, що відбуваються поза судом і всередині його. Наші настільки колоритні, всім відомі у цій сфері неписані правила та традиції не можуть набути форми узвичаєної правової матерії, тому що при цьому доведеться розпрощатися з більшою частиною конституційних принципів.
І, нарешті, по-третє, низький рівень юридичної освіти у багатьох представників судової гілки влади і відсутність ознак правосвідомості. Правильне вирішення публічних і цивільних судових справ потребує від жерців правосуддя наявності професіоналізму та бажання вдосконалювати свою майстерність.
Оцінку вихідному людському матеріалу, що проходить у ролі претендентів на посаду суддів через горно Вищої ради юстиції України, на сторінках преси давали голова цього органу та його колеги. Вони наводили факти жахливої безграмотності, що межує із неандерталізмом. Зрозуміло, за такої навали сірої маси посередностей, вистачило б сил не пропустити вже цілковитих нездар у лоно правосуддя. Тому велика частина «невиправних трієчників» успішно долає невисокий екзаменаційний бар’єр із жаданою оцінкою про профпридатність.
Як виправдання браку, що припускається під час відправлення правосуддя, представники Феміди посилаються на неймовірно велику кількість справ, які перебувають у них у провадженні. Тому протягом усієї судової реформи вирішується питання про збільшення кількості суддів, створення нових судів і його ланок. Коли звернутися до Закону «Про судоустрій», то можна переконатися, що судова гілка влади розпочала рух уже не вгору, а вшир, тобто розповзатиметься та обплутуватиме не цілком здоровий економічний і політичний механізм держави. Так важко добуті бюджетні гроші кидатимуться на жертовний вівтар правосуддя, щоб вони, миттєво спалахнувши, перетворилися на нікчемні судові рішення й вироки.
Після всіх наших малих і великих судових реформ неосяжна, нічим не контрольована глиба судових документів, наспіх оформлених непрофесійною рукою, почне перекочуватися з однієї інстанції в іншу, тягнучи за собою чиїсь знівечені долі. А судовий корпус стане ще більш завантажений круговою роботою, вимагаючи від суспільства нових і нових жертв.
На закінчення кілька пропозицій з відтворення системи судочинства в Україні. Можливо, припустимих лише як тимчасові заходи. Наприклад, надати голові Верховного суду України можливість самостійно, на контрактній конкурсній основі, формувати невеличкий мобільний судовий корпус, заборонивши будь-кому втручатися в кадрові питання. Виробити дійовий, адекватний механізм притягнення до відповідальності та звільнення судді, який допускає судові помилки, що дозволяють обгрунтовано припускати наявність у нього особистої зацікавленості. Контроль за діяльністю суду потрібно здійснювати через громадські організації, які мають право вникати в судовий процес, створюючи прозоре мікросередовище навколо вершителів правосуддя. Тексти судових актів, якщо потрібно з необхідними додатками, можна публікувати без зазначення прізвищ учасників процесу.
Добре розуміючи, що висловлені пропозиції про облаштування системи правосуддя не узгоджуються з чинними юридичними правилами, слід не забувати, що закони існують для встановлення та підтримки порядку, а не для замилування ними.