30 січня 2001 року нью-йоркський арбітр Говард Дж. Айбель виніс остаточний вердикт у кредитній справі партнерів «Соноли»: відповідач АТЗТ «Сонола» має сплатити 3,8 млн. доларів США заявнику — венчурному інвестиційному фонду WNISEF.
18 червня 2001 року Вищий арбітражний суд України визнав недійсними рішення загальних зборів АТЗТ «Сонола» і зобов’язав Кіровоградську райдержадміністрацію скасувати державну реєстрацію змін до установчих документів компанії. Відтак після виконання судового рішення і повернення статутного фонду компанії до стану, що існував на момент 27 квітня 1998 року, WNISEF володітиме 53,47% акцій «Соноли».
Здавалося б, усе — гучну справу «Соноли» можна вважати закритою. Та керівництво інвестиційного фонду, навчене гірким досвідом судових поневірянь, стримано ставиться до своєї перемоги. Бо ухвалені рішення ще мають бути реалізовані. А це, з огляду на українські реалії, може статися, ой яка непроста справа. Принаймні історія самого конфлікту — переконливе тому підтвердження...
Сценарій конфлікту між кіровоградським підприємством з виробництва соняшникової олії АТЗТ «Сонола» та американським фондом підтримки підприємств у нових західних незалежних країнах, як на наше сьогодення, досить звичний. «Сонола», отримавши на пільгових умовах 1996 р. кредитну лінію від фонду на суму 1,25 млн. доларів США і досягнувши за кілька років (за сприяння американського інвестора) позитивних виробничих і фінансових результатів, хоче ухилитися від виконання взятих на себе зобов’язань за кредитною угодою. При цьому українські акціонери підприємства намагаються ще й очорнити фонд, виставивши його в непривабливому освітленні, навести тінь на його ділову репутацію в Україні та світі. Фонд, що разом зі значною інвестицією надав ще й кредит для становлення і розвитку українського підприємства, фактично наділяється протилежними рисами: мовляв, іноземці займаються лихварством, обдурюють недосвідчених, наївних українських бізнесменів, хочуть прибрати до рук успішного національного виробника. Але про все по черзі...
Western NIS Enterprise Fund (WNISEF) — венчурний інвестиційний фонд з капіталом 150 мільйонів доларів США, наданим урядом США відповідно до договору про гуманітарне, технічне та економічне співробітництво з урядом України, підписаного 7 травня 1992 року. Місія фонду полягає у всілякому сприянні розвитку ринкових відносин в Україні через здійснення прямих інвестицій та надання комерційних кредитів малим і середнім підприємствам, інтелектуальної допомоги, а також забезпечення їм можливостей доступу до сучасних технічних та технологічних розробок. Уряди обох держав, підписуючи договір, мали на меті, що фонд своєю успішною діяльністю продемонструє іншим іноземним інвесторам широкі можливості бізнесу в Україні. Переконає, що інвестиційний клімат тут стає дедалі сприятливішим для приватного капіталу, а в разі виникнення спорів між партнерами — права інвесторів надійно й ефективно захищені.
Саме на такому привабливому фундаменті фонд розпочав і нині проводить загалом успішну діяльність, проінвестувавши чи взявши на себе зобов’язання інвестувати 74 млн. доларів США у 17 підприємств в Україні. Серед таких підприємств: ЗАТ «Слобожанська будівельна кераміка», перша в Україні дистрибуторська мережа «Євромарт», кондитерський концерн «АВК» та інші, продукція яких широко відома в Україні й за її межами. На підприємствах, які ще донедавна перебували у стані занепаду, створені робочі місця для 7500 нових працівників, запроваджені новітні технології і технологічні лінії, застосовуються сучасні методи управління бізнесом, підготовлені сотні спеціалістів, менеджерів, здатних працювати в умовах ринкової економіки. Тут регулярно сплачується заробітна плата, робляться внески до різних соціальних фондів, сплачуються податки в бюджет держави.
Не менш оптимістично розвивалося спочатку й співробітництво інвестиційного фонду з українськими партнерами в АТЗТ «Сонола», створеному 1996 року спільними зусиллями WNISEF та кіровоградського підприємства «Система-ССБ». При цьому фонд зробив, сьогодні це вже очевидно, досить ризиковані внески у створення нового переробного підприємства. Так, він інвестував у «Сонолу» 4,2 мільйони доларів США в обмін на 46,1% акцій цієї компанії. Тоді як його партнер «Система-ССБ», зі свого боку, зробив внесок наявними будівлями та інфраструктурою і за це отримав 53,9% акцій.
Неупереджена людина, оцінюючи такий баланс, подумала б: зазначений проект був не просто ризиковий для фонду, на нього жоден приватний інвестор, мабуть, ніколи не погодився б. Доречно тут згадати й наведену вище суму кредитної лінії в 1,25 млн. доларів США, відкриту фондом у 1997 році на безперечно пільгових умовах — під 15% річних — аби забезпечити рідну «Сонолу» конче потрібними обіговими коштами. Не секрет, що тоді українські банки пропонували кредити під 20% і вище.
Пояснення такої, прямо скажемо, не зовсім стандартної поведінки іноземного інвестора містяться в положеннях міжурядової угоди між США та Україною про гуманітарне, технічне та економічне співробітництво. А ще вони продиктовані добрими намірами фонду зробити від імені уряду США посильний внесок у становлення й розвиток української економіки, пом’якшення соціальної напруги в суспільстві.
Разом з тим, наївно було б запідозрити фонд, а заодно й американський уряд, в альтруїзмі, а ще більше — в готовності до примітивного розбещення потенційного українського підприємця. Цілком природно, що щедрі фінансові вливання американський інвестор прагнув надійно захистити відповідними правовими, фінансовими, організаційними заходами. Зокрема, погодившись на отримання лише 46,1% акцій у «Сонолі», фонд розраховував на забезпечення своєї належної участі у формуванні і реалізації виробничої концепції підприємства, його поведінці на ринку. Для цього він наполягав на наданні йому двох із трьох місць у спостережній раді «Соноли» на весь час, протягом якого WNISEF залишатиметься акціонером. Партнер — генеральний директор «Системи-ССБ» пан С.Березкін, без жодних заперечень, більше того — з розумінням сприйняв запобіжний захід, ні до укладання установчого договору, ні безпосередньо під час його підписання, не висловивши жодних застережень щодо жодної статті. Лише за таких умов WNISEF погодився призначити пана Березкіна, додатково до всіх його посад, ще й генеральним директором нового підприємства, наївно, як на сьогодні, сподіваючись, що узгоджені правила діяльності органів управління, їх повноваження і компетенція неухильно дотримуватимуться. На такі, цілком логічні, правила гри свідомо й абсолютно добровільно пристав український партнер в особі пана Березкіна.
Узгоджені сторонами відносини підтримувалися загалом у звичайному робочому режимі доти, доки не настало 15 квітня 1999 року — дата повної виплати «Сонолою» наданого на той час кредиту на суму близько 970 тис. доларів США з відповідними 15% річних за його використання. І ось тут «Сонола» вдається до дивних дій, причина яких більш ніж очевидна — підприємство вирішило, що повертати борги зайве, тим більше такому заможному і доброзичливому «спонсору». Після цього WNISEF на прохання керівництва «Соноли» двічі по-батьківськи прощав боржникові і погоджувався відкласти терміни повернення кредиту. Та зазначеного кредиту і відсотків по ньому повністю не повернуто й досі.
Хоча повертати вже було чим. За перші два-три роки своєї діяльності «Сонола», за вагомої підтримки з боку свого інвестора, міцно стала на ноги, підприємство налагодило виробництво першокласної соняшникової олії. Міжнародні аудитори, які працювали в компанії, засвідчили, що тільки 30 червня 1999 року «Сонола» перерахувала понад 1,7 млн. доларів США компанії «Система-ССБ». Кредитору ж відтоді будь-які дані про підсумки діяльності «Соноли» взагалі стали недоступними. Тим часом генеральний директор АТЗТ розгорнув активну діяльність, спрямовану на подальшу розбудову підприємства. Брав нові і нові кредити в інших кредиторів та забезпечував їх важливими активами компанії, всупереч інтересам підприємства та інших акціонерів. Здійснював нові і нові закупівлі насіння, інших матеріалів, а також акцій, кожна з яких, за умовами установчого договору, мала б отримувати відповідний дозвіл з боку спостережної ради у легітимному її складі. Але договірні положення відверто ігнорувалися. Досить лише одного факту: керівництво «Соноли» спробувало отримати кредит на суму 3,5 млн доларів США під заставу цілісного майнового комплексу «Соноли». Фонд про це довідався цілком випадково, від одного з потенційних кредитодавців, який виявив належний професіоналізм і необхідну обачність.
Звісно, що кредитні кошти не були зайвими для «Соноли», тому її керівництво ставить перед собою мету в будь-який спосіб позбавити свого акціонера та кредитора — WNISEF — його законного права на повернення своїх грошей. Скидається на те, що для цього керівництво «Соноли» розробило стратегічний план, який аж надто схожий на примітивну схему ухилення боржника від сплати за рахунками. Тож спочатку небажані партнери по бізнесу усуваються від участі в спостережній раді. Потім слухняна рада в нелегітимному складі підтримувала рішення керівництва «Соноли», яке діяло у своїх егоїстичних інтересах, здійснювало трансакції, фактично повністю ігноруючи партнера, позбавляючи його всіх належних йому прав.
Схоже, на «Сонолі» така схема послідовно реалізовувалася з вересня 1999 року, коли скінчився термін повноважень першої спостережної ради. У фонді зазначають, що спочатку керівництво «Соноли» робило все, аби заблокувати вибори нової спостережної ради на умовах, передбачених установчим договором. Рік знадобився фонду для того, щоб нарешті домогтися скликання 26 вересня 2000 року зборів акціонерів АТЗТ «Сонола». Проте, як потім з’ясувалось, його партнерам збори знадобилися лише для того, щоб, цинічно нехтуючи чіткими вимогами законодавства України, установчого договору акціонерів, обрати такий склад спостережної ради, в якому фонду не залишилося жодного місця. Не врятувало від такого казусу запобіжне положення установчого договору, яке, здавалося б, безальтернативно гарантувало фонду два місця з трьох. Як іще можна назвати такі дії, як не свавільними, внаслідок яких були грубо порушені права WNISEF — акціонера з 46,1% голосів. Його представників фактично примусили залишити збори акціонерів. За відсутності кворуму, рішення зборів «легалізуються» голосами виключно своїх акціонерів-однодумців. В такий спосіб була обрана «кишенькова» спостережна рада, в складі якої — два представники корпорації «Система-ССБ» (де генеральним директором С.Березкін) ще один представник — сам пан Березкін уже як фізична особа.
Як запевняють представники фонду, з вересня 2000 року АТЗТ «Сонола» фактично перебуває під абсолютним контролем свого українського акціонера. Натомість WNISEF ретельно ізолюється від будь-якої інформації про фінансову та операційну діяльність компанії.
Мабуть, керівництво «Соноли» вирішило, що йому все дозволено, не наштовхнувшись на якийсь серйозний опір своїм діям не лише проти інвестора, а й проти правопорядку, встановленого Українською державою. Зокрема у фонді були дуже стурбовані, що рідна «Сонола», за односторонньою вказівкою її керівництва, передавала у формі фінансової допомоги великі суми грошей підприємству «Система-ССБ», у практику ввійшли безвідсоткові кредити, сплата за сумнівні товари та послуги, гарантії боргових зобов’язань «Системи-ССБ». Одна з показових операцій «Соноли» полягала у незаконній передачі частини її акцій безпосередньо генеральному директору С.Березкіну. Зайве казати, що встановлений законом та установчим договором порядок продажу або передачі акцій при цьому просто ігнорувався, як і права фонду як акціонера. Водночас керівництво акціонерного підприємства просто заблокувало будь-яку можливість фонду продати власні акції.
Державні органи та установи, в компетенцію яких входить захист порушених прав юридичної особи, її законних інтересів як акціонера, інвестора, — не поспішали втрутитися в розв’язання конфліктних відносин, заплющували очі на порушення законних прав кредитора. В такій ситуації, відчуваючи свою безкарність, керівництво «Соноли» ініціативно вдається до використання правового механізму, щоб легалізувати свої дії та рішення. Інструментом для цього вибравши, як не прикро, судові органи.
Так, 17 березня 2000 року корпорація «Система-ССБ» як юридична особа і сам С.Березкін як фізична особа подають позов до районного суду м. Кіровограда про визнання недійсною кредитної угоди з фондом. Підставою для цього Березкін вважає той факт, що він сам порушив законодавство при підписанні цієї угоди, виступаючи одночасно і як поручитель — фізична особа, і як представник АТЗТ «Сонола» — генеральний директор. А це чітко заборонено ст.62 Цивільного кодексу України. Та Кіровоградський районний суд залишив «нюанс» поза увагою. Як, власне, проігнорував і той факт, що сам позов до суду був нелегітимним, оскільки ні пан С.Березкін, ні корпорація «Система ССБ» не були сторонами кредитної угоди, справжніми учасниками якої є WNISEF, з одного боку, і АТЗТ «Сонола» — з другого.
Втім, суд не помітив і значно істотнішого, принципового положення. Чим фактично наперед була проігнорована кредитна угода. Так, за Цивільним кодексом України, договори сторін, укладені і підписані належним чином, становлять невід’ємну частину матеріального права і обов’язкові для виконання. Ст.19 партнерського договору прямо передбачає, що ця «угода, а також справа та зобов’язання сторін регулюються та тлумачаться відповідно до законодавства штату Нью-Йорк, Сполучені Штати Америки. Арбітраж проводиться у Нью-Йорку, штат Нью-Йорк... Рішення арбітра остаточне та обов’язкове для сторін...» Чому Кіровоградський районний суд проігнорував цю обов’язкову норму права, під якою стоїть і підпис пана С.Березкіна? Забракнуло часу чи бажання дочитати текст угоди до кінця? Чи, може, забракнуло професіоналізму зрозуміти зміст статті, який є однозначним, безальтернативним і, по суті, не потребує тлумачення? Тоді чому необґрунтоване рішення районного суду про визнання недійсною кредитної угоди підтримує Кіровоградський обласний суд з тією самою аргументацією і обґрунтуванням, і навіть Верховний суд України. На жаль, лише це вже здатне викликати у потенційного інвестора цілком справедливе занепокоєння з приводу юридичної сили домовленостей сторін при підписанні контрактів, які ані українська застава, ані український суд, виявляється, неспроможні захистити. Тож рішення кіровоградського суду виноситься на користь особи, дії якої буцімто спричинили порушення вимог закону при підписанні двосторонньої угоди?!
Зовсім інший вердикт виніс Міжнародний центр Американської арбітражної асоціації (ААА) у місті Нью-Йорку, куди звернувся WNISEF з позовом про стягнення боргу за кредитною угодою. Це арбітражне рішення, згідно з положеннями кредитної угоди, остаточне і обов’язкове для виконання сторонами. Арбітр Говард Дж.Айбель дійшов однозначного висновку про повну легітимність кредитної угоди, аргументовано відхилив усі спроби АТЗТ «Сонола» довести начебто незаконність документа, його лихварський характер. Він прямо зазначив у своєму рішенні, що позиція, яку відстоює «Сонола», вражає своєю аргументацією: виявляється, підприємство необхідно повністю звільнити від сплати за зобов’язаннями перед фондом, а сам кредит вважати грантом агенції уряду США.
Арбітр постановив, що протягом 30 днів з моменту отримання його рішення «Сонола» має сплатити фонду близько 3,8 млн. доларів США, куди входить сума основного боргу, відсотки за користування кредитом та штрафні санкції за невиконання зобов’язань. Рішення Міжнародного центру ААА, відповідно до встановленої законом процедури, було належним чином легалізовано Посольством України у США. Клопотання щодо визнання і виконання арбітражного рішення фонд подав 1 червня 2001 року до Кіровоградського обласного суду. Цікаво і промовисто, що у своїй апеляції до Верховного суду штату Нью-Йорк на рішення ААА «Сонола» фактично визнала легальність кредитної угоди, заперечуючи лише визначений арбітром розмір виплат.
Здавалося б, фонд може заспокоїтись і очікувати початку імплементації українським судом рішення арбітра. Проте Кіровоградський суд своїми попередніми рішеннями залишив серйозні підстави керівництву фонду сумніватися щодо його судової об’єктивності, святої поваги до вимог права. В WNISEF не певні, що цей суд здатен прислухатись до серйозних аргументів свого американського колеги, виявити справжній професіоналізм і незалежність, врешті-решт — повагу до вимог ст. 9 Конституції України, яка проголошує: «Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України», отже є обов’язковими до виконання. Нью-йоркська конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень — саме такий міжнародний договір, а її положення вимагають визнання та неухильного виконання в Україні рішення нью-йоркського арбітражу. Йдеться про те, щоб довести всім нинішнім і майбутнім іноземним інвесторам, що в Україні справді існує судова влада. Що ця влада справді вирішує спори про право і на основі права, а не з огляду на конкуренцію приватних інтересів.