Два роки поспіль громадський актив міста Буча, що під Києвом, намагається врятувати від дерибану паркову зону, яка колись була частиною садиби родини Булгакових. Звісно, не все так просто, як здається активістам, котрі думали, що достатньо лише висловити свій протест проти спроб багатеньких дядечків приєднати до своїх володінь безцінні землі культурної спадщини, які належать українському народові. Потрібна справді науково обґрунтована, виважена позиція, чітке розуміння того, як саме зробити добру справу. Час показав, що громада перемогла, угамувавши бажання «жирних котів» і далі відпрацьовувати ковтальний рефлекс на загальнонаціональному надбанні. Тепер свій авторитетний голос і здатність співпрацювати мають продемонструвати науковці та місцева влада, від чого залежатиме якнайшвидше здійснення мрії тисяч жителів столичного регіону і нащадків великого Майстра. Не чекаючи на якийсь слушний привід, ми вирішили провести власне розслідування проблеми, надавши слово всім, від кого залежить, щоб у долі Булгакова знову не з’явилися «швондери»...
Нещодавно в Україні і Росії відзначили 115-ліття від дня народження Михайла Булгакова. Але, на жаль, залишилося дуже мало матеріальних згадок про цю відому всьому світові людину. Україна пишається тим, що Булгаков жив і творив у Києві, у квартирі на Андріївському узвозі, де тепер музей митця. Проте не так багато наших співвітчизників знають, що родинне гніздо письменника було у київському передмісті — Бучі.
На думку деяких дослідників, тутешній мікроклімат за багатьма показниками рівноцінний славнозвісному бальнеологічному курорту Кисловодську. Там у 1900 році батько майбутнього Майстра — Опанас Іванович — професор Київської духовної академії придбав дві десятини землі (понад два гектари) у поміщика Красовського. За два роки по тому там збудували дачу. Про це свідчать численні фотоматеріали, особисте листування родини, архівні дослідження та історична література, знахідки місцевих краєзнавців та спогади тутешніх аборигенів. Саме тут Майстер формувався як громадянин, драматург, особистість.
Будинок був дерев’яний, мав п’ять великих кімнат і дві веранди. Поруч — розкішний квітник (заслуга матері), парк, де росли каштани й бузок, галявина для дитячих розваг, у тому числі для гри в крокет. Нині від тієї краси «вдячні» нащадки не залишили каменя на камені, а якщо точно, то геть усе винищили та загидили.
Уже не один рік небайдужі люди прагнуть відновити спалену у 1918 році петлюрівцями садибу і створити на її місці історико-ландшафтний парк. До написання матеріалу автора спонукала зустріч із Анатолієм Бальчосом, начальником інформаційно-аналітичного відділу культурологічного центру Всеукраїнського товариства охорони пам’яток історії та культури, який розповів про тривожну ситуацію навколо колишньої садиби Булгакова.
Анатолій Петрович розповідає: «Коли приїхали працівники лісгоспу і почали під виглядом санітарної чистки вирізати сосни в парку Булгакова, якраз поблизу закладеного пам’ятного каменя, люди стали на захист цієї території. Проте свавілля не припинилося й до цього часу. Нещодавно зрізали дуб. Коли ми почали розбиратися, хто й чому його спиляв, то лісник просто... втік! Представникові екологічної прокуратури області вони показали документи про вирубку «неживої деревини», де вказувалися, як потім показала звірка з планом території, «не ті дуби». У актах стверджувалося, що спиляні 30—50-сантиметрові в попереку дерева були здорові і значно більші в діаметрі (це показала перевірка).
Вважаю, що таким чином розчищали площу, можливо, для самозахоплення ласого шматка старезного лісу аби збудувати чергову «хатинку», яких в околицях розвелося чимало. Адже потім дехто з «інвесторів» може цинічно сказати: «Про який парк ідеться, коли тут ростуть не дерева, а смітник. Про яку садибу кінця XIX століття ви говорите, щось ніяк не можемо її розгледіти?». Певно, бучанці не змогли змиритися із таким свавіллям, тому вийшли і припинили це браконьєрство.
Чи вдасться здолати пришестя «новошвондерів» — покаже час. А поки що доводиться із сумом згадувати персонажів «Собачого серця»...
— Земельна ділянка колишньої садиби родини Булгакових розпаюванню не підлягає, — каже місцевий голова Бучі Анатолій Федорук. — Вірю, що садиба-музей тут буде відновлена. Місцева рада в цьому питанні цілком послідовна — ухвалила відповідне рішення про проект відведення земельної ділянки. Запевняю, що ніяких дач і самозахоплень на цій території не буде. Цього року ми плануємо перейменувати вулицю Артема на вулицю Булгакова. Нині чекаємо від науковців обґрунтованого проекту розвитку цієї ідеї, після чого вже можна буде розробити кошторис усього комплексу робіт...
Велика кількість санаторіїв і пансіонатів у цьому місці не випадкова — тут цілюще повітря, лісові фітонциди та мінералізована вода. Родина професійних медиків Булгакових напевне розумілася на бальнеології і недарма обрала для заміського домоволодіння саме Бучу.
Працівники Літературно-меморіального музею М.Булгакова дослідили культурну спадщину великого письменника. В одному зі своїх листів, переданих до музею племінницею драматурга, він пише про величезне бажання врятувати це унікальне місце. Саме тому з вимогою припинити надання селищною радою Бучі земель під приватне житлове будівництво на місці садиби Булгакових офіційно звертався музей понад рік тому до тодішнього прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко. Тоді ж лист до неї підписали директор Музею історії Києва Т.Хоменко, народні артисти України Нечипоренко та Хостікоєв, народний депутат Бондаренко і багато інших відомих людей.
Ми вирішили поїхати в Бучу і на власні очі пересвідчитися, що для оптимізму пана Федорука справді є підстави. І що ж ми побачили? Пам’ятний знак, встановлений до сторіччя письменника, обмальований якимсь сучасним «шаріковим». Пеньки від свіжозрізаних дерев аж ніяк не додають місцині привабливості. Неподалік імпровізованої ґрунтової дороги, якою вантажівки безжально гасають по корінню вікових дерев, утворилося розлоге звалище, від якого околицею розносяться далеко не цілющі пахощі. Навіть страшно уявити, якби все це побачив Майстер чи його мати Варвара Михайлівна, яка плекала тут квітники і клумби, або їхні численні гості — цвіт київської інтелігенції початку XX століття...
Згодом, підійшовши до одного з обійсть, розташованого практично в зоні парку, ми познайомилися з його господарем, який відрекомендувався Сергієм.
— Навколо цього ліску живе багато підприємців, і ми не проти, щоб тут розбили парк, і навіть готові взяти посильну участь у його облаштуванні, — каже наш співрозмовник. — Бо сюди з усього кутка звозили сміття, викидали пляшки, пакети, пластик тощо. Бувало і я грішив, але вже другий рік, як придбав за свій кошт контейнер для побутових відходів. Однак і досі декому простіше висипати сміття в яму, хоча всі розуміють, що настане час, коли ніде буде і ями викопати. На жаль, потрібен іще не один рік, щоб ментально перейти від ями до контейнера...
Єдиною людиною із політолімпу, яка офіційно погодила з органами захисту культурної спадщини земельну ділянку, залишається Віктор Ющенко.
— Працівники нашого Центру займаються тим, що при розпаюванні земель виїздять на ділянки, де контролюють, щоб там «випадково» не опинилася пам’ятка археології, — говорить Олена Бреяк, заввідділу краєзнавства обласного центру охорони пам’яток історії, археології та мистецтва. — А тим часом це мало б відбуватися в рамках Державної програми паспортизації земельних ділянок, яка введена в дію, але не отримує фінансування. Нещодавно в Лютежі Вишгородського району був такий випадок. Біля Дніпра, на висотці, з якої звільняли Київ від фашистів, кілька десятиліть тому ветерани поставили обеліск на згадку про загиблих. Пошуковці кажуть, що там усе встелене людськими кістками. Але нуворишам на цьому березі захотілося мати власний «Палм-Біч». Тож вони вирішили... перенести обеліск — мовляв, яка різниця, де ця «каменюка» стоятиме, це ж не братська могила. Але люди з нашою допомогою не дали захопити ласі шматки дніпровських схилів.
Ще одна ситуація. Ми підготували документацію на городище древнього Вишгорода як на пам’ятку національного значення, але її поки не затверджено. Камінь спотикання — на його території здавна живуть люди, і ці ділянки вже розпайовано. Я не розумію, як можна було не узгодити Закон України «Про охорону культурної спадщини» і новий Земельний кодекс. Держава почасти не може захистити об’єкт культурної спадщини, як це відбувається у Василькові навколо собору Св. Антонія і Феодосія чи на Змієвих валах. Звісно, приватизовані ділянки, на яких розташовані археологічні знахідки, відповідно до згаданого закону мають бути викуплені або вилучені у встановленому порядку, оскільки не можуть перебувати ні у приватній, ні у комунальній власності. Але ми не можемо заборонити бабусі там жити, бо нема чого дати взамін. З іншого боку, пам’ятки історії приватизувати можна (замки, фортифікаційні споруди тощо), бо подеколи це єдиний спосіб урятувати їх від остаточної руйнації. От і міркуй: добре це, якщо хтось став власником латифундії, на якій розташоване древнє городище, чи ні?
Ще одна «гаряча точка» — урядові дачі у Міжгір’ї, де в користуванні Кабміну за загорожею режимної території є 137 га (Новопетрівська сільрада Вишгородського району), що були виведені в нинішній статус у 1934 році. Відтоді нікого з археологічної публіки туди не допускали, лише у 1990—92 рр. на хвилі перебудови наших колег туди таки занесло. Однак усе одно працювати там їм не дозволили кадебісти. Відомо, що там мешкали Постишев, Щербицький, інші партійні боси.
Архіви ж свідчать, що на тому місці приблизно з 1490 року був козацький монастир, хоча є припущення, що він там був іще за часів Київської Русі і що там десь сховано бібліотеку Ярослава Мудрого, який помер у Вишгороді. Відомо, що там ховали монахів і козаків, тут упокоївся Євстафій Гоголь — предок відомого письменника. Є версія, що в цій землі лежать останки Семена Палія, інших представників козацької старшини. У 1934 році надгробки і козацькі хрести знесли в Дніпро, землю розпланували.
У 2004 році нинішній прем’єр Віктор Янукович хотів частину цих земель приватизувати. Річ у тому, що ця археологічно важлива ділянка... не проходить за жодним обліком! Причому не проходить свідомо. Після війни (є документи-підтвердження) там іще залишався неушкоджений Спасо-Преображенський собор, який вважався пам’яткою архітектури загальнодержавного рівня, але у 1947 році зі списків охоронюваних він раптом зник. Коли до нас, як мовиться, «просочилися» через адміністрацію достовірні відомості про загрозу приватизації цієї унікальної місцини Януковичем, ми почали негайно діяти. Спочатку зібрали стоси документів про те, що там — пам’ятник культурної спадщини, а не ділянка для дачі можновладця, бо до цього часу там лишилося багато фундаментів старовинних споруд, а під ними — келії ченців і могильники. Адже не можна приватизувати кладовище! Потім, на дні уряду у ВР, депутат від «НУ» Іван Заєць озвучив ці матеріали. Він наголосив, що за потурання парламентарів Бакаю і Ко вже віддали в оренду ландшафтний пам’ятник Трахтемирів, і закликав народних обранців схаменутися і не дати «прихватизувати» Міжгір’я. Після цього представники Віктора Федоровича відмовилися від приватизації і подали документи... на 49-річну оренду! Лише події кінця 2004 року пригасили той дерибан. Чи надовго?
...Чесно кажучи, майже всі, кого ми бачимо на владній трибуні, мають «хатинки» під Києвом, хоча я, звісно, не в курсі, на кого вони оформлені. Єдиною людиною з політолімпу, яка офіційно погодила з нами земельну ділянку, залишається Віктор Ющенко, який 2004 року направив нам відповідну заявку про погодження своєї та братової ділянок у Нових Безрадичах. На жаль, інших «зірок політикуму» ми не бачили...
— Нині ситуація дещо поліпшилася, — зазначає директор Київського обласного центру охорони пам’яток історії, археології та мистецтва Тетяна Моргун. — Тепер ніхто із можновладців не каже, що не виконуватиме нашого припису. Усі погоджуються — мовляв, ми виправимося і «більше не будемо». От і Федорук не каже «ні», а два роки поспіль — ствердне «так». Щоправда, без реального просування у справі відновлення булгаковської пам’ятки. Взагалі, коли ми бачимо, що наші приписи не виконуються, негайно звертаємося до прокуратури. У Бучі, на щастя, справа до цього не дійшла, сподіваємося, що й не дійде.
Ми вже готові презентувати концепцію і надати документацію щодо віднесення садиби Булгакових до реєстру пам’яток культурної спадщини і включення її до Державної програми відтворення цього історичного ландшафту у первісному вигляді. А щодо Ющенка, який часто буває на місцях археологічних розкопок, я цілком згодна зі своєю колегою і додам, що Віктор Андрійович має глибоко вкорінене трепетне ставлення до української історії, і недарма саме за його президентства державна політика повернулася обличчям до культурної спадщини. Тепер саме він є її головним оборонцем.
Питання про колишню садибу родини Булгакових було винесене на засідання земельної комісії Ірпінського регіону саме в день нашого приїзду. Від нагоди завітати туди ми не відмовилися.
— Тільки громада може знати свої потреби, і влада повинна прислухатися до нашого голосу, — каже депутат Ірпінської міськради, голова вуличного комітету та громадської спілки «Лісова Буча» Людмила Янкова. — Зараз ділять крихти, що залишилися від садиби Булгакових, за які ми вже понад два роки воюємо. Поки ми «стояли на барикадах», навколо пам’ятного знака на честь сторіччя Михайла Булгакова хтось зрізав сім дерев та обмалював синьою фарбою сам пам’ятник. Ми живемо практично в лісі, а власної паркової зони не маємо, як скоро, напевне, не стане й місця, де можна буде просто погратися дітям, — все розпродують, причому зазвичай приїжджим людям. От, приміром, мешканець Луганська написав заяву й чомусь одразу отримав наділ на вулиці Артема — 21 сотку (поблизу парку Булгакова). І це при тому, що деякі бучанці роками стоять у чергах. Нам відомо, що колишній директор Гостомельського склозаводу Рибіцький хотів у самісінькому серці цього парку відпанахати собі шматок землі і спорудити чергову дачу. Він навіть устиг присвоїти їй адресу (Вокзальна, 122-г), якої в жодному плані немає. Ми казали і кажемо категоричне «ні» дерибану і заради наших дітей і онуків доб’ємося, що тут буде парк відпочинку!
Натомість на засіданні земельної комісії після певних дискусій було одноголосно затверджено рішення звернутися до Бучанської ради із проханням прискорити розробку проекту землевідведення та уточнення меж історичного ландшафтного парку родини Булгакових задля подальшого відтворення тут колишньої садиби великого Майстра. Це при тому, що ще 30 червня минулого року Бучанська рада ухвалила рішення за №1352-49-IV про дозвіл на погодження місця розташування земельної ділянки площею 1 га для створення історико-ландшафтного заповідника садиби-музею М.Булгакова на вулиці Артема, 55-а. Але це питання до цього часу є дискусійним, бо ще димить посеред старезного дубово-соснового лісу «швондерівський» смітник.