Що новенького у кримінальній справі нашого Президента? Принципового — нічого, хіба що в того, хто порушив цю кримінальну справу, виникло в зв’язку з цим набагато більше проблем, ніж у того, проти кого її порушено. У судді, як і слід було очікувати, тепер самі прикрощі. Сьогодні він сам і обвинувачуваний, і підслідний, і вже майже засуджений. Та й громадськість, здається, дедалі менше цікавить фінал від початку приреченої кримінальної справи, ніж інше запитання — що тепер зроблять із суддею Василенком. Арсенал засобів у його опонентів не надто великий і досить передбачуваний. Втім, як і методи, традиційно повністю позбавлені витонченості. Та про це — нижче.
Тим часом 47 народних депутатів звернулися до Конституційного суду з проханням дати тлумачення ч.1 статті 105 і ч.1 статті 111 Конституції України. Зокрема народних депутатів цікавлять нижченаведені запитання:
— чи можна порушити кримінальну справу стосовно особи під час здійснення нею повноважень президента;
— чи можна розпочати процедуру усунення Президента України з посади в порядку імпічменту у разі скоєння ним державної зради чи іншого злочину без порушення кримінальної справи стосовно особи, яка здійснює повноваження президента;
— хто і в якому порядку може порушити кримінальну справу стосовно президента;
— чи поширюються на Президента України вимоги Кримінально-процесуального кодексу України під час виконання ним своїх повноважень.
Та, очевидно, відповіддю на ці запитання цікавляться виключно невігласи від юриспруденції. Тоді як колективний геній Вищої ради юстиції всі крапки над «і» у цій проблемі вже, схоже, розставив.
Тиждень тому відбулося засідання, на якому з пропозицією прийняти подання про звільнення судді апеляційного суду м.Києва Юрія Василенка за порушення присяги судді звернувся до колег по Вищій раді юстиції Валерій Євдокимов. Більшість членів ВРЮ сприйняли цю ініціативу прихильно. Щось підказує, що доля бунтівного судді вже вирішена. Проте цікаві й повчальні нюанси цього спектаклю.
Про юридичні аспекти зазначеної пропозиції можна говорити багато. Ми звернемо увагу лише на найкрасномовніший момент. Цитуємо: «Також слід зазначити, що, відповідно до статті 127 Конституції України й статті 5 Закону України «Про статус суддів», професійні судді не можуть брати участь у будь-якій політичній діяльності.
Водночас суддя Василенко Ю.О, приймаючи цю постанову, за основу взяв заяви опозиційних депутатів, спрямованих проти політики Президента України, що, безперечно, є політичною діяльністю з боку судді Василенка Ю.О». Чудовий пасаж, гідний увійти як хрестоматійний приклад до підручників логіки для юристів. Оскільки простим смертним не дано зрозуміти, чому для більшості у Вищій раді юстиції факт політичної діяльності судді Василенка через наведену «аргументацію» є незаперечним. Зрештою, немає в нас поки що такого закону, який визнавав би діячів опозиції ураженими в правах. А зводити звичай у ранг закону — це занадто навіть для такої держави, як наша. І чому професійна діяльність судді, неугодна Президенту, автоматично стає політичною (що судді найсуворішим чином заборонено)? Отже, йдеться про звільнення з посади Ю.Василенка за порушення присяги. Я уважно вивчила текст присяги, яку дають судді. Отож, урочистої обіцянки служити особисто Президентові України вона не містить. Якби було сказано «клянуся служити вірою і правдою» чи, приміром, «усіма правдами й неправдами» — тоді розмова інша. Однак немає там такого зобов’язання, навіть між рядками.
Втім, якщо вже йти за логікою, якої дотримується більшість у ВРЮ, навіщо зупинятися на півшляху? Чому б не притягнути суддю Василенка до відповідальності за розголошення державної таємниці чи наругу над державними символами? Та при бажанні і загальній мовчанці його можна «посадити» навіть за ухилення від призову на строкову службу.
Водночас питання президентської недоторканності — справді не просте. Адже що стосується інших привілейованих громадян — суддів та народних депутатів, у їхньому випадку зміст цього поняття визначений. Тобто відомо, хто на випадок чого і в який спосіб може цілком законно їхні права «обмежити». Стосовно ж Президента — тут закони мовчать. А може, з огляду на такі обставини, на Президента має поширюватися загальний порядок, встановлений для простих смертних? Це теж, напевно, було б несправедливо. Ось і виходить, що сьогодні недоторканність Президента усі трактують як кому заманеться. І навіть так: «Обережно. Президент. Руками не чіпати». Та якщо зараз на це запитання немає однозначної відповіді, висвітленої Конституційним судом, чи можна притягувати до відповідальності суддю, який розуміє положення законів не так, як більшість у Вищій раді юстиції? Адже дисциплінарне провадження щодо опонента — це не метод пошуку істини в юридичній суперечці.