Ст. 29 Конституції України і Конвенція про права людини передбачають право оскаржити в суді своє затримання. А ст. 106 Кримінально-процесуального кодексу України (КПК) встановлює, що відповідна скарга має бути розглянута судом упродовж трьох днів. Передбачено й умови затримання: якщо людину застали на місці злочину, якщо очевидці вказали на людину як на злочинця. Або на ній чи її одязі виявлено сліди злочину. А от як це відбувається на практиці.
Такий собі Ц. увесь день був удома в оточенні родичів. Дивився телевізор, вів звичайні розмови з домашніми. Після опівночі, коли Ц. уже ліг спати, у квартиру ввійшли шестеро працівників міліції, підняли Ц. з постелі й забрали з собою. Чому і на якій підставі це було зроблено, родичам, ошелешеним таким поворотом подій, нічого не сказали. Вважаючи своє затримання непорозумінням, Ц., як це буває, відмовився від послуг адвоката. Відтак з 9 лютого цього року й по сьогодні він перебуває в СІЗО. Тепер у нього вже є й адвокат, але змінити абсурдну ситуацію не вдається. Такі особливості нашого правосуддя.
Насамперед адвокат оскаржив затримання Ц., незаконність якого очевидна. Відповідно до
ст. 106 КПК суд у цьому випадку повинен або визнати затримання законним, або задовольнити скаргу, визнати затримання незаконним і звільнити затриманого з-під варти. Порушення закону очевидне, але тут почалися складнощі. Спочатку в задоволенні скарги було відмовлено. Апеляційний суд скасував постанову суду про це. Новий суддя опинився перед дилемою: або задовольнити скаргу і звільнити Ц., або, рятуючи слідство і прокуратуру, шукати якийсь третій шлях, прирікаючи себе на можливе дисциплінарне стягнення.
У судовій практиці України залишається дедалі менше місця для виправдувальних вироків. А якщо такі час від часу трапляються, то вищі суди майже завжди знаходять привід для їх скасування. Тобто виправдувальний вирок — це НП. Визнати затримання незаконним — це така сама НП. І суддя пише в постанові, що скаргу на затримання Ц. необхідно направити «куди слід». А от куди слід цю скаргу спрямувати, суддя так і не зазначив. Ось чому справа про незаконне затримання нікуди не направлялася, оскільки працівникам суду невідомо, куди її треба спрямувати. На суддівському жаргоні це називається «на село дідусеві». Тож і лежить ця справа в канцелярії без руху.
Зрозуміло, адвокат подав апеляцію. Апеляційний суд прийняти скаргу до розгляду відмовився, оскільки Кримінально-процесуальний кодекс не передбачає ні такої постанови, ні можливості її оскарження. Адвокат звернувся до Верховного суду, вважаючи, що конституційне положення про право оскаржити своє затримання підлягає захисту незалежно від того, передбачає КПК таке право чи ні. Настирного адвоката погудили за незнання закону й популярно пояснили: КПК не передбачає можливості оскарження постанови про те, що справу спрямовують «куди слід». Сперечатися з вищою судовою владою — собі дорожче. Тому адвокат повторно подав скаргу до суду першої інстанції, сподіваючись, що новий суддя не буде настільки винахідливим.
Восьмого квітня 2009 року скаргу була в суді. Як водиться, завели відповідну справу. Розглянути скаргу слід було протягом трьох днів, а вже пішов шостий місяць... Обізнані люди кажуть, що можна оскаржити бездіяльність конкретного судді в порядку адміністративного судочинства. Однак є й інша точка зору: суддя не посадова особа, і його дії не можна оскаржити в зазначеному порядку. Крім того, адміністративні справи місяцями лежать без руху у зв’язку із завантаженістю судів. Для Ц., який до цього часу сидить під вартою, це малоцікаво. Йому хочеться на волю. Він сидить у камері, де на 20 спальних місць тридцять бажаючих поспати. Доводиться спати по черзі.
Винахід судді про спрямування справи «куди слід» загрожує наслідками. Ідею можуть підхопити інші судді, й виникне цікавий феномен. Якщо такі постанови неможливо оскаржити на тій підставі, що КПК зазначених скарг не передбачає, то тоді будь-яку справу можна заморозити до будь-якого часу. Вищі суди будуть тільки руками розводити: КПК, мовляв, не передбачає оскарження таких постанов. Нічого не можна зробити.
Відомо, закони слід писати так, щоб вони не суперечили здоровому глузду. Макіавеллі вважав, що розумний правитель не ухвалюватиме законів, які не виконуватимуться. Проте не можна написати закони, які застерігатимуть від суддівських помилок. Ст. 55 Конституції України гарантує кожному право на оскарження в суді рішень та дій органів влади. Але винахідливі судді вигадали спосіб, який гарантує, що й скаргу не буде розглянуто, і постанову суддів не можна оскаржити.
Для виправлення помилок суддів першої інстанції існують вищі суди і стаття 8 Конституції України, в якій є чудовий принцип верховенства права, що включає в себе розумність, добросовісність і справедливість. І Ц., який потрапив у жорна нашого правосуддя, усе ще сподівається, що справедливість восторжествує.