Відповідно до Закону України №2453-VI (2453-17) від 07.07.2010 «Про судоустрій і статус суддів» в українських судах з 1 січня 2011 року почала діяти автоматизована система документообігу. Головне її завдання - автоматичний розподіл справ між суддями. Запровадження такої системи - складова судової реформи, покликаної зменшити корупцію в судах і забезпечити неупередженість ухвалення рішень. А тим часом про революцію в судоустрої чомусь не чутно. Виявилося, що систему можна обійти.
Ухвалення рішень за гроші, судова тяганина, яка може тривати роками, - далеко не повний перелік «букета» українських реалій. Яким же чином відбувається корупція в судах? Схема банальна. Уявімо життєву ситуацію. У громадянина А. є питання, яке треба вирішити в судовому порядку. Він знаходить суддю, з яким завчасно домовляється про «вирішення питання». Подає до суду позов (зрозуміло, у більшості випадків йдеться про цивільні та господарські спори, де предметом позову є гроші або інші матеріальні блага). Суддя, обраний за згаданою вище «схемою», швиденько висмикує справу після її реєстрації в суді і, не зволікаючи, виносить «правильне» рішення. Так було раніше. Роками українські правники сушили голову, як зламати схему. І от винайшли панацею - автоматизовану систему документообігу суду, яка працює таким чином. Після подання позову система автоматично (за принципом випадковості) обирає суддю зі складу суду, який розглядатиме справу. Жодних тобі попередніх домовленостей. Навіть приблизно поцілити у «потрібного» суддю система можливості не дасть. Якщо в суді працює, скажімо, десять суддів, то ймовірність, що справа потрапить до рук «свого», становить лише десять відсотків! А шукати «вихід» на суддю вже після його обрання, погодьтеся, справа вкрай обтяжлива. Система вже півроку працює в українських судах. Але чому революції у правосудді так і не сталося? Чому в українських судах і досі можна «вирішувати питання»? Західні фахівці і прогресивні українські правники просто не встигають за кмітливими й винахідливими суддями, які в черговий раз винайшли спосіб обійти жорсткість неупереджених комп’ютерних технологій.
Розглянемо «обхідну» схему на прикладі цивільного судочинства (Цивільно-процесуального кодексу). Ст. 119 ЦПК містить вимоги до позовної заяви, а також визначає перелік документів, які до неї додаються. Серед них і такі, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (п. 5 ст. 119). У суді, умовно, працює десятеро суддів. Позивач подає до суду десять (може, й більше) однакових за змістом позовів, але при цьому навмисно «забуває» сплатити судовий збір. Відмовити у прийнятті документів такому дивному позивачеві у канцелярії права не мають. Хтось може подумати, що подати десять однакових позовів просто неможливо. Але це зовсім не так. Відповідь знаходимо у ст. 122 ЦПК, в якій сказано, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у провадженні суду вже є аналогічна справа. Звернути увагу потрібно на другу частину речення. Потрапляння позовної заяви до автоматизованої системи документообігу не є провадженням у справі. Тобто до системи під різними номерами можуть потрапити безліч однакових позовних заяв.
З десяти суддів «поцілити» треба тільки в одного. Дев’ять позовів потрапляють до рук «не тих» суддів, а десятий - туди, куди треба. Перші дев’ять суддів бачать, що до позову не додано документів на підтвердження сплати судового збору і згідно зі ст. 121 ЦПК постановляють ухвалу про залишення справи без руху, давши п’ятиденний строк на усунення недоліків, про що повідомляють забудькуватого позивача. Десятий суддя робить те саме. Позивач сплачує судовий збір у відповідь на ухвалу саме десятого судді (тобто усуває недоліки) - і от позовна заява там, де треба. Перші дев’ятеро суддів, не отримавши відповіді, повертають позовну заяву адресанту.
І вже коли в курилці зустрінуться ці десятеро суддів, дев’ятеро з них заведуть розмову про дивний позов, що потрапив їм усім до рук одночасно…