UA / RU
Підтримати ZN.ua

НЕМАЄ ПОТЕРПІЛОГО — НЕМАЄ ПРОБЛЕМИ

Викладена тут історія рядової ДТП повинна спонукати наших законодавців до міркувань: в оновленом...

Автори: Віктор Бідненко, Тетяна Мєтєтєва

Викладена тут історія рядової ДТП повинна спонукати наших законодавців до міркувань: в оновленому Кримінально-процесуальному Кодексі залишилася чинною норма, що позбавляє громадянина можливості стати рівноправним учасником процесу розслідування і тим самим захистити свої права. Йдеться про статтю 49 КПК України, за якою потерпілою визнається особа, якщо вона потерпіла внаслідок скоєного злочину. Виникає зачароване коло: якщо міліція не зацікавлена кваліфікувати як злочин дію, у результаті якої постраждала людина, то невизнання останньої потерпілою серйозно обмежує право її або її правонаступників брати участь у справі для доказу скоєння злочину. Невже для одержання статусу потерпілого обов’язково потрібно звертатися в суд? Як це зробила, приміром, Леся Гонгадзе. Колізії в правовій системі навколо поняття «потерпілий» використовуються правоохоронними органами для маніпулювання в процесі розгляду кримінальних справ.

В одному з романів популярного в наші дні російського письменника В.Пєлєвіна стверджується, що сучасний світ наскрізь віртуальний: події — політичні, економічні та просто світські чинять креатори — творці реклами й піарники, організатори інформаційного простору. Реальний світ не просто вторинний, а похідний від віртуального першоджерела й залежний від волі інформаційних творців: він без залишку розчиняється у віртуальному. Словом, байдуже, що відбувається «насправді». Важливо, яка інформація циркулює в комунікативному полі. Саме вона й визначає перебіг подій.

Якщо взяти цю думку за дороговказну нитку, цілком інакше виглядають правоохоронні органи пострадянських країн. Українські, зокрема. Придивіться до роботи судів, міліції, ДАІ й інших підрозділів армії правоохоронців. Придивіться, і перестаньте нарешті вбачати в їхній діяльності очевидні ознаки корупції, обурюватися несумлінністю й беззаконням, що правлять бал у цьому царстві. Ви побачите: їхнє справжнє призначення, як, утім, й інших державних структур — міністерств і відомств (серед яких головне, безумовно, Держкомстатистики), судів і прокуратури — зовсім не організовувати життя країни відповідно до законів і не стежити за їх виконанням. Вони переймаються набагато найважливішим завданням — творити реальність. Віртуальну.

Жив на світі Анатолій Овсійович, 1930 року народження, пенсіонер, учасник ВВВ. Жив, поки в грудні 2000 року його не збив «Мерседес-Бенц-210». На смерть. Так, Анатолій Овсійович був не найдисциплінованішим пішоходом. Так, переходив дорогу в неналежному місці. Але в ДТП учасників завжди не менше двох. І за законами реального світу, де насильницька смерть людини в будь-якому випадку викликає безліч запитань, міліція повинна була б поцікавитися, а чи не винен другий? Був він, приміром, тверезий чи п’яний? З якою швидкістю їхав? Словом, як ми знаємо з детективної літератури, міліція повинна спершу «відновити картину події» і вже тоді робити висновки. Проте не реальність диктує дії правоохоронцям — вони творять її. І картина події буде такою, якою захочуть побачити її співробітники ДАІ та міліції відповідно до їхніх наперед визначених висновків.

Погано, що у фізичному світі пенсіонер ішов через вулицю від універмагу до трамвайної колії, про що свідчить товариш по службі покійного та його дружина. Попрощавшись із ними, Анатолій Овсі йович вирушив назустріч смерті. Важливо, що водій машини, яка збила його, стверджує: порушник рухався від трамвайних шляхів до універмагу. Його цілком можна зрозуміти: тільки в такому випадку сумісні дві обставини — огляд водієм дороги (на який універмаг розташовано ліворуч, а трамвайні шляхи, відповідно, — праворуч) і удар по людині правим боком автомобіля. Правобічний удар не залишає вибору. Треба визнати або те, що водій на дорогу взагалі не дивився (інакше бачив би, як людина біжить під колеса, і повернув би куди завгодно, але не йому назустріч), або те, що пішохід рухався відносно автомобіля справа -наліво, тобто від шляхів.

На очах у товариша по службі все й сталося: несподівано на спорожнілу дорогу — її вже майже встиг перейти недисциплінований пішохід — вилетів автомобіль, і тіло П’ятакова, котрий майже дістався рятівного тротуару, від удару підлетіло вгору. Байдуже, що через знову вільну — зверніть увагу на цю деталь! — від транспорту вулицю до постраждалого побіг свідок. Він і був першим, хто опинився біля тіла. Важливо інше. Для творців реальності з ДАІ свідки взагалі не потрібні. І від показань очевидців події прибулі на місце співробітники ДАІ... відмовилися. У них є свої свідки. Так вони пояснили свою відмову.

Звісно є, хто б сумнівався! Саме в цей момент — яка удача! — на зустрічній смузі їхав «Мерседес-190» співробітника ДАІ В.Н.Мороза. Правда, ніякого іншого «мерса», крім того, що збив П’ятакова, Потильчак в упор не бачив. Не бачив його, коли все сталося, і згодом, коли сам дорогу перебігав. На місці події В.Н.Мороза, як, утім, і його машини, теж не було. Але в справі показання є. Так от, співробітник ДАІ, що цілком випадково й непомітно для навколишніх проїжджав там же, показав, що водій, котрий убив пенсіонера, їхав повільно, правил не порушував і зробив усе можливе, щоб запобігти наїзду.

У справі є ще свідки — поняті. Один із них — особа винятково віртуальна. За вказаною адресою його проживання реально перебуває зовсім інша людина, до справи не причетна і про подію не поінформована.

У рішенні про закриття справи, у зв’язку з відсутністю складу злочину в діях водія автомобіля «Мерседес» 1966 р.н., у резолютивній частині є твердження про те, що загиблий перебував у стані алкогольного сп’яніння, що підтверджується: а) показаннями свідка з ДАІ, котрий на неосвітленій вулиці здалеку розгледів нетверезий стан порушника («рухи були невпевненими»); б) показаннями іншого свідка (також, між іншим, співробітника ДАІ), який письмово повідомив своїх колег про те, що Л.А.Потильчак говорив йому (по секрету, чи що?!), нібито вони разом із П’ятаковим пили, а потім розлучилися; в) довідкою-аналізом, датованою днем події та виписаною на прізвище, що загалом не фігурує в матеріалах.

І вже зовсім цікаво, що в постанові про чергове припинення кримінальної справи від 30.03.2000 р. (РВВС двічі припиняв справу і двічі ж її відновлювала своїм рішенням прокуратура) створена дізнавачем версія подій підкріплюється посиланням на показання, які цю версію повністю спростовують.

Ще один пасаж постанови слід навести цілком. Йдеться про призначену судово-медичну експертизу трупа. Було поставлено такі запитання (цитую): «які тілесні ушкодження виявлено на трупі, їхній характер і розміщення, чим заподіяно ушкодження, механізм їхнього походження, яка причина смерті потерпілого, яким боком тіла був повернутий до мікроавтобуса потерпілий у момент зіткнення з ним, у якому стані (динамічному чи статичному) він перебував, чи був загиблий у стані алкогольного сп’яніння, чи можливо, з огляду на характер отриманих тілесних ушкоджень, установити, як відносно мікроавтобуса рухався потерпілий?» Як бачимо, запитання про можливу швидкість руху автомобіля, яка відповідає характеру ушкоджень, навіть не ставилося.

Запитання про швидкість загалом постає лише в порядку проформи. Чи могло тіло злетіти вгору, якщо авто рухалося як черепаха (за словами самого Березка, зі швидкістю 40 км на годину)? Чи могло зіткнення на такій швидкості, та ще й із гальмуючою машиною, перетворити людське тіло на мішок роздрібнених кісток?

І що ж відповідає судмедекспертиза «по суті поставлених запитань»? «Було встановлено, що смерть настала в результаті численних переломів кісток скелета з ушкодженням внутрішніх органів, що стали причиною розвитку шоку». І це все. Яка глибина проведеного дослідження! Яка скрупульозна відповідь на всі поставлені запитання! А до цього ніхто й не здогадувався, що громадянин П’ятаков помер із цієї причини. Усі, певне, думали, що від старості.

Аналогічні результати автотехнічної експертизи. Її виконавці навіть не обстежили пошкодження правого боку мікроавтобуса-вбивці, яким він врізався в людське тіло. У даних умовах водій «не мав технічної можливості уникнути контакту з пішоходом», — ось висновок експертизи. Який чудовий евфемізм у дусі віртуальної реальності: «контакт водія з пішоходом»! Добродії міліціонери, а як вам така епітафія на вашій могилці: «тут спочиває результат контакту з озброєним громадянином»?

Справа, вдруге відновлена прокуратурою у червні минулого року, нині перебуває там, де й була — під сукном. А в мене до міліцейських креаторів «віртуалки» одне запитання: у водія А.А.Березка (1966 року народження, жителя міста Бровари, Київської області, чий водійський стаж, за його словами, які ніхто перевіряти не збирався, становить 15 років) хтось із родичів круте цабе чи він сам багато заробляє? У створюваній вами, добродії міліціонери, віртуальній реальності тільки це й має значення, чи не так?

А дружина загиблого все оббиває пороги інстанцій, намагаючись домогтися якщо не справедливості, то правди. Її вперто не хочуть визнати потерпілою — отакі наші закони реального світу. Здорово, правда? Оскільки людина померла, то й потерпілих немає. А немає потерпілих — немає і справи. Слава ДТП зі смертельним виходом! Та що ДТП — хай живуть убивці! Завдяки їм, рідним, у правоохоронців менше турбот. І першим, і другим в Україні жити добре. Бо маніпулюють долями безкарно.

А нас крає проблема: який із світів віртуальніший — світ міліцейських Протоколів чи наш, із його законами, які дозволяють усе це?