Сучасна практика морських перевезень переконливо свідчить, що тепер не жінка на кораблі приносить невдачу, а... нелегальні мігранти. За три останніх роки служби прикордонного контролю кількох країн, що омиваються морями, 14 разів витягали з наступним скандалом із трюмів та інших потаємних місць на морських суднах з українським екіпажем десятки, а часом і сотні підозрілих пасажирів, котрі незаконно подорожували найнижчим класом. Цілком логічно, що, прориваючись за всяку ціну до благополучних європейських країв, жителі азіатських околиць цивілізації намагаються використовувати і морський шлях — через Грецію, Балкани. Але до чого тут українські моряки? З’ясуванням цього питання займається Служба безпеки України.
Відганяючи від ласої камбали жадібних турецьких браконьєрів, котрі промишляють нею в наших територіальних водах, вивозячи далі за Конотоп афганців та індійців, котрі незаконно пробралися з Росії, сама Україна повинна бути поза всякими підозрами. Ясна річ, політика офіційного Києва і практичні дії всіх гілок влади на місцях базуються виключно на тому, що недоторканні не лише наші кордони, а й кордони будь-якої іншої країни. У контексті глобальної проблеми нелегальної міграції з країн третього світу в Європу Україна, зазнаючи через своє географічне розташування основного удару масованої навали, незмінно виступає перед світовою громадськістю як сторона, що дуже потерпає. Хоча в злочинних «ланцюжках», які обслуговують транзитне перевезення нелегальних мігрантів через Україну далі на Захід, структурними ланками можуть бути вітчизняні кримінальні елементи, «перевертні» з українських правоохоронних органів, підкуплені чиновники й окремі охоронці кордону. І все це наша внутрішня проблема, яка викликає постійний фаховий інтерес українських силових структур. Тільки за перші три місяці цього року СБУ разом з іншими правоохоронними органами перекрила 20 «сухопутних» стійких каналів нелегальної міграції, затримала 86 організаторів переправ і переправників, шістьох з них уже засуджено. Виселено за межі України 105 іноземців, котрі намагалися займатися цим кримінальним бізнесом.
Набагато гірше, коли дехто з наших співвітчизників буває вплутаним у якусь «негарну» історію за кордоном і має справу вже безпосередньо з «їхніми» правоохоронними органами. Світова практика вчить, що відверто «підставляти ніжку» сусідові небезпечно, а вже якщо він сам «підставиться», не використати ситуацію у своїх інтересах — гріх. Тому будь-яка присутність вихідців з України в інцидентах із контрабандою, найманством, торгівлею «секс-рабинями» тощо безсоромно експлуатується потім під час ділових переговорів, роздмухується в закордонних засобах масової інформації до узагальнень чи мало не зараховується до рис національного характеру.
Тим часом організатори каналів нелегальної міграції дедалі частіше використовують для незаконних перевезень безпаспортних клієнтів в акваторіях Чорного та Середземного морів саме українські судна, зафрахтовані іноземними фірмами, і українських моряків, набраних в екіпажі на іноземні кораблі. Добре навчені, поступливі, не розбещені великими заробітками, моряки з України привертають до себе увагу працедавців у будь-якому порту світу. Зрозуміло, характер вантажу та списки пасажирів у майбутньому рейсі фірма з ними не узгоджує. Зайві запитання не схвалюються. Активним поборникам законності натякають, що бажаючих укласти такий чудовий контракт хоч греблю гати. Чи знають моряки про «лівих» пасажирів? Напевно. На судні важко що-небудь сховати. Чи перепаде їм дзвінка монета за вимушене підсобництво морській авантюрі? Як неформально свідчать моряки — далеко не завжди, та й ті крихти, які вдасться одержати за мовчання, неспівмірні з неприємностями, що починаються після того, як на судно наскочать з обшуком. Фрахтувальник завжди може легко відхреститися: банани, мовляв, мої, ось документи, а курди — ні, не мої. Нерідко й український екіпаж, і навіть сам капітан не дуже добре уявляють, наскільки суворо і принципово законодавство більшості морських держав ставиться до порушення кордонів і організації нелегальної міграції.
У листопаді—грудні минулого року український екіпаж теплохода «СHAP» (прапор Белізу), найнятий грецькою компанією Enterna Holding S.A.), двічі, з невеликим інтервалом у часі, був викритий у незаконному перевезенні громадян Індії та Пакистану з портів Туреччини в територіальні води Греції. У березні поточного року на теплоході «Меч» правоохоронні органи Італії затримали 300 нелегальних мігрантів курдської національності. Судно, що належить ВАТ «Карат-тур» (Горлівка Донецької області), і здійснювало рейс з українським екіпажем на борту. Італійська преса не змовчала, усі провідні видання відразу зарясніли кричущими заголовками, які вельми несхвально характеризували наших співвітчизників. Відповідні відеосюжети пройшли по всіх місцевих телеканалах. Нарешті, на цьому емоційному тлі взяли слово відомі італійські політики, котрі висловили припущення про «тісні зв’язки між східною — читай українською — мафією і ндрангеттою» (мафією південної італійської провінції Калабрія). Українські дипломати, представники правоохоронних органів терміново вдавалися до конструктивних дій, що мали переконливо продемонструвати італійській стороні й усьому світові готовність нашої країни реально співпрацювали з усіма іноземними державами в сфері боротьби з нелегальною міграцією. Екіпаж «Меча» терміново і без грошей відправили на батьківщину, капітан і його перший помічник ув’язнені в місцевій в’язниці в очікуванні суду. Акціонерне товариство «Карат-тур», скромно пославшись на складне фінансове становище, оплачувати послуги адвоката рішуче відмовилося, киваючи у бік фрахтувальника. Фрахтувальник документально довів, що з офісу він не може контролювати те, що відбувається в морі, для цього, мовляв, є капітан. Український капітан перебуває під вартою і не чекає нічого доброго, тому що Апенніни вже задихаються від напливу нелегальних мігрантів.
Співробітники української спецслужби, аналізуючи такі ситуації, дійшли висновку, що всі біди починаються ще на березі. У більшості випадків провина лежить на посередницьких фірмах з української сторони. Саме вони, впорядковуючи контракти з закордонними юридичними особами на фрахт українських кораблів і про працевлаштування моряків, обмежуються лише поверховими даними про судновласницькі та крюїнгові компанії-нерезиденти. Але ж навіть більш-менш уважне вивчення документів, ділової репутації сумнівної фірми, консультації в українських правоохоронних органах і Інтерполі дозволили б уникнути пастки. Утім, навіщо йти на додаткові витрати, оплачувати недешеві послуги консалтингових фірм, метушитися, збирати й аналізувати інформацію? Хіба хоч один посередник, що «сплавив» українське судно або морський екіпаж на службу до контрабандистів або перевізників «живого товару», постраждав, відповів за законом за заподіяну іміджеві Української держави шкоду? І хіба є такий закон? Отож бо й воно!