Що нового дала країні конституційна ніч 1996 року в сенсі призначення суддів? З одного боку, було створено новий орган — Вищу раду юстиції, з іншого — сформований цей орган був таким чином, що, на жаль, не впорався з основним своїм завданням — створенням якісного суддівського корпусу.
У ст. 131 Основного Закону, який регулює діяльність ВРЮ, депутати не знехтували можливістю, посилаючись на незалежність нової структури, залишити Раду без президентської опіки (годині о третій ночі цю норму з проекту Конституції було виключено). При цьому, правда, забули, що без глави держави цей орган налічує нестандартну (парну) кількість членів — 20.
Ухвалений 1998 року закон про ВРЮ, на подив багатьох, дарував її членам досить довгий, за українськими мірками, термін повноважень — шість років. Тоді як навіть президента обирають на п’ять.
І все б нічого, якби цими арифметичними огріхами справа обмежилася. На жаль, клановий підхід до формування ВРЮ перетворив цей орган на політичну арену і засіб «насичення» судової системи згори донизу, вшир і вглиб своїми людьми. При цьому колективно-корпоративний розум членів ВРЮ не лякає ніщо й ніхто — навіть той, хто їх безпосередньо призначив. У всьому, що членам ВРЮ хоч трохи не подобається, наприклад порядок денний сьогоднішнього засідання, хід їхньої думки приблизно такий: не проблема — не з’явимося й зірвемо кворум.
Що стосується прямих обов’язків, то як партнер великої юридичної фірми можу сказати, що досить часто тільки за неправильне політичне рішення суддя може бути оперативно звільнений із посади з подачі ВРЮ. За неполітичні, «звичайні» рішення, хоч і перпендикулярні не лише до букви закону, а й до здорового глузду, на скарги громадян і юридичних осіб найчастіше надходить відписка ВРЮ: «порушень не виявлено».
Моїй фірмі, до речі, одного разу з Радою пощастило. Хоча це чи не єдиний гучний випадок, коли думка юридичної спільноти і ВРЮ збіглася повністю. Йдеться про звільнення одіозного судді Шевченківського районного суду Києва Юрія Кухалейшвілі. Але суддя попався, м’яко кажучи, специфічний. В іншому, на жаль, не доросли надміру вразливі, юридично незміцнілі душі членів ВРЮ, щоб використовувати цей орган за призначенням: карати непорядних суддів і милувати порядних. Навіть осічка 2001 року з Конституційним судом не змінила формально-кланового підходу Ради. Тоді КС зайняв таку позицію: за Конституцією, ВРЮ займається лише суддями, які призначаються вперше, а не тими, щодо яких стоїть питання про подовження їхніх повноважень безстроково.
У великій кількості випадків (зміна громадянства, набуття чинності обвинувальним вироком проти судді тощо) звільнення члена Вищої ради юстиції має супроводжуватися рішенням самої ВРЮ. А якщо в нього є друзі у Вищій раді юстиції, котрі не приходять на засідання і блокують розгляд цього питання? Очевидно, тоді питання про припинення повноважень має вирішуватися автоматично. Інакше в нашій країні не можна — не доросли.
Чи доростемо ми до поважання закону? У цьому сенсі в мене, хоч як парадоксально, надія на надбагатих і дуже багатих людей, яким знадобиться справедливе правосуддя. Поки що вони шукають його, скажімо, в Лондоні, виводячи туди свої фірми й акції. Але ж ні заводи, ні землю не вивезеш! І рано чи пізно завод буде предметом спору в Україні. Є відчуття, що чимало клієнтів уже готові до справедливого правосуддя: найчастіше, правда, лише тому, що страшно попастися комусь ще більш «зубатому». Поки що, на жаль, в Україні взагалі немає попиту на справедливість, — адже дуже рідко (та практично ніколи!) клієнт не приходить до юриста із запитанням «Чи маю я рацію?» Звичне формулювання: «Що треба зробити, аби перемогти?». Що потрібно суспільству в контексті ВРЮ для прогресу в цьому плані? Якщо мислити стратегічно, слід змінювати Конституцію, зокрема спосіб формування ВРЮ. Незрозуміло, як четверо суддів із 20 членів ВРЮ можуть ефективно здійснювати нагляд за іншими суддями, якщо принципу «ворон ворону ока не виклює» ще ніхто не скасовував?
Аналогічно, не повинно бути у ВРЮ і трьох прокурорів, включно з генеральним, оскільки у прокуратури є свої важелі, як приструнити знахабнілих суддів, наприклад — порушити кримінальну справу.
Знову-таки, не видно логіки в призначенні у Раду трьох осіб за квотою президента. За главою держави й так залишається останнє слово: призначати чи ні суддю на посаду терміном на п’ять років. Якщо вже малювати ідеальну модель, то й адвокатів — людей, безпосередньо зацікавлених у конкретних справах, там бути не повинно.
Де ж знайти у ВРЮ незалежних професіоналів «із холодною головою, гарячим серцем і чистими руками»? Гадаю, серед учених, професорів юридичних вузів і просто шанованих і порядних юристів — але конче не зайнятих практичною юриспруденцією. Бо тільки в них немає мети в майбутньому «покористати» призначеного суддю.
Із цих самих причин входження до складу ВРЮ професорам, які займаються юридичною практикою, а також депутатам, увінчаним науковими регаліями, має бути закритий. Скажімо, попри всю повагу до Сергія Ківалова й Андрія Портнова, вони усе ж таки, радше, політики та чиновники, ніж представники юридичних вузів у тому розумінні, як його подає Конституція.
Якщо змінити Конституцію не можна, то є спосіб простіший. Наприклад, виправити законом окремі недоліки. Окрім уже згадуваних випадків автоматичного ухвалення рішення, є сенс знизити кворум на засіданнях ВРЮ: із 2/3 до простої більшості (11 осіб). Тоді «кланам» буде значно складніше маніпулювати явкою.
Добре було б також ухвалити закон, який передбачає автоматичне позбавлення повноважень за відсутність на засіданнях більше за певну кількість разів. Після чого орган, який делегував прогульника, буде зобов’язаний призначити або обрати нового члена. Адже якщо ти такий обмежений у часі й постійно не можеш бути присутнім, тобі у ВРЮ не місце, якщо ти безперестанку хворієш — потрібно оформляти інвалідність, а не крісло у ВРЮ займати, тощо.
Ну і, нарешті, законом необхідно регламентувати, хто призначатиме суддів на адмінпосади. Особливо після того, як КС забрав ці повноваження у президента, а пізніше — і в Ради суддів України, що узурпувала ці права.
Наразі триває бурхлива дискусія про те, чи повинна ВРЮ займатися цими призначеннями. Гадаю, це поганий сигнал. По-перше, КСУ шляхом аналізу Конституції 2001 року дійшов висновку, що таких повноважень у ВРЮ немає і близько. Правда, Конституційний суд у нас гнучко, по-адвокатському, хитається разом із керівною «лінією партії». По-друге, зазначений хід думки видає саме кланову логіку членів ВРЮ: я голову призначаю, я його й контролюватиму. Хоча, знову-таки, не виключено, що цю ідею нова більшість радісно схвалить. Позаяк в ім’я порядку та стабільності.
Упевнений, формувати судове керівництво таємним голосуванням має сам колектив конкретного суду. За аналогією з Верховним судом і з апеляційними господарськими судами. Правда, в останніх це право швидко забрали, після того як в адміністрації президента «прозріли», що важкувато впливати на керівника, котрого там ні призначають, ні знімають.
При цьому термін повноважень керівництва суду не повинен перевищувати одного-двох років. Тоді вони не тиснутимуть на суддів, бо їх не переоберуть, а суддя, у свою чергу, розумітиме, що голова йому нічого стратегічно зробити не може, бо через рік буде вже хтось інший.
Інша річ, чи потрібні комусь ці ідеальні підходи? Чи доросли ми до такого правосуддя? І, схоже, в цьому питанні, як і в багатьох інших у нас, усе буде за Некрасовим: «Жаль только, жить в эту пору прекрасную уж не придется ни мне, ни тебе».