Чого ми чекаємо від суду? Тільки одного — справедливості. Заради цього, аби не допустити упередженості через численні спокуси, Феміда під час судових спорів не знімає з очей пов’язки. Заглядати в різноманітні кодекси та юридичні довідники їй ні до чого — передбачається, що всі закони вона знає бездоганно, як і суть справи, що розглядається. Залишається тільки безсторонньо і неупереджено розібратися в обставинах і винести єдино можливий у кожному конкретному випадку вердикт.
Судді, зрозуміло, не боги, хоча теж вершать людські долі. Знати і пам’ятати все від «а» до «я» в численних зводах законів вони, можливо, і не можуть. Але ж ніхто від них і не вимагає вести справи із зав’язаними очима. Зрештою, якщо суддя правильно читає і застосовує букву закону, будь-яка упередженість не завадить йому винести справедливе рішення. Але якраз саме із цим у наших судах — велика проблема.
Як показує юридична практика, найчастіше «вірус» забудькуватості та сліпоти вражає представників суддівського корпусу при розгляді майнових спорів. Ці справи, зазвичай, тягнуться роками, забираючи в усіх учасників процесу чимало часу, нервів і коштів. Суди всіх інстанцій буквально завалені позовами, апеляціями та касаціями з питань власності.
Звичайно, можна сказати, що ці питання не зовсім звичні не тільки для нашого судочинства, а й для суспільства загалом, закоріненого в радянській системі з її принципом «усе довкруж колгоспне». А тим часом законодавство країни нині чітко грунтується на постулаті, давно прийнятому в усьому цивілізованому світі: одним із визначальних чинників стабільності правовідносин є захист прав власності. А забезпечити таку стабільність — найперше завдання держави. Отже, будь-яке судове провадження у майнових питаннях покликане захистити права сумлінного набувача майна, тобто його законного власника, і нікого іншого.
Здавалося б, усе гранично ясно. До того ж система нотаріату максимально спрощує суддям пошуки відповіді на запитання, кого вважати сумлінним покупцем. Проте, виявляється, за всіма правилами оформлений договір купівлі-продажу зовсім не гарантує законному хазяїну нерухомості спокійного життя. В один прекрасний момент зацементоване цим документом, здавалося б, на віки володіння майном може зруйнуватися немов картковий будиночок.
Три роки тому ТОВ «Термінал» придбало в ЗАТ «Електромонтаж» (обидва — житомирські підприємства) адміністративно-побутове приміщення, частину якого раніше орендувало. Зареєструвавши договір купівлі-продажу в Державному реєстрі угод, ТОВ отримало на нього повне й нероздільне право власності.
Ніхто не заперечував і не обурювався, зокрема й ТОВ «Вірма», яке орендувало іншу частину викуплених квадратних метрів. Більше того, керівництво «Вірми», сповіщене про наміри вказаних фірм, відмовилося від якихось претензій на це майно. Але не минуло й місяця, як «Вірма» вирішила, що її незаслужено обминули при укладанні угоди, і подала позовну заяву до господарського суду Житомирської області з вимогою перевести на неї права і зобов’язання покупця.
По суті, банальна історія, яких безліч. В усіх є право на спробу реалізувати свої бажання. Але 12 грудня 2008 р. суд задовольнив вимоги позивача. Природно, далі було оскарження, і Апеляційний господарський суд 12 лютого 2009 р. скасовує це рішення. Але 23 квітня 2009 р. Вищий господарський суд своєю постановою залишив вердикт першої інстанції без змін.
Та мати право бути покупцем майна — ще не означає ним володіти, бути власником. Володільцем і власником адмінприміщення весь цей час залишався «Термінал». (Забігаючи наперед, слід підкреслити, що його дії як покупця, так і продавця не визнані недійсними жодним судом). І в січні 2009 року, користуючись правом власності й відсутністю заборон на відчуження своєї нерухомості, він продав її приватній особі. Новий власник, знову ж за всіма правилами оформивши завірений нотаріусом договір купівлі-продажу, передає адмінприміщення як вклад у статутний фонд ТОВ «Житомиртехторгсервіс», яке, у зв’язку із реєстрацією в Державному реєстрі угод, отримує на нього право власності, підтверджене відповідним свідоцтвом і зареєстроване в БТІ.
Як і слід було чекати, це породило новий виток судових розглядів. Цього разу позов «Вірми» на всіх перелічених вище юридичних та фізичних осіб було подано до Богунського районного суду м. Житомира з формулюванням «майно вибуло з володіння поза волею позивача». Хоча він, позивач, як свідчать матеріали справи, не вдався до передбачених законом дій зі вступу в права власності (не виконавши тим, до речі, рішення Вищого господарського суду, зокрема, сплатити вартість майна).
А тим часом результат такий: усі — геть (з усіма своїми засвідченими мокрими печатками та солідними підписами документами, які перетворилися раптом на папірці, що нічого не значать), крім фірми, котра подала позов і отримала унікальну можливість за 36 тис. грн. (ціна початкової угоди) стати власником нерухомості, ринкова вартість якої — понад мільйон гривень...
Справа не в грошах. Хоча й у них, звичайно, теж. Це лише один приклад із дуже і дуже багатьох, де зійшлися воєдино численні, скажімо так, чудасії нинішнього судочинства, розкидані в томах лавини судових проваджень. Порушення судами норм матеріального та процесуального права, неповне з’ясування обставин, які мають значення для справи, а звідси — і невідповідність висновків її обставинам.
Найпоширеніша суддівська «помилка» у майнових спорах, які нині буквально накрили суди, — коли судові рішення грунтуються на твердженні, ніби покупець нерухомого майна автоматично стає його власником. При цьому судді ніби не помічають норм, передбачених Цивільним кодексом України та низкою інших документів, які встановлюють, що покупець нерухомого майна набуває права власності тільки з моменту внесення відповідних відомостей до Державного реєстру угод. Міністерство юстиції чітко роз’яснило це ще 2005 року. Часто ігнорується і вимога закону згідно з яким спірне майно не може бути вилучене в добросовісного набувача.
Усе це в результаті призводить до того, що, ухвалюючи необгрунтовані рішення, судді самі стають порушниками закону. А тому нема чого дивуватися, що в опублікованому минулого тижня Всесвітнім економічним форумом «Глобальному огляді конкурентоспроможності» Україна вкотре зайняла найгірші місця серед 139 країн, які ввійшли в документ, по захищеності прав власності (135-те місце в рейтингу), незалежності судів (134-те) та ефективності законодавства (138-ме). І поки наша Феміда не розв’яже, нарешті, очі, ми так і висітимемо над прірвою «во лжи» в карткових храмах правосуддя.