Немає жодних підстав для висновку про те, що в більшості людей, котрі пройшли господарський суд Донецької області та Донецький апеляційний господарський суд, опускаються руки, вони втрачають віру у справедливість і вже нікуди не звертаються.
Резюме керівників судів В.Татькова та І.Темкіжева у статті, опублікованій у «ДТ» № 15—16 від 23 квітня 2005 р.
Знаю, як замучилися читачі від інформаційних зведень, що надходять із передових судових баталій, у яких беруть участь сильні світу цього. Чия ж візьме?! Чи всядеться знову депутат у керівне шкіряне крісло, а чи остаточно буде поставлений на тюремне забезпечення? Кому відпишуть кримські санаторії і металургійні комбінати? Тут уже можна робити ставки на тоталізаторі!
Щоб зайвий раз не травмувати читача, розповім йому просту історію, яка безболісно й безслідно може бути перетравлена за філіжанкою ранкової кави, бо ж є типовою і буденною.
Вона могла статися у будь-якій географічній точці, де є державні суди України. Тому, на правах автора, я вирішив змінити прізвища дійових осіб, аби не дати можливості нашим героям возвеличити себе, звівши в ранг більших пролаз, ніж їхні колеги по ремеслу.
Події, що описуються у цій статті, спочатку розгорнулися в місцевому господарському суді однієї з областей України.
Отож, до суду звернувся незаслужено скривджений підприємець на ім’я Костянтин. Позов подано у зв’язку з тим, що міська рада почала необгрунтовано ухилятися від подовження з підприємцем договору оренди земельної ділянки.
Отримавши 1997 р. в оренду земельну ділянку терміном на п’ять років, Костянтин побудував на ній торговий павільйон. Так би й займався своїм бізнесом, якби волею випадку його торговий будиночок не опинився на шляху інтересів великого капіталу. Незримий, але всюдисущий власник свіжонастрижених грошових банкнотів, який керував ТОВ, дав відмашку на привласнення землі, що перебувала в користуванні підприємця, і знесення його павільйону.
Як за велінням чарівної палички, міська рада призупинила процедуру подовження договірних відносин із землекористування, яка вже добігала кінця.
При цьому на шляху до жаданої мети Костя стоїчно подолав усі штучні бар’єри, власноручно зведені міським головою: небезоплатно повторно розроблено технічну документацію на побудовану незмінену споруду, проведено геодезичні роботи, район, у якому підприємець займався бізнесом, одержав від нього в дарунок нормовану згори «гуманітарку», пройдено численні принизливі узгодження.
Свої незаконні дії директор ТОВ особливо не маскував — грубо з допомогою ксероксу підробив рішення міського голови про виділення йому земельної ділянки, якою користувався наш підприємець, і направив фальсифікований правозастосовний акт по інстанціях для розробки техдокументації.
Потім товариство з обмеженою відповідальністю передало підроблене рішення міської ради по інстанціях для закріплення на місцевості украденої землі, а будівлю, що належала Костянтину, представники ТОВ обгородили парканом на кшталт будиночка Гарбуза з відомої казки «Чиполліно».
Звісно, ошуканий підприємець звернувся до міського голови з проханням відновити справедливість. Підприємець гадав, що той звірить наявне в новоявленої фірми рішення міської ради про виділення земельної ділянки з оригіналом, що зберігається у канцелярії органу влади, негайно виявить підробку документів і поставить на місце розперезаних нахаб.
Та ба! Голову міського голови в момент звернення Костянтина заклинило, і в цю мить вона геть-чисто втратила розумову функцію. Це затемнення дозволило ТОВ уникнути публічного розголосу у фальсифікації рішення про виділення земельної ділянки.
Махнувши рукою на малоефективну форму адміністративного захисту своїх прав, що вислизнули з рук, підприємець вирішив удатися до їх судового захисту.
Костянтин розробив позов про визнання незаконними дій міської ради та покладення на орган місцевого самоврядування обов’язку щодо оформлення договору оренди земельної ділянки.
Підкоряючись волі голови місцевого суду, позовна заява потрапляє до судді Авгієва, який і розпочав за нею провадження. ТОВ підключилося до справи як третя особа на боці місцевого органу влади.
Міська рада обрала активну форму захисту і заявила зустрічний позов про вилучення у Костянтина земельної ділянки.
Щоб ні в кого не виникло крамольної думки про відсутність у судді наміру всебічно та об’єктивно розібратися у справі, він долучив до неї нових учасників для дачі пояснень стосовно предмета суперечки, а також надання допомоги у встановленні справжнього титульного власника земельної ділянки. Такими учасниками господарського процесу стали міське управління земельних ресурсів і управління містобудування й архітектури міської ради.
У день проведення судового засідання уповноважені представники цих органів до суду не з’явилися, заздалегідь надіславши замість себе листи-болванки, яким невідомі муки сумління. ТОВ також підготувало до судових слухань додаткові пояснення, виклавши їх на папері.
Уважно вивчивши стиль викладу, шрифти, вибрані для друкування текстів, можна з упевненістю стверджувати, що підготовлені до судового засідання пояснення, подані господарським товариством, управлінням земельних ресурсів та управлінням містобудування, виконані однією і тією ж самою особою, на одному електронному технічному пристрої. Листи від трьох учасників процесу, у тому числі й від третьої особи, здано в канцелярію юрисдикційного органу в один і той самий момент. Ця подія сталася 07.12.2004 р., і всім документам послідовно надано номери від 32489 до 32491.
Суддя Авгієв особисто перевіряв зміст листів, адресованих суду від учасників процесу, котрі протистояли підприємцю. І перед початком судового засідання на листі міського управління земельних ресурсів суддя Авгієв накладає візу «до справи» й освячує послання особистою трикутною печаткою. Згодом працівники канцелярії суду надали листу номер 32489.
Інші листи — від ТОВ і управління містобудування — не позначені суддею, що означає лише одне — Авгієв схвалив усю документацію гамузом, а потім хтось, хто перебував у той час у судді, виніс усі три листи з його кабінету, спустився вниз по сходах і віддав у канцелярію для реєстрації.
Звісно, при такій серйозній артпідготовці напередодні розгляду справи по суті вона аж ніяк не могла бути вирішена на користь Костянтина.
Після вручення підприємцю судового акта він подав апеляційну скаргу в суд другої інстанції, де по естафеті справу прийняв суддя Черешниченко, який сидів у засідці.
Щойно розпочалося судове засідання, як головуючий заявив, що він не допускає представника підприємця до участі у слуханні справи.
На думку суду, це пов’язано з тим, що в тексті нотаріально засвідченого доручення немає запису про наявність у повіреного права представляти інтереси довірителя-позивача саме в системі господарських судів.
Це важливе питання не було поставлене на голосування всього складу суду, і після прийняття щодо нього одноосібного рішення, вже без будь-яких перешкод, представники міської ради та підприємства ТОВ, якими диригував головуючий суддя, почали спільними зусиллями експропріювати землю у підприємця на користь того ж таки ТОВ.
Незважаючи на розроблений сценарій, зробити це було досить важко з тієї причини, що, беручи участь у матеріальних земельних відносинах із міською радою, Костянтин ні на йоту не вийшов за межі диспозицій правових норм, чого не можна сказати про ТОВ. Проте у статті автор описує лише процесуальні порушення, допущені судами при відправленні правосуддя.
Отож, повернімося до недопущення до участі у справі представника позивача. У дорученні написано: «Представник має право представляти інтереси... в усіх судових органах із цивільних та кримінальних справ».
Справді, викладаючи текстову частину доручення, призначену для представника підприємця, нотаріус окреслив межу його судової процесуальної діяльності рамками цивільних і кримінальних справ. І суддя Черешниченко негайно скористався наданою йому можливістю вибити грунт з-під ніг підприємця.
Не секрет, що зміст доручень формується нотаріусами за формулярами, доведеними органами юстиції.
Найчастіше у виконаних і засвідчених нотаріусами дорученнях міститься типова помилка — змішання в одному документі відносин із процесуального та загальногромадянського представництва.
У дорученні повірнику одночасно дається можливість укладати угоди, представляти інтереси довірителя перед державними, іншими органами, організаціями, громадянами, а також бути учасником судових процесів.
З позицій науки це неправильно. Доручення має видаватися окремо на кожен вид процесуального представництва і не змішуватися з представництвом у матеріальних правовідносинах. Проте тут більшою мірою йдеться про наукові підходи до інституту представництва, а не про практику його застосування. Принаймні у Костянтина не було наміру змінювати усталену практику видачі доручень шляхом відстоювання своїх правових переконань у системі загальних судів.
У обраному нотаріусом стилі викладення пропозиції, яка визначає можливості процесуальної діяльності представника позивача в юрисдикційних органах, не можна було вживати термін «господарська справа», оскільки він не застосовується нормами Господарського процесуального кодексу України. Застосовувати в тексті доручення окремий термін «справа», не вказавши її класифікуючої ознаки, також не можна було. Нотаріус міг лише змінити конструкцію пропозиції у дорученні, але для вирішення цього питання позивач та його представники мали вступити у наукові дискусії, малоцікаві та безперспективні у стінах нотаріальної контори.
До того ж у дорученні зазначено, що інтереси поручителя (довірителя) можуть бути представлені його процесуальним представником у всіх судових органах. Мабуть, далі нотаріус використовує критерій «цивільна справа» не для визначення приналежності системи судів, де вона має розглядатися, а для обгрунтування виникнення справи або її характеру. А справа, що слухається в суді, виникла зі спору, який випливає із земельних відносин, що є частиною саме цивільних, а не господарських відносин. Тому в такій інтерпретації цю справу дійсно можна зарахувати до категорії цивільних.
Суддя цілком міг відкласти слухання для того, щоб позивач уніс відповідні корективи до текстової частини доручення. Та хіба для цього йому доручили таку відповідальну посаду? Перед ним стояло зовсім інше завдання, яке й було виконане.
Якщо суддя Черешниченко настільки старанно підійшов до аналізу наявних у матеріалах справи доручень учасників господарського процесу, то він не міг не помітити, що підпис під дорученням ТОВ, поставлений його директором Ковязіним, не відповідає розпису цієї ж самої особи під поясненням на позов, узгодженим із Авгієвим. Саме це письмове джерело доведення покладене в основу мотивувальної частини судового акта, прийнятого суддею першої інстанції.
Цікаво, що представник, який бере участь у процесі від імені міської ради, не перебуває в трудових відносинах із місцевим органом самоврядування. Як стало нам відомо, заробітна плата виплачується цій особі на тому ж таки ТОВ.
Якщо припустити, що, аби позбавити Костянтина земельної ділянки, міська рада звернулася до вузького спеціаліста у сфері земельних правовідносин, яким є Саленко, то в цьому випадку важко знайти пояснення факту відсутності в зазначеного представника будь-яких зачатків знань не лише у галузі юриспруденції, а й в інших галузях людських знань. Еллочка-Людожерка, порівняно з представником міської ради, тягне на справжнього професора. Тому в судових засіданнях нерозбірливе мукання роз’яснювалося спочатку Авгієвим, а потім Черешниченком і видавалося за таку собі правову позицію у цій суперечці.
Під час написання рішення Черешниченко ввійшов у справжній раж, намагаючись у тексті судового акта відобразити, з одного боку, колосальну напругу розумової діяльності, що кипить в усіх напрямах дослідження життєвих обставин, а з іншого — глибину й незаперечність своїх умовиводів.
Для імітації ретельності вивчення матеріалів справи, що складалася з 200 аркушів, у мотивувальній частині судової постанови Черешниченко пише, що він доходить відповідних висновків після прослуховування аудіозапису судового процесу, який здійснювався на засіданні місцевого суду. Проте самі учасники процесу відмовилися вести запис судового процесу з допомогою технічних засобів у суді першої інстанції. Про це сторони справи і третя особа зробили позначку на стандартному бланку, розробленому судом.
Суддя Черешниченко спробував знайти союзника своїм планам в особі Верховного суду України, та, мабуть, не виявивши відповідних роз’яснень, вирішив навмання послатися на постанову Верховного суду України, якої ніколи вищий судовий орган не ухвалював.
Для надання оптимістичності описаній історії, готовий погодитися з начальницьким складом господарського суду Донецької області та Донецького апеляційного суду, що справді не в усіх людей, які пройшли державні юрисдикційні органи, опускаються руки, вони втрачають віру у справедливість і вже нікуди не звертаються. Вищий господарський суд України під зав’язку заповнений касаційними скаргами, мішки листів направляються на адресу Президента України, що він сам недавно визнав на нараді з представниками правоохоронних органів.
Тож, як співається в пісні: «И вновь продолжается бой!»