Ухвалення трудового кодексу №1108 від 4 грудня 2007 р. в існуючій редакції цілком може викликати обурення працюючої частини населення України, подив світової громадськості і, в певних моментах, задоволення роботодавця. Багато вже було сказано в пресі про «мінуси» цього документа стосовно працівника, але, мабуть, цікаво було б торкнутися й відповідності його положень міжнародним принципам і стандартам.
Згадаймо пропонований проектом кодексу 48-годинний робочий тиждень, навколо якого зчинився такий галас. У цьому контексті варто було б звернути увагу на низку міжнародних документів.
На Європейську соціальну хартію, яку Україна благополучно ратифікувала і взяла на себе зобов’язання, зокрема, встановити розумну тривалість робочого дня і робочого тижня й поступово скорочувати тривалість робочого тижня.
На Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, який визначає принцип справедливої і сприятливої праці, зокрема розумного обмеження робочого часу.
Ну й, звісно ж, на Конвенцію Міжнародної організації праці №47 «Про скорочення робочого часу до сорока годин на тиждень», яка схвалює принцип 40-годинного робочого тижня і покладає на Україну обов’язок застосовувати цей принцип до різних категорій зайнятості.
Таким чином чітко видно, що Україна повинна просуватися в бік зменшення робочого часу до сорока годин на тиждень, і аж ніяк не в бік збільшення. У нас же виходить навпаки. Більше того, розробники проекту взагалі пропонують не зупинятися на рівні 48 робочих годин на тиждень, а йти далі! За умовами запропонованого проекту роботодавець у колективному договорі (якщо договору немає, то у своєму нормативному документі (напевно, в наказі), погодженому із профспілкою або профспілковим представником, може визначити максимальну тривалість роботи на тиждень за підсумованим обліком робочого часу.
А оскільки в проекті представлено не повний перелік випадків, коли роботодавець може скористатися правом збільшити максимальну тривалість роботи протягом тижня, то під виглядом наявності достатніх підстав роботодавець цим правом може скористатися будь-коли.
Тобто роботодавець може скористатися законодавчою лазівкою і збільшити робочий тиждень до 50, 55, 60 годин. А чому ні? Нині багато добропорядних і відповідальних працівників трудяться понад 10 годин на добу за своїм бажанням, то чому ж такий трудовий розпорядок не легалізувати?
Важливо, що під запровадженням максимальної тривалості роботи протягом тижня на рівні 48 годин мається на увазі робота у випадку підсумованого обліку робочого часу. Запровадження підсумованого обліку робочого часу допускається в тих галузях економіки, на тих підприємствах і на тих видах робіт, де за умовами роботи не може бути дотримано встановленої для цієї категорії працівників щоденної або щотижневої тривалості робочого часу. Тобто начебто проектом запропоновано обмеження! Насправді фактично будь-яке підприємство може «заявити» про неможливість установити щотижневу тривалість і перейти на підсумований облік робочого часу.
Що ж виходить? Ми нібито ратифікували зазначені міжнародні документи, боремося за «хороше» місце в міжнародному співтоваристві, розповідаємо тут і там про те, що в нас у країні все добре, а законодавство вдосконалюється з урахуванням європейських стандартів. З урахуванням, звичайно, ну хіба тільки трішечки спотворюємо розуміння міжнародних принципів, залишаючи правові ніші в національному законодавстві для ширшого застосування законодавчих норм!
Положення чинного Кодексу законів про працю застаріли й не відповідають реаліям нинішніх стосунків роботодавця і працівника. Спроба привести трудове законодавство в сучасне русло дуже похвальна. Проте різка зміна звичних трудових норм може викликати бурю негативних емоцій, зумовлених нашим менталітетом, психологічною природою українців і самою банальною звичкою, що виробилася майже за 40 років застосування положень Кодексу законів про працю України 1971 року.