Володимир Мойсик |
Чи стане новий Кримінально-процесуальний кодекс своєрідним музеєм процесуальних норм, що давно канули в Лету, а то й взагалі ніколи не існували в демократичних державах? Чи переконливий аргумент «ми не готові» і «у нас немає грошей», коли йдеться про фундаментальні права людини — на свободу й особисту недоторканність?
Кодекс перехідного періоду не може бути іншим, говорять його прибічники, фактично визнаючи, що він залишає бажати кращого. Однак цей перехідний період може виявитися набагато довшим, ніж життя тих, кому судилося опинитися в місцях, де, як сказав класик, недолік місця поєднується з надлишком часу, й час тягнеться особливо повільно. Репресивним і безпрецедентно жорстким називають його супротивники, по правді кажучи, дещо згустивши фарби.
Процесуальне право — річ дуже непроста. Однак ілюзія, що непрофесіоналам вникати в юридичні хащі не варто, згодом може дуже дорого обійтися кожному з нас. Зокрема тому, що в справі створення і прийняття нового КПК зацікавлена потужна система, яка, на жаль, дуже мало відповідає своїй назві — правоохоронні органи.
Ми пропонуємо читачам ознайомитися з діаметрально протилежними точками зору професіоналів і скласти власне уявлення про те, що очікує нас у найближчому майбутньому в зв’язку з прийняттям нового Кримінально-процесуального кодексу.
На запитання «ДТ» відповідає один із провідних вітчизняних процесуалістів, старший науковий співробітник Інституту держави і права імені В.М.Корецького НАН України, кандидат юридичних наук Микола СІРИЙ.
— Миколо Івановичу, сьогодні багато хто вважає, що проект Кримінально-процесуального кодексу репресивний і що його ухвалення в нинішньому вигляді навіть стане колосальним кроком назад, порівняно з нині чинним КПК, якщо говорити про захист прав людини. Якої ви думки стосовно цього?
— Тільки практика може показати, репресивним чи демократичним виявиться новий Кримінально-процесуальний кодекс. Підготовка такого роду законопроектів — справа дуже складна. Тим часом у світі нагромаджено досить великий досвід, який слід використовувати. Оцінюючи цей законопроект, можна говорити про певні закономірності, вже апробовані як нашою, так і зарубіжними правничими системами. Виходячи з цих закономірностей, можна прогнозувати, що дасть ухвалення Кримінально-процесуального кодексу саме в такому його варіанті.
Взагалі можна сказати, що хороший той кодекс, який доступно, лаконічно й чітко регламентує права, обов’язки, взаємовідносини учасників процесу. Коли кодекс, як у нашому випадку, дуже роздутий, містить величезну кількість формальних, у найгіршому сенсі цього слова, моментів, — він потрібен і піде на користь лише системі, що володіє силою, тобто системі карного переслідування. Водночас пересічному громадянинові розібратися в настільки складному документі буде практично неможливо, принаймні — дуже непросто. Я навіть сказав би, що буде вкрай складно знайти професіонала, спроможного вивчити цей кодекс і на «відмінно» скласти з нього іспит. А процесуальна система не повинна бути малозрозумілою.
Стосовно очікуваних позитивів і негативів, то в нас є свій радянський досвід, який достатньою мірою продемонстрував багато негативних моментів. Передусім це обвинувальна спрямованість, тобто тісний взаємозв’язок суду та правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю, коли превалюють функції, пов’язані саме з цією боротьбою, і, як результат, — нехтуються інтереси людини, презумпція невинності, право обвинувачуваного на захист, права адвоката тощо.
Ще один важливий критерій оцінки проекту, за яким ми можемо спрогнозувати його дію, — змагальність судочинства. Якщо цей момент виписано належним чином, ми можемо розраховувати на якісні докази й мати підстави сподіватися, що правоохоронна система швидко виправлятиме свої помилки. До речі, помилки, яких неминуче припускається будь-яка правоохоронна система. Просто одна роками ігнорує це, а інша, завдяки змагальності, спроможна дуже швидко виправити їх.
— І як у нас справи зі змагальністю, на вашу думку, якщо говорити про проект?
— Загалом, можна сказати, що не дуже. У нас продовжують розглядати кримінальний процес як процес змішаний. Тобто такий, що допускає відкритість, змагальність у суді, але не передбачає змагальності на досудових стадіях. Це процес, створений, апробований і відшліфований радянською добою, привнесений у доктрину, закріплений у практиці. Такий підхід продовжує функціонувати в нас сьогодні й відбивається у цьому проекті. Проте він не цілком збігається з вимогами Конституції.
— Ви маєте на увазі, що адвокат не має можливості активно захищати свого клієнта?
— І це також. Щоб активно захищати свого клієнта, адвокат (крім того, звісно, що він має бути професіоналом) і сам повинен бути достатньою мірою захищеним. Належний судовий захист може надати тільки надійно захищений адвокат. Ні слідчий, ні прокурор, ні суд, який розглядає конкретну кримінальну справу, не повинні мати повноважень на усунення адвоката від участі в справі.
Іншим важливим моментом є участь адвоката в доказуванні. Дуже часто, зокрема від прогресивно мислячих адвокатів, можна почути таке. Щоб забезпечити змагальність, зрівняти адвоката зі слідчим, потрібно надати адвокатові такі самі повноваження щодо збору доказів, які має слідчий. Це поширена думка. Але така система не просто не буде ефективною, вона взагалі не зможе працювати. Таких прикладів ми не знайдемо в жодній країні світу. Тут потрібен цілком інакший підхід. Слід не адвокатові надати ширші права, а позбавити слідчого не властивих йому повноважень.
Йдеться про те, що хоч би на якому етапі відбувалася дія щодо закріплення доказів, її повинна здійснювати судова влада, оскільки це судова функція. Тобто закріплювати докази повинен тільки суд, приміром, призначати експертизу, проводити неповторні слідчі дії, скажімо, упізнання, проводити під присягою судовий допит.
Радянська система перекреслила інститут судових слідчих. Ці функції закріплення доказів було передано тим, хто переслідує особу. Тобто відбулося поєднання двох різних функцій — «іти по сліду», розслідувати й закріплювати докази. Фактично йдеться про те, що докази, надані сторонами, зокрема органами розслідування та прокурором, необхідно відрізняти від судових доказів, що стають такими тільки після того, як суд у режимі змагальної процедури прийме їх.
Щойно ми зробимо демократичний крок, передаючи функцію закріплення доказів судовій владі, відразу ж слідчий і адвокат опиняться в рівному становищі. Саме з цього моменту відкриється можливість для повної реалізації передбаченої Конституцією вимоги про змагальність сторін і свободу в наданні ними суду своїх доказів, а також у доведенні перед судом їх переконливості.
Слідчий зможе прийти в суд і надати докази. Поруч із ним стоятиме адвокат, який матиме реальну можливість заперечити законність одержання цього доказу. Рішення буде за суддею. Так само й адвокат зможе надати суду докази, які той або долучить до справи, або визнає, що ці дані не можуть бути судовим доказом. У демократичному світі така система працює скрізь. Але наш проект КПК залишає в силі нині чинну систему.
— Сьогодні часто говорять про те, що в прокуратури слід відібрати функцію слідства. Ваша думка стосовно цього та щодо функцій прокуратури загалом?
— Сьогодні ідея позбавлення прокуратури функції слідства подається, так би мовити, у демократичній обгортці. Багато представників сил, які позиціюють себе демократичними, заявляють, що, позбавивши прокуратуру цієї функції, можна значною мірою розв’язати сьогоднішні проблеми в досудовому слідстві, кримінальному процесі. Я з цим абсолютно не згоден. Їхня позиція грунтується на тому, що прокуратура не може здійснювати розслідування справ, оскільки вона виконує функцію нагляду. Поєднання двох таких функцій може призвести до негативних наслідків. Мовляв, згодом, швидше за все, нагляд стане поганим, оскільки при розслідуванні прагнуть досягти мети, як правило, будь-якими способами. Це логічно, та коли поглянути глибше, ми дійдемо інших висновків.
Передусім, функції нагляду як такої немає в демократичних країнах світу. Це витвір радянської системи, яка все-таки намагалася в міру можливостей зважати на світову думку. Опоненти називали радянську систему розслідування недемократичною, оскільки при цій системі господарем є слідчий, що таємно проводить розслідування, інколи навіть протягом року. Контраргументом звучало: ні, наше слідство не таємне, адже за слідчим здійснює нагляд прокурор — стороння особа, як стверджувалося, не зацікавлена в результаті розслідування. Саме на цьому було побудовано ідею прокурорського нагляду. Втім, це не суто радянський витвір, його коріння сягає процесів доби святої інквізиції. Зауважимо в дужках, що в радянській системі ці засоби взагалі-то працювали. Вплинути на прокурора можна було тільки з найвищого рівня, приміром, ЦК республіки або Союзу. Нині ситуація, як бачимо, принципово інакша. Тож надзвичайно важливо виходити з визнаних у демократичному світі засад змагальності, які вимагають передачі суду всіх судових функцій.
Якщо закріплюватиме докази судовий слідчий або слідчий суддя, неупереджений і наділений гарантіями незалежності, тоді не буде потреби наглядати за ним. Доброякісність, допустимість доказів перевірятиметься у процесі наведення протилежною стороною своїх контраргументів.
Взагалі, ми повинні здійснювати реформи, маючи на увазі нашу завтрашню європейську, світову перспективу. 2004 року Європа зробила кардинальний крок у розвитку процесуальної системи. Кілька тисячоліть процесуальні системи розвивалися шляхом національної замкнутості й неухильної формалізації. Це призвело до того, що правнича система однієї держави дуже часто не приймає конкретного, одержаного на території іншої держави доказу. Посилаються на те, що правила доказування не передбачають вжитої в даному випадку в іншій країні форми їх закріплення.
Якщо бельгійський суддя ухвалив рішення про арешт або обшук, то це рішення застосовуватиметься у Франції, попри розбіжності в процесуальних системах. Таким чином, Європа вирішила, що коли йдеться про те, хто переслідуватиме злочинця, хоч би ким він був і хоч би де перебував, пріоритет віддаватиметься не формі, а змісту. Таким чином, злочинці втрачають можливість ховатися за розбіжності в процесуальних формах. Сьогодні вже не має значення, що система однієї держави допускає, приміром, прослуховування в конкретній ситуації, а інша — ні, допускає участь понятих чи ні.
І ми повинні спрямовувати свої подальші кроки саме в цьому напрямі, а не продовжувати розвивати нашу процесуальну форму як відособлену, відмінну, відмежовану від інших, зберігаючи дороге серцю радянське коріння.
— Пристрасно, але безрезультатно обговорювалася в процесі підготовки нового КПК проблема дослідування. Наскільки мені відомо, у світі такого інституту немає — якщо обвинувачення не надало достатніх доказів, суд не дає йому додаткового часу, а виносить рішення, базуючись на матеріалах, що містяться в справі.
— Цього справді немає більш ніде в демократичному світі. І ми, в принципі, повинні сказати дослідуванню категоричне «ні». Інститут повернення справи на дослідування ніяким чином не узгоджується з презумпцією невинності. Адже, відправляючи на додаткове розслідування, судова влада фактично заявляє, що бачить у цій справі підстави для притягнення особи як обвинувачуваного й надає правоохоронним органам можливість «підчистити» справу. Отже, суддя стає учасником розслідування, по суті допомагаючи слідству. А як же конституційна вимога, щоб усі сумніви стосовно доведеності вини особи тлумачилися на її користь? Адже Конституція не пропонує суду, за наявності сумнівів, ініціювати додаткове збирання доказів.
На жаль, перекручування процесуальної форми сьогодні є традиційним і різноплановим. У цьому ж контексті можна говорити й про продовження термінів утримання особи під вартою. Як відомо, ухвалу про таке продовження приймає апеляційний суд, а потім судді Верховного суду. Рішення про прослуховування приймає голова чи заступник апеляційного суду. Ці підходи перенесено й у проект КПК. Але ж фактично це залучення до справи розслідування вищих судових інстанцій.
У Європі рішення про продовження термінів або оскарження приймає не апеляційний суд, а спеціальний орган, що називається «обвинувальна камера». Тобто слідчий приймає рішення, яке можна оскаржити не в апеляційній інстанції, а в спеціальному органі, окремій структурі. Таким чином, судді апеляційного суду ніяк не причетні до цієї справи, не ознайомлені з нею і є неупередженими. Хоч би що ми говорили, та коли суддя, чий кабінет за стіною, своїм підписом засвідчив законність арешту, його колега, виносячи рішення стосовно цього арешту, пам’ятатиме про це. Більше того, в нашій судовій практиці поширені випадки, коли голова місцевого суду приймає рішення про арешт особи. Яку ухвалу зробить рядовий суддя, що працює в тому самому суді, хай навіть формально він не підлеглий голови?
До речі, хотілося б у зв’язку з цим сказати про один важливий нюанс.
Я спостерігаю небажання суддів брати на себе відповідальність. Приміром, у Конституції записано, що рішення про затримання й арешт осіб повинен приймати суд, і воно має бути мотивованим. Можна прочитати це так, як це роблять сьогодні: суддя видає санкцію й забуває про цю людину. Але можна прочитати й інакше. Якщо в Конституції вказано, що це повноваження суду, то особа після взяття під варту перебуває в віданні суду. І суддя, як це заведено в Європі та США, регулярно перевіряє список своїх заарештованих, вивчає, чи надходили якісь клопотання. Суддя може з власної ініціативи викликати цю особу через кілька днів після видачі санкції та ще раз поспілкуватися з нею. А в нас суддя прийняв рішення — і забув про людину. Оскільки хазяїн на досудових стадіях не він, а орган, що проводить слідство.
— Ви говорили, що кодекс занадто об’ємний. Що, на вашу думку, регламентується надмірно скрупульозно?
— Величезну частину проекту кодексу присвячено стадії порушення кримінальної справи. Досі вся процедура мала здійснюватися швидко: три доби — і рішення необхідно було приймати. У виняткових випадках — 10 діб. Сьогодні в цьому проекті для затвердження рішення про порушення кримінальної справи пропонується три місяці, що важко зрозуміти й пояснити. Немає підстав та об’єктивної необхідності три місяці вивчати матеріали справи для того, щоб вирішити питання, чи порушувати кримінальну справу.
Прагнення зробити процедуру складною, щоб застрахуватися від помилок і зловживань, призведе до прямо протилежного ефекту.
Взагалі, момент порушення кримінальної справи викликає суперечки ще з радянських часів. Тут справді є проблема, якщо ми перетворюємо цю дію на процесуальну процедуру. У демократичному світі факт порушення кримінальної справи — не процесуальний акт. Ця подія для громадянина, можна так сказати, взагалі не має ніякого значення. Важливо, коли офіційно висувають обвинувачення. Оскільки саме з цього моменту починається процес. Це загальне правило. Винятком є лише випадки, коли громадянина затримують як підозрюваного. До речі, виключно при наявності очевидних обставин: приміром, відомо, що скоєно насильницький злочин, а на одязі особи, затриманої через п’ять хвилин після події злочину, — сліди крові.
У демократичних державах у статусі підозрюваної людина може перебувати 24, 48 або 72 години. Це правильно: людина не повинна перебувати в статусі підозрюваної більше трьох діб. А в нашому проекті? Щойно ми порушили кримінальну справу проти конкретної особи, з цього моменту вона є підозрюваною. З цього моменту ми можемо застосовувати до неї всі запобіжні заходи. І в цьому статусі вона може перебувати досить довго. Фактично ми значно погіршили становище, навіть порівняно зі стандартами, що існували в радянські часи. І зробили це, на жаль, із подачі вчених, дуже активно підтриманої практиками, представниками правоохоронної системи.
Інша ключова нитка, яка пронизує проект КПК, — багаторазове оскарження. Мовляв, чим більше є можливостей оскаржити ті чи ті рішення, тим краще. Це, знову-таки, неправильно. Система багаторазового оскарження серйозно ускладнює всю систему правосуддя. Крім того, ця процедура залучає до процесу розгляду справи вищі інстанції, які так чи інакше впливатимуть на подальший розгляд справи. Тож ліпше посилювати принципи змагальності. Змагальний процес справді не передбачає й не потребує громіздких процедур оскарження.
Ще один дуже важливий момент — безперервність судового процесу. У радянські часи це було саме так. А сьогодні в нас суддя може розтягувати розгляд справи на місяці: поїхати у відпустку, полікуватися, розглянути десятки інших справ, а потім знову повернутися до залишеної. Дуже часто такі можливості використовуються на шкоду правосуддю. Зокрема з цієї причини послуги адвоката так дорого коштують. Адже вищеописана практика розгляду значно підвищує їхню вартість. І коли необхідно провести лінію обвинувачення, справу просто відкладають десятки разів.
Розв’язується проблема просто. Треба повернутися до безперервного судового процесу, що існував у нас і загальновизнаний у світі. Розпочатий судовий процес може перериватися на ніч та на обід. У такому разі розгляд справ найчастіше триватиме кілька днів або не більше двох-трьох тижнів.
Ще одне важливе питання. В усьому демократичному світі особа відповідає тільки за свідчення, дані в суді. Існує допит, що його проводять поліцейські або прокурори, але свідчення даються під присягою в суді. А те, що говориться представникові прокурорської влади, поліцейському, — не є судовим доказом. І тоді в суді не виникає потреби перечитувати по десять протоколів допитів однієї й тієї самої особи. Якщо ця людина жива й у змозі прийти в суд, вона приходить і дає свідчення, прийнявши присягу. І немає потреби, як у нашого суду, з’ясовувати, де дано правдиві свідчення — у першому, другому чи третьому протоколі.
Ми впритул наблизилися до такої важливої події, як ухвалення Кримінально-процесуального кодексу. Але не було жодної підсумкової науково-практичної конференції, де можна було б по-справжньому сперечатися й шукати істину. Прагнення зробити процесуальний кодекс без повноцінного обговорення, на мій погляд, призведе до того, що в ньому буде дуже багато недоліків.
Взагалі проект КПК — це системне віддзеркалення стану речей у даній сфері в нашій державі. Безліч науковців, а не тільки представники правоохоронних органів, скажуть, що проект дуже хороший і що далі слід рухатися в тому самому напрямі. Я переконаний, що в хорошому процесуальному кодексі мають бути збалансовані і ліберальні погляди, і професійний підхід практиків — працівників правоохоронних органів. А коли, як у нашому випадку, наука служитиме тільки інструментом підтвердження практичного погляду, хорошого кодексу не вийде.
Один із авторів проекту нового Кримінально-процесуального кодексу законопроекту, народний депутат Володимир МОЙСИК:
— Сьогодні часто кажуть, що Кримінально-процесуальний кодекс репресивний, сталінський, спрямований проти конкретної людини й орієнтований на захист інтересів держави. Але таке твердження несправедливе навіть стосовно нині чинного кодексу. А проект нового КПК на кілька порядків вищий від чинного в плані захисту прав людини. Він майже на 100% відповідає вимогам Конституції та міжнародних норм. Ті, хто стверджує сьогодні протилежне, просто не читали нової редакції. Досі критикують перший варіант, я сказав би — проект проекту, який колись було роздано народним депутатам. Хоча з нинішнім варіантом можна ознайомитися на сайті.
Взагалі, я не хотів би, щоб новий КПК хвалили прокурори та слідчі. Мені хотілося б, аби його хвалили адвокати, підозрювані та обвинувачувані. Ми намагалися зробити кодекс урівноваженим, але щоб захисник мав усе-таки більше прав, ніж прокурор. Водночас ми не можемо допустити, аби право на захист могло перешкодити державі, правоохоронним органам виконувати свою функцію щодо тих, хто порушив закон або підозрюється в порушенні законів. Ми намагалися забезпечити такий баланс інтересів, і, на мою думку, нам це вдалося.
Найголовніша вимога кримінального процесу — змагальність, що й передбачено Конституцією. Тож сьогодні скрізь, де в кодексі згадується про участь прокурора, там може бути присутнім і адвокат. Вважаю, що проект цілком орієнтований на змагальність у кримінальному судочинстві.
Норми чинного УПК надавали слідчому право зробити відвід захиснику, який вступає у справу. У першому варіанті проекту теж була передбачена можливість такого відводу з формулюванням «за формальними підставами» (тобто якщо захисник є родичем підозрюваного, має судимість, не має відповідної освіти). Це логічно. Але все ж таки в остаточному варіанті ми зупинилися на тому, що давати відвід адвокатові може тільки суд. Рішення про відвід можна оскаржити в апеляції. Який ще захист необхідний адвокату? Я не вірю, що десь у світі адвокат захищений краще. Немає в кодексі обмеження права на захист.
Право на захист насамперед гарантується навіть не правом мати захисника на всіх стадіях процесу, а обов’язком, покладеним на дізнавача, слідчого, прокурора та суддю, об’єктивно вивчити справу. Саме в цьому полягає головна гарантія права на захист. Адже, за великим рахунком, адвоката може й не бути, якщо кожен із названих посадовців правильно виконає свою функцію.
У КПК передбачене застереження, яке практично унеможливлює помилку слідчого або судді. Сьогодні багато хто каже, що прокурорам дали забагато прав. Цю проблему можна розглядати з двох боків. Слідчі, дізнавачі, звісно, проти цього. Я як суддя, як автор проекту вважаю, що для громадянина це корисно. Це ще одна ланка, яка перевірятиме законність дій слідства.
Ми розширили права адвокатів і паралельно розширюємо роль прокурорів, але не стосовно адвокатів, а щодо нагляду за органами дізнання і слідства, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Ця прокурорська функція випливає з Конституції. І ось у проекті КПК записано, що для порушення кримінальної справи слідчий або дізнавач має отримати згоду прокурора. Такого не було в чинному кодексі. Слідчі зчинили великий галас. Їх це не влаштовує, але це – контроль за законністю на стадії порушення кримінальної справи. До речі, тільки за один рік прокурори скасовують близько 4 тисяч постанов про порушення кримінальних справ. Узагалі цей кодекс значно підвищує роль прокуратури як наглядової інстанції за законністю органів дізнання і досудового слідства. Це й необхідність згоди прокурора на виконання певних процесуальних дій (виїмка, обшук), узгодження з прокуратурою певних дій слідчого (запобіжного заходу) і повернення справи на додаткове розслідування.
Реально посилюється судовий контроль за досудовим слідством. Запроваджується інститут слідчих суддів, до повноважень яких належать санкціонування взяття під варту, звільнення з посади, обшуків житла, перлюстрації кореспонденції, прослуховування, відвід захисника за формальними й неформальними підставами. Майже на всі рішення слідчого судді можна подати апеляцію. Таким чином, створюється три-чотирирівневий контроль за досудовим слідством ще до того, як справу передають для судового розгляду.
Збережено чинні норми про максимальний термін перебування під вартою під час досудового слідства до 18 місяців. Встановлюється й термін перебування особи під вартою в суді, без урахування терміну арешту при досудовому слідстві за злочини: невеликої тяжкості – 6 місяців, середньої тяжкості — 12 місяців, тяжкі — 2 роки, особливо тяжкі — 4 роки.
Взагалі мені незрозуміло, чому цей кодекс називають поганим.
— Ваше ставлення до інституту дослідування, який нерідко полягає в тому, що в тих випадках, коли обвинувачення не надало переконливих доказів своєї позиції, суд по суті каже — ну йдіть ще гарненько подивіться, може щось знайдете... Проект КПК залишає за судом таку можливість. Спеціалісти стверджують, що в жодній країні, які заведено вважати демократичними, такої процедури немає...
— Взагалі право повертати справу на нове або додаткове розслідування викликало, мабуть, найбільшу критику. До речі, у своїй доповіді місяць тому голова Верховного суду повідомив, що обласні суди не стають апеляційними й не завершують справи майже у 90% випадків, повертаючи їх або суду, або прокуророві.
Я ставлюся до права відправляти на дослідування позитивно, і ми залишили це положення в проекті. Щоб довести цю ідею насамперед до юристів, хочу сказати, що ми майже на 100% обмежили право суддів повертати справи на дослідування з власної ініціативи. Для цього має бути клопотання потерпілого або когось іншого. Крім того, повернення справи припустиме тільки через формальні обставини. Наприклад, справа дійшла вже до вищої судової інстанції, і тут з’ясовується, що на попередньому слідстві не підписана або взагалі відсутня постанова про порушення кримінальної справи. Це формальні моменти. І ми дозволяємо виправити певні такі погрішності. Йдеться про окремі випадки, і не слід цього боятися. Заборонено повертати справу на дослідування з метою додаткового збирання доказів, якщо це погіршить становище обвинувачуваного.
Але, приміром, розслідування справи провели явно неправильно і прокурор стверджує, що слідство кваліфікує дії як легкі тілесні ушкодження, хоча синець на чолі залишився від удару сокирою і нападник ганявся за потерпілим по двору з криками: «Я тебе вб’ю». Підсудний цілком випадково не здійснив свого злочинного задуму, і фактично його дії були замахом на вбивство. Хоча слідчий і прокурор, який наглядав за слідством, завзято пишуть, що в цьому випадку було хуліганство. То потрібно зберегти дослідування чи ні? Взагалі, я вважаю, що не можна відпускати вбивцю тільки тому, що справою займався некваліфікований слідчий.
— Ви справді вважаєте, що проект КПК майже на 100% відповідає підписаним Україною міжнародним угодам у цій сфері?
— Суперечностей між ними немає.
— На ваш погляд, цей КПК має хоч якісь недоліки?
— Недоліки є. Безперечно, недолік цього процесуального кодексу, як і всіх інших, — відсутність чіткої законодавчої регламентації судової влади. Крім того, вважаю, життя покаже, що ми не мали рації, закріплюючи існування суду присяжних, однак це передбачено Конституцією. Хоча, на мою думку, в ньому немає жодної потреби. Принесений із далекого заходу, він у нас не приживеться.
Водночас до цього кодексу, втім, як і до інших, висуваються надто завищені вимоги. Ми приміряємо цей кодекс до справжньої демократичної держави, якої поки що, на жаль, не маємо. Ось ви ставили запитання про дослідування. Якби ми знали, що в нас матеріально забезпечені й відповідальні слідчі, прокурори та судді, що виключаються непрофесійний підхід і будь-який незаконний вплив на них, — звісно, можна було б говорити про те, що американці мають слушність, — дослідування не повинно бути. Адже в них у випадку, якщо прокурор не з’явився на судове засідання, обвинувачуваного звільняють з-під варти. Але ми ще не дійшли до цього. Проект, про який ідеться, я б назвав Кримінально-процесуальним кодексом перехідного періоду української демократії. А нам увесь час пропонують написати закон на майбутнє. Який сенс записувати до цього документа те, що ми хотіли б мати в майбутньому, видавати бажане за дійсне? Бо закон — це закріплений у нормі усталений звичай. Створюючи закон, ми виходимо з того, що саме такі відносини в суспільстві вже склалися, і закріплюємо це в законі.
* * *
Найближчим часом Верховна Рада України розглядатиме проект Кримінально-процесуального кодексу. Хочеться сподіватися, що народні обранці все-таки ознайомляться з проектом і складуть про нього власне уявлення. Це не дуже важко. Читаючи проект Кримінально-процесуального кодексу, слід просто уявити, що замість підозрюваного чи обвинувачуваного стоїть ім’я близької вам людини. Тоді кожному набагато зрозумілішими стануть процесуальні норми, місцями заплутані, гнітючі своїм масивом та термінологією. Особливо якщо пам’ятати, що коли, можливо, інші люди реально поставлять дороге для вас ім’я в цьому контексті, — адже в нас від тюрми зарікатися не заведено, — не виключено, що ви вже не зможете натиснути на всі важелі й прорватися в СІЗО, розмахуючи депутатським мандатом. Однак тоді вчитуватися в норми Кримінально-процесуального кодексу буде надто пізно.
Зі звернення до Верховної Ради, підписаного 22 громадськими правозахисними організаціями України
«У парламенті планують до розгляду проект нової редакції Кримінально-процесуального кодексу України. Звертаємося до вас із проханням відхилити цей законопроект.
Можемо констатувати, що хоч у вересні 2003 року розгляд цього проекту не відбувся і його відправили на доопрацювання, внесені до нього зміни значною мірою поверхові.
Проект одного з найважливіших правових актів країни й надалі залишається репресивним і легалізує фактично вже усталену адміністративну практику систематичного й системного порушення прав людини та основних свобод.
Він не враховує міжнародних зобов’язань України у сфері захисту прав людини, прагне законодавчо закріпити повну беззахисність особи й залишає широке поле для свавільних і безконтрольних дій правоохоронних органів.
Проект значною мірою погіршує становище захисника у кримінальних справах, порівняно навіть із чинним законодавством. Його права зведено фактично до такого мінімуму, який не дозволяє якісно й ефективно виконувати свої фахові обов’язки, тобто здійснювати захист особи від кримінального обвинувачення. Фактично його функція стає декоративною. Це стосується питань допуску адвоката до справи, дозволів на зустріч із клієнтом, його прав збирати й надавати докази або іншими способами активно захищати особу. Це створює дуже серйозну загрозу засудження невинних осіб та є порушенням конституційного принципу змагальності кримінального процесу.
Суд і надалі фактично зберігає обвинувальну функцію, замість того, щоб на основі принципу змагальності встановити істину на підставі доказів обвинувачення й захисту. Так, якщо органи, які проводили досудове провадження у справі, не надали суду достатніх доказів, що підтверджують вину особи у скоєнні злочину, суд замість того, щоб виправдати таку особу, має право доручати проводити певні слідчі дії, допитувати свідків, направляти справу на додаткове розслідування. Тобто суд фактично ставить себе на місце обвинувачення, намагаючись за будь-яку ціну довести винність особи, замість того, щоб, відповідно до Конституції, тлумачити всі сумніви на користь обвинувачуваного. У таких обставинах суд не може бути справедливим і неупередженим, а є, за сумною радянською традицією, частиною карально-репресивного державного апарату.
Таким чином, можна зробити висновок, що проект Кримінально-процесуального кодексу встановлює широкий спектр можливостей для порушення конституційних прав людини й основних свобод на всіх стадіях кримінального процесу.
За оцінками багатьох українських і міжнародних експертів, цей проект Кримінально-процесуального кодексу суперечить положенням Міжнародного пакту ООН про громадянські й політичні права, Європейської конвенції про захист прав і основних свобод, багатьох інших міжнародних угод, стороною-учасницею яких є Україна, і загальновизнаним принципам, які втілюють фундаментальні положення карного судочинства в демократичних країнах».