Дії Росії в Україні викликали нову настирливу хвилю обурення неефективністю міжнародного права. Але все якраз навпаки - саме міжнародне право є нині основною лінією публічного захисту України в протидії агресорові. Саме воно змушує російську сторону в боротьбі з примарою української революції шукати собі виправдання, безглуздо спотворювати очевидні міжнародно-правові концепції і норми, формуючи таким чином якесь своє "контрреволюційне міжнародне право".
З погляду юриста-міжнародника прес-конференція президента Росії В.Путіна 3 березня нагадує трюк із чортиком, що вискакує з табакерки. Спочатку все йде добре: глава держави гранично чітко заявляє, що він завжди виступав за дотримання норм міжнародного права. Глядачі з нетерпінням очікують розвитку цієї благородної тези. У тривалій паузі вони згадують безцінний внесок російських правителів у розвиток гуманітарних основ міжнародного права. Ось Олександр III між війною і політико-правовими рішеннями обирав останнє, а його син Микола II ініціював скликання мирних конференцій, на яких ухвалювалися історичні гаазькі конвенції про закони й звичаї війни.
Та пауза переривається і, всупереч усім очікуванням, замість приємного сувеніра з табакерки телеекрана вискакує чортик у вигляді тверджень, які є прикладом разючого міжнародно-правового нігілізму. Ошелешений глядач мимоволі проводить паралелі вже з іншим російським самодержцем, який свято вірив у верховенство своєї політичної волі, а не верховенство права. Це Олександр I на Віденському конгресі 1815 р. бурхливо пояснював Талейрану: "Ви мені постійно говорите про якісь ваші принципи. Міжнародне право для мене - ніщо, я не знаю, що це таке. Яке мені діло до всіх ваших грамот і трактатів?.. Моє слово для мене понад усе".
Примушування
до прохання про захист
Озвучені В.Путіним тези дають змогу зробити висновок про те, що воєнну операцію проти України він розглядає як гуманітарну інтервенцію з метою захистити громадян. Правові підстави для цього названо такі: звернення президента України (2010-2014) В.Януковича з проханням "про використання збройних сил для захисту життя, свободи й здоров'я громадян України" і право Росії такий захист надати. Уже достатньо сказано про ігнорування в цьому разі законодавства України. Адже глава Української держави у принципі не наділений повноваженням звертатися з такими уклінними проханнями, це може зробити лише Верховна Рада України. Але й міжнародне право в такому трактуванні стає жертвою контрреволюційної доцільності.
Концепція гуманітарної інтервенції відома давно. Але вся історія її розвитку зводиться до поступального максимального обмеження можливостей зловживати правом на інтервенцію. Президент Росії, навпаки, розмиває кордони концепції до їх повної невидимості. При цьому дуже дивними й водночас симптоматичними видаються його посилання на поведінку США в Афганістані, Іраку й Лівії, що так само порушили низку норм міжнародного права, ухвалюючи рішення про проведення в цих країнах воєнних операцій. З якого це часу хтось, щоб підкреслити свою законослухняність, намагається не просто стати в один ряд із правопорушником, а ще й набагато перевершити його в брутальності протиправних дій?
Нині в міжнародному праві є норма, що встановлює досить чіткі рамки для застосування збройної сили з метою захисту цивільного населення. Ідеться про концепцію "Обов'язок захищати" (R2P), викладену, зокрема, у Підсумковому документі Всесвітнього саміту 2005 р. і підтверджену 2006 р. резолюцією Ради Безпеки ООН 1674. Ця норма передбачає, що держави можуть "розпочати колективні дії, своєчасним і рішучим чином, через Раду Безпеки, відповідно до статуту, зокрема на підставі розділу VII, з урахуванням конкретних обставин і у співробітництві з відповідними регіональними організаціями, в разі необхідності, якщо мирні засоби виявляться недостатніми, а національні органи влади явно будуть неспроможні захистити своє населення від геноциду, воєнних злочинів, етнічних чисток і злочинів проти людяності".
За скріпами монологу президент Росії залишає той вирішальний факт, що тільки загроза або вчинення зазначених міжнародних злочинів може слугувати підставою для використання збройної сили проти держави, а законно вдатися до сили можна лише в рамках певної процедури. Нагадаємо в цьому контексті, що Росія цієї процедури не дотримується, і взагалі, крім неї, жодна інша держава або вповноважена міжнародна структура не зафіксували в Україні масових порушень прав людини, не кажучи вже про вчинення тут міжнародних злочинів.
Обнуління зобов'язань
"А якщо це революція, що це означає? Мені тоді важко не погодитися з деякими нашими експертами, які вважають, що на цій території виникає нова держава. Так само, як було після катастрофи Російської імперії, після революції 1917 року, виникає нова держава. А з цією державою й щодо цієї держави ми жодних зобов'язувальних документів не підписували". Це важко вкладається в голові, але, відповідаючи на запитання про участь Росії в Будапештському меморандумі 1994 р., своєю фразою В.Путін в односторонньому порядку повністю обнуляє всю російсько-українську договірну базу. Але ж будьмо відверті, багато з двосторонніх угод грали на руку саме Москві.
У цьому випадку президент Росії апелює до породженої в XIX столітті концепції tabula rasa ("чиста дошка"). Вона передбачає, що в разі виникнення на місці однієї держави нової, вона може оголосити, що не вважає себе зв'язаною зобов'язаннями попередника. У реальному житті концепція дуже придалася колоніальним країнам Африки, які, звільняючись, не бажали нести міжнародно-правовий тягар, залишений білою людиною. Важливо також зазначити, що ця концепція не дозволяє частково відмовитися від зобов'язань. Тут діє принцип "усе або нічого".
Та в юридичному значенні жодна нова держава на місці держави Україна не виникла! Таємничі "деякі експерти" ввели главу Росії в оману. Вони не пояснили йому, що не всяка революція призводить до виникнення нової держави, але кожна революція закінчується виникненням нового уряду або, якщо хочете, нової влади в ширшому значенні. А різниця між цими двома явищами принципова. В Україні відбулася революція і зміна влади, але міжнародна правосуб'єктність України залишається незмінною. Крім братньої Росії, ні жодна інша держава світу, ні ООН не ставлять цей факт під сумнів. Постановка питання про перегляд міжнародних зобов'язань або правонаступництва України абсурдна.
Гарячі голови вже закликають скористатися зручним випадком і у відповідь відмовитися від будь-яких невигідних Україні зобов'язань перед Росією. Ці заклики позбавлені правової логіки й не відповідають інтересам нашої країни. Ініціювати питання про вихід України з якихось двосторонніх угод із Росією можна лише в тому разі, якщо російська сторона порушила свої зобов'язання за ними. Будь-які волюнтаристські механізми перегляду зобов'язань підриватимуть міжнародно-правові позиції України й литимуть воду на млин РФ.
Гарантії безпеки
Нинішня атака Москви на систему міжнародного права неминуче повернеться до неї бумерангом. Наприклад, як справедливо зазначено в заяві Української асоціації міжнародного права, "використання Росією як приводу до воєнної агресії віртуального порушення колективних прав населення певного регіону або регіонів України в майбутньому з великою ймовірністю... може бути використано іншими державами для втручання у внутрішні справи Росії".
Таким чином, у довгостроковій перспективі своїми діями Росія більше руйнує гарантії власної безпеки, ніж безпеки України. Дивним чином вийшовши в односторонньому порядку з Будапештського меморандуму, Кремль не створив правового вакууму безпеки нашої країни. Територіальна цілісність і безпека України без якихось додаткових угод усе ще захищені загальними принципами міжнародного права, положеннями Статуту ООН і Гельсінського заключного акта 1975 р. Крім того, інші гаранти продовжують сумлінно виконувати взяті на себе зобов'язання.
Та, очевидно, що без участі Росії будь-який міжнародно-правовий режим безпеки України стає неповноцінним. Із Москвою якось треба домовлятися. Про повноправне приєднання України до системи колективних гарантій НАТО промовчимо. Це теж шлях, і він багато в чому хороший - членство в альянсі дасть нам світло в кінці тунелю. Але проблема в тому, що світло може запросто виявитися швидким поїздом "Росія", що летить назустріч. Тому, як бачиться, практично реалізувати можливо два наведені нижче рішення.
Україна може в принципі відмовитися від необхідності укладати окрему угоду про гарантії й послідовно обстоювати тезу про те, що її безпека захищена загальними принципами міжнародного права й зазначеними вище загальновизнаними документами. Згоди Росії такий підхід не вимагає, але дозволяє офіційно вести роз'яснювальну роботу з нею, демонструючи відкритість до діалогу й апелювати до норм, які РФ не може не визнавати.
При другому варіанті, й він уже неодноразово спливав у публічних дискусіях, Україна пропонує укласти новий багатосторонній міжнародний договір. У якому чітко прописуються юридично обов'язкові гарантії безпеки країни. Потрібно, щоправда, розуміти, що будь-які переговори - це компроміси й поступки. Можна не сумніватися, що Росія віддасть утридорога свій підпис під такою угодою і його ратифікацію. Найбільш очевидна її вимога полягатиме у фіксації договором нейтрального статусу України. Але, цілком імовірно, це й буде ціна, яку треба заплатити за майже вічний мир.