Завдання, що стоять перед Конституційним конвентом, деякі скептики ще недавно вважали такими, які не можна розв’язати. Починаючи з того, чи потрібна взагалі конституція утворенню, яке незрозуміло чим є: чи то міждержавним об’єднанням, чи то федерацією, чи то взагалі єдиною державою. Тож заяву Валері Жіскар д’Естена, під керівництвом якого над проектом європейської конституції трудилися понад сотня членів конвенту, про досягнення принципової згоди за всіма основними положеннями проекту документа зустріли з великим інтересом.
Багато в чому такий прорив, як називає його сам д’Естен, став можливий завдяки мужньому рішенню не зациклюватися на окремих питаннях. Так, наприклад, попри всі зовнішні ознаки федерального устрою споруджуваної структури, сам термін «федеральний» у відповідних статтях документа був опущений. І навпаки, для досягнення консенсусу з «прикладних» питань не шкодували жодних зусиль.
Зокрема, останнім каменем спотикання стало питання президентства в ЄС. Нинішня система ротації, за якої на чолі Ради кожні півроку опиняється чергова країна, давно вже не витримує критики. Проте і відмовлятися від неї не дуже квапилися, особливо ті держави, черга котрих «покермувати» ось-ось мала підійти. Крім того, запропонована модель обрання президента ЄС подвійною більшістю (тобто підтримати кандидатуру мусить більше половини країн, які представляють не менш як 60 відсотків усього населення ЄС) істотно змінювала співвідношення сил в організації. От представники різних країн останнім часом і займалися скрупульозним підрахунком того, що кожна з них утрачає, а що — отримує. Дуже задоволеною залишилася Німеччина, а от Нідерланди, як виявилося, втратять за нових умов «4 відсотки влади». Проте зупинити «процес» це вже не могло, тим більше що передбачається механізм блокування окремих рішень окремими державами, які зуміли довести факт «обмеження свого життєвого інтересу».
У цілому проект конституції ЄС на 75 відсотків складається зі статей угод, вже існуючих усередині ЄС. До найбільш принципових нововведень, крім уже перелічених, відносяться заснування посад міністра зовнішньої й оборонної політики, європейського прокурора, а також проведення радикальної реформи основних інституцій ЄС. На папері всі країни—члени ЄС і так мусять виробляти єдину зовнішню політику, проте побачити, як це відбувається насправді, можна було на прикладі Іраку. Виключити повторення такої ситуації саме і покликаний майбутній міністр закордонних справ. Втім, збереження права вето за окремими країнами може позбавити його такої можливості. Крім того, теоретично ЄС відтепер зможе виступати колективним членом таких організацій, як, наприклад, ООН, і ставити під міжнародними угодами лише один підпис. Щоправда, це навряд чи сумісно з бажанням Франції та Великобританії зберегти за собою місця в Раді Безпеки.
З особливою обережністю виписано також і питання про розподіл повноважень між національними урядами й урядом ЄС. Теоретично він вирішується таким чином: ЄС діє в тому напрямі, у якому діяв би національний уряд, і лише за умови, що в нього (у ЄС) це вийде краще. Інакше кажучи, ЄС вказується «не робити більше, аніж треба». Ці положення відбивають стурбованість євроскептиків із приводу того, що уряд ЄС може «вийти з-під контролю» і влада в Європі повністю перейде до рук брюссельських бюрократів. Тому національним урядам надано можливість моніторингу діяльності уряду ЄС, і у разі, якщо третина національних парламентів дійде висновку, що ЄС перевищує свої повноваження, відповідні його рішення будуть переглянуті.
Ну а на крайній випадок для країни передбачена можливість виходу з ЄС. Це положення покликане особливо підкреслити повну добровільність об’єднання і гарантувати, що силою нікому нічого нав’язувати не стануть.