Протягом 2007 р. у Самбірському і Дрогобицькому районах Львівщини населення жило в страху. Тут діяла банда, яка вчиняла розбійні напади. Пізніми вечорами або вночі злочинці в масках із вогнепальною і холодною зброєю вривалися до будинків. Людей зв’язували, били, мордували, лили на тіло кислоту, вимагаючи віддати гроші й цінності. В перервах між тортурами грабіжники пиячили, закушуючи тим, що знаходили в холодильниках господарів. При цьому жертвам радили «не рипатися», натякаючи, що мають «дах» у правоохоронних органах.
Скільки таких злочинів було вчинено, невідомо. Хтось змовчав через страх, хтось повірив, що бандити, поводячись так цинічно й зухвало, справді мають зв’язки з міліцією чи прокуратурою, оскільки, на жаль, такими є реалії нашого життя. Але все ж таки знайшлося четверо хоробрих. Точніше, попервах їх було п’ятеро, та потім одна заявниця відкликала свою скаргу. Чому? Мотиви подібних вчинків практично завжди однакові... А тим часом четверо зажадали справедливості і покарання злочинців.
Усі сміливці-оптимісти були підприємцями: Тарас Рурський із с. Лішня Дрогобицького району, пограбований 3 січня 2007 р., Іван Кульчицький із с. Кульчиці Самбірського району (30.06.2007 р. банда вдерлася через вікно в його будинок), Володимир Борис із с. Сіде Самбірського району (в ніч із 6 на 7 вересня злочинці понад три години знущалися з його сім’ї) і Любомир Білинський із с. Кульчиці Самбірського району, на будинок якого в той самий період було здійснено розбійний напад. Усі вони звернулися з відповідними заявами до правоохоронних органів.
А в травні поточного року ці ж громадяни змушені були писати листа до президента як гаранта дотримання Конституції про неспроможність міліції і прокуратури Львівщини захистити їхні конституційні права і свободи від посягань бандитів.
До листа В.Ющенку додали 30 копій своїх скарг і відповідей, що їх отримували від прокуратури Львівської області, Генеральної прокуратури, Управління СБУ у Львівській області, ГУ МВС України у Львівській області, інших інстанцій. Це тільки частина листування, яке вели потерпілі, аби змусити механізм правосуддя виконати свій обов’язок — знайти і покарати злочинців. Майже половина додатків до листа президенту — відповіді з прокуратури Львівської області. Ввічливі, зі словами, які не можуть не тішити потерпілих: «Ваші доводи знайшли своє підтвердження», «дано для обов’язкового виконання письмові вказівки», «хід досудового слідства розглянуто на оперативній нараді», «винних службових осіб притягнуто до дисциплінарної відповідальності», «проведення досудового слідства взято прокуратурою області на контроль», «перевіркою стану досудового слідства встановлено, що таке ведеться з порушенням вимог чинного кримінально-процесуального законодавства, у справах допущено суттєву тяганину». Цитування на підтвердження того, що робота в облпрокуратурі кипіла, можна було б продовжити. Та лихо в тім, що результати нульові...
Чому? Від досвідчених правознавців, яких ознайомив із листами, написаними й отриманими постраждалими, дізнався, що історія, котра з ними трапилася, не є винятковою. Адже наша прокуратура успадкувала ганебну радянську практику: органу, на який скаржиться громадянин, зрештою цю скаргу й пересилають і доручають розібратися. «Про який об’єктивний розгляд тієї скарги може йтися, коли той-таки контрольний орган сам щодо себе здійснює контрольно-наглядову функцію? Це ж нонсенс! Тим, хто припустився помилки, недбальства, доручають це досліджувати, перевіряти, оцінювати, — говорить член Спілки юристів України Вадим Риков. — От і в даному випадку є скарги до обласної прокуратури на перебіг слідства в районах. Мабуть, після їхньої появи прокурор області повинен дати команду прокурорам районів, які здійснюють там нагляд за ходом міліцейського чи прокурорського слідства, перевірити факти і вжити необхідних дій. У разі, якщо після проведення такої роботи зникає предмет скарг, — усе гаразд. А коли ж людина продовжує писати, бо де-факто результатів немає, прокурор області мав би направляти в райони своїх працівників досліджувати ситуацію, робити об’єктивні висновки, в тому числі, можливо, і організаційного, кадрового порядку, ставлячи питання про притягнення винних до відповідальності. Тобто в обласній прокуратурі має бути відділ чи група, яка б виїжджала і перевіряла обґрунтованість повторних скарг. Така ж сама ситуація мала б бути в ланцюжку «обласна—Генеральна прокуратура». Йдуть з області повторні скарги — хай чекають «гостей» з Києва, з Генеральної для перевірки. Така мобільна група виїжджає на місце, вивчає, досліджує, робить подання — можливо, з висновком про те, що прокурор «не тягне», з подальшим його звільненням. Оце дієвий метод».
Це, так би мовити, загальні міркування, один із можливих рецептів поліпшення ситуації в майбутньому. А та конкретна історія, про яку розповідаю, з її нюансами і поворотами, викликала в моїх друзів-юристів криві посмішки й не дуже хороші для львівських слідчих та інших причетних до розслідування працівників правоохоронних органів припущення. І не дивно. Наприкінці 2007 р. було затримано кількох підозрюваних у вчиненні розбійних нападів на території Дрогобицького і Самбірського районів. Отримані від них зізнання, упізнання декого з фігурантів постраждалими як осіб, що брали участь у нападах, дали підставу винести постанову про об’єднання кримінальних справ, порушених за фактами розбійних нападів на житло В.Бориса, Т.Рурського, І.Кульчицького та Л.Білинського в одне провадження. Мало того, враховуючи суспільний резонанс, який мали ті пограбування, справу забрала до себе область — УБОЗ. Здавалося, справа наближається до розв’язки, та коли було затримано того, хто вважався ватажком бандитів, Феміда чомусь дала зворотний хід, знайшовши підстави знову розділити справу на чотири окремі і... повернути їх до районів. Як там «натхненно» працюють, свідчить факт, що до суду нині дійшла лише одна із справ — розслідувана, на думку адвоката потерпілих Ігоря Стрипи, дуже погано. Він каже, що за свою двадцятирічну практику вперше стикається з тим, щоб так, «не прикриваючи спину», міліцейські слідчі відписувалися про те, що доказів в інших справах не знаходять.