Одне з найяскравіших страшних вражень радянської неволі - етапи. Там, на етапі, по-моєму, 1977 року у Свердловській пересильній в’язниці мене поєднали в одній камері з малолітками. Мене, вже бувалого на той час зека, котрий бачив і пережив чимало, майже відразу охопив жах. Не випускаючи з поля зору групу малоліток, які саме пустували-казилися, я намагався втиснутися в куток, розчинитися в бетоні стіни. Мені справді було страшно, дуже страшно. Я був присутній при розгулі стихії, безрозсудної, на все здатної, яка свої вчинки ні з чим не співвідносить.
Сьогодні, майже через сорок років, приблизно такими самими словами описують сучасних українських малолітніх злочинців психологи, які працюють з ними у слідчих ізоляторах. І вони ж, психологи, бачать і те, що всі ці діти могли бути іншими. Всі вони, без винятку, результат відсутності в країні кваліфікованих соціальних служб, коригувальних центрів та якісної системи дитячої психіатрії. Так, і психіатрії, тому що значна частина цих дітей потребує лікування, у тому числі й фармакологічного. Вони - результат алкоголізму батьків, соціального середовища та аморальності багатьох співробітників міліції, які прямо кришують наркобізнес.
Нині в Україні дедалі частіше говорять і пишуть про необхідність запровадити інститут ювенальної юстиції. Існують два погляди на створення цього інституту. Перший, так званий офіціозний погляд, передбачає запровадження лише спеціальних ювенальних судів. Мовляв, з’являться в країні спеціально навчені судді, й усе владнається. І дітей-правопорушників поменшає, і сім’ї стануть міцнішими тощо. Не владнається, стверджують неофіціозні експерти. Не може владнатися. Тому що проблема зовсім не в судах, не тільки в судах. У країні немає лікарів-наркологів, які мають право і компетенцію працювати з дітьми, у країні немає судових психіатрів, які мають право і компетенцію висловлювати свою експертну думку судам, тим самим допомагаючи судді ухвалювати єдино правильне рішення. Погано, неправильно, а іноді й жорстко корупційно працюють опікунські ради в системі української виконавчої влади; психологи, яких випускають численні академії та інші колишні професійно-технічні училища та кулінарні технікуми, категорично не готові до реальної роботи… Все разом це і є другий, альтернативний офіціозному, погляд.
Що робити? Казати правду. Казати правду собі і всьому українському суспільству. Не імітувати створення інституту ювенальної юстиції у вигляді одного закону, а будувати складну мультидисциплінарну конструкцію практичної допомоги маргінальним сім’ям і «не таким» дітям. Ні Міністерство юстиції, ні наш надзвичайно ефективний законодавець самотужки такого не вибудують.
Лише п’ять-шість років тому деяких психіатричних діагнозів дітям в Україні не ставили. І керівництво нашого Мінздоров’я це цілком улаштовувало. Нині багато чого змінюється, уже змінилося. Хоча й опір у «низах» був шалений. Бо так учили десятиліттями, майже на всі прояви патології відповідати хором: бачимо інтелектуальну недостатність (раніше - розумову неповноцінність).
Багато чого справді змінюється. Але не все, на жаль. Це мене й турбує. Дуже турбує.