UA / RU
Підтримати ZN.ua

Касація. Чиє слово останнє?

11 березня 2010 року Конституційний суд України виніс рішення у справі за конституційним поданням 46 ...

Автор: Микола Сірий

11 березня 2010 року Конституційний суд України виніс рішення у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», «касаційне оскарження», які містяться у статтях 125, 129 Конституції України. В даному вердикті у рекомендаційній формі стверджується, начебто касаційним судом має визнаватися вищий спеціалізований суд. Нині таких судів в Україні два — Вищий господарський суд України та Вищий адміністративний суд України (а дехто планує створити ще два — Вищий кримінальний та Вищий цивільний суди), а завдання Верховного суду України — здійснювати якийсь інший перегляд судових рішень, який йому встановить Верховна Рада України.

Це, на перший погляд, «не гучне» для широкого загалу рішення насправді є «бомбою уповільненої дії» з надзвичайно руйнівною силою для суспільства, правопорядку та державності, для кожного громадянина України. І про такі «шедеври правової думки» люди мають бути поінформовані.

Сьогодні об’єктивно є потреба у створенні розгалужених судових систем, що складаються з великої кількості судів. Зрозуміло, між ними має існувати ієрархія, тобто визначення судів за ознакою «вищий» або «нижчий». Ця ієрархія вибудовується, виходячи з об’єктивної потреби у виконанні трьох видів судової роботи: розгляду правового спору по суті (перша інстанція), перегляду справи як з фактичного, так і з юридичного боку (апеляція), остаточного перегляду справи, виключно з юридичного боку (касація). Це три основні функції правосуддя, з огляду на які й визначається структура судової системи.

На найнижчому рівні розміщені місцеві суди. Це суди першої інстанції, що виконують 80— 90 відсотків усієї роботи в судовій системі. Над місцевими містяться апеляційні суди. Вони укомплектовуються більш досвідченими та більш кваліфікованими суддями. Право на судову апеляцію у кримінальних справах є одним із основних прав, воно прямо закріплене в Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 2 протоколу №7 до Конвенції).

Апеляційний перегляд — це важливий етап судової процедури, але і його недостатньо для забезпечення справедливого правосуддя в суспільстві. На шляху до справедливого суду стоять іще дві перешкоди: недосконалість законодавства та різноваріантність його тлумачення.

За наявності в судовій системі спеціалізованих судів різноваріантність тлумачення закону взагалі «росте, як гриби після дощу». Річ у тому, що кожна ланка спеціалізованих судів відбиває не загальносуспільні політико-правові, соціально-економічні та інші інтереси, а інтереси виключно свого суспільного спектра. І саме під впливом цих вузькоспрямованих інтересів і прагне завжди «по- особливому» тлумачити закон.

Внаслідок недосконалості законодавства та різноваріантності його тлумачення в судовій системі об’єктивно виникає конкуренція судових рішень, що переростає в глобальну проблему невизначеності у праві. Саме для її подолання та забезпечення однаковості застосування правових норм усіма без винятку судами країни і утворюється Верховний суд як єдина касаційна інстанція. Як суд, який своїми рішеннями утверджує єдину для всіх інших нижчих судів логіку застосування правових норм, єдину логіку розгляду відповідних категорій справ. Якщо до судової системи, поряд із загальними судами, також входять підсистеми спеціалізованих чи мирових судів, між якими об’єктивно виникають спори про підсудність, то додатковим завданням єдиної касаційної інстанції — Верховного суду країни — є завдання забезпечити єдину логіку застосування правил підсудності, аби громадяни твердо знали, в якому випадку до якого суду слід звертатися.

Саме із зазначених причин у XVIII — XIX століттях у період утвердження демократичних підвалин державності в Європі і було створено касаційні (верховні) суди у Франції, Італії, Бельгії, Іспанії, Данії, Нідерландах і т.д.). Тим часом у Росії роль єдиної касаційної інстанції для всіх без винятку судів виконував Сенат. У сучасному італійському законодавстві про судоустрій дуже ємно визначено, що Касаційний суд Італії забезпечує «точне дотримання та однакове тлумачення закону, єдність національного права».

Касаційна інстанція, в повному розумінні цієї правової категорії, — це судова інстанція, що поширює свою юрисдикцію на всю систему національного права в цілому, є вищою для всіх судів без винятку. Відтак, не може називатися касаційною інстанцією орган чи установа, що поширює свою юрисдикцію лише на частину національного права. Зокрема господарське право або ж законодавство про діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, про державну службу, про вибори тощо. Судова установа обмеженої юрисдикції, з огляду на досягнення при формуванні судової системи «політичного компромісу», може бути не більше ніж «квазі-касацією», тобто не повною і не повноцінною касацією.

Вищезазначені верховні (касаційні) суди створювалися в європейських країнах у той самий період, коли в них утворювалися й парламенти. Як законодавчий орган може бути лише один у правовій системі, так має бути лише один і касаційний суд. Звісно, коли йдеться про унітарну державу, бо федеративна тому й має таку назву, що складається з ряду автономних правових систем, з’єднаних федеративною основою.

У демократичній правовій системі право фактично здійснює «колообіг», на кшталт відомого колообігу води у природі. Спочатку законодавець приймає правові норми і «з одних рук випускає» їх у суспільне життя. Згодом, пройшовши апробацію в численних життєвих ситуаціях, правові норми повертаються знову в одні, але вже в інші руки — «в руки» Верховного (касаційного) суду на остаточну перевірку їх змісту. Відтак, законодавча функція парламенту і касаційна функція Верховного суду — це дві взаємодоповнюючі державні функції в єдиному механізмі національного права. В усіх демократичних країнах парламенти дуже уважно стежать за рішеннями верховних (касаційних) судів і з огляду на ці рішення корелюють законодавчі ініціативи.

Класичний постулат побудови демократичної правової системи полягає в тому, що в системі національного права унітарної держави може існувати лише одна судова установа з повним набором ознак касаційної інстанції. Якщо коротко, одним реченням сформулювати теорію судової касації, то вона звучатиме так: верховний суд країни — касаційна інстанція. І крапка.

Верховний суд країни є касаційною інстанцією ще й тому, що функція касації — найвища функція в ієрархії судових функцій. Вище касаційної функції жодних інших судових функцій не може бути за визначенням.

Говорячи про найвищу судову інстанцію, також слід сказати,
що остаточний перегляд справи виключно з юридичного боку має три основні модифікації. Це насамперед згадана касація (Франція, Італія, Бельгія та інші країни), ревізія (Німеччина), повторна апеляція (США, Англія). Хоч усі з названих модифікацій і мають свої особливості, проте слугують однаковій меті: шляхом остаточного перегляду справи у найвищому суді країни забезпечити єдність судової практики.

В резолютивній частині Рішення Конституційного суду України від 11 березня 2010 року, зазначається:

«— визначення у положенні пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України як однієї з основних засад судочинства «забезпечення... касаційного оскарження рішення суду» у системному зв’язку з положеннями частини першої статті 8, статті 125 Основного Закону України означає лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішення суду; законом можуть бути передбачені й інші форми оскарження та перегляду рішень судів загальної юрисдикції;

— визначення у частині третій статті 125 Конституції України вищих судів як вищих судових органів спеціалізованих судів означає, що вищі суди здійснюють на підставах і в межах, встановлених законами про судочинство, повноваження суду касаційної інстанції стосовно рішень відповідних спеціалізованих судів;

— визначення у частині другій статті 125 Конституції України Верховного суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції означає, що конституційний статус Верховного суду України не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями суду касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції».

В рішенні стверджується, що «відповідно до принципу верховенства права питання розподілу правосудних повноважень між Верховним судом України та вищими судами, визначення стадій судочинства та форм провадження мають бути підпорядковані гарантіям права кожної людини на справедливий суд». Щодо права людини, — це загальновідомо. А далі — очевидна плутанина. По-перше, «правосудних повноважень» у природі не існує. По-друге, принцип верховенства права саме і встановлює, що, заради визначеності у праві, лише один, найвищий, суд має виконувати функцію касації. Що ж стосується розподілу повноважень, то й тут усе просто: всі суди країни є нижчими судами відносно Верховного (касаційного) суду.

У мотивувальній частині рішення цілком правильно зазначено: «наявність двох касаційних інстанцій для перевірки рішень спеціалізованих судів не відповідає засадам правової визначеності». Інакше кажучи, Конституційний суд України встановив, що не повинно бути двох касацій. Але ж у резолютивній частині робиться абсолютно протилежний висновок — що в Україні має існувати дві касаційні інстанції для перевірки рішень спеціалізованих судів, тобто Вищий господарський суд та Вищий адміністративний суд. А «за бажання» Верховної Ради України, їх може побільшати до чотирьох (ідеться про наміри створити Вищий кримінальний суд та Вищий цивільний суд). Про які засади правової визначеності тоді йтиметься?

КСУ встановив, що у системному зв’язку з положеннями частини першої статті 8, статті 125 Основного Закону України конституційна фраза «забезпечення... касаційного оскарження рішення суду» (п.8 ч.3 ст.125 Конституції України) означає лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішення суду; законом можуть бути передбачені й інші форми оскарження та перегляду рішень судів загальної юрисдикції.

На відміну від цієї позиції, але у системному зв’язку з теоретичними знаннями, національним історичним та світовим досвідом
організації і функціонування судових систем, слід зазначити, що, наприклад, у касаційних судах Франції, Італії, Бельгії та інших країн звичайною практикою є слухання однієї й тієї ж справи декілька разів. Зокрема, Касаційний суд Франції складається з п’яти палат із цивільних справ та кримінальної палати, Касаційний суд Італії складається із трьох палат із цивільних справ, однієї — з трудових та шести палат із кримінальних справ, Касаційний суд Бельгії складається із трьох палат (кримінальної, трудової, цивільної та комерційної) і т.д. У касаційних судах цих країн, а також у касаційних судах будь-якої європейської країни справи спочатку слухаються найменшим складом суддів (троє-п’ятеро). Потім, якщо скаржник доведе, що його право не здобуло належного захисту, справа повторно слухатиметься судовою палатою в повному складі або на об’єднаному засіданні декількох палат. Якщо правове питання у судовій справі має важливе значення для всієї правової системи країни, то така справа може надалі бути розглянутою всім Касаційним судом у повному складі на пленарному засіданні.

Якщо у країні вищою судовою інстанцією визнається Об’єднаний сенат усіх вищих судів (як у федеративній Німеччині), тоді судова справа, що містить важливе правове питання, може, в остаточному підсумку, після всіх попередніх переглядів, слухатися саме в цьому Об’єднаному сенаті всіх вищих судів.

Таким чином, касаційний перегляд не є і технологічно не може бути одноразовим. Про жодну одноразовість касаційного перегляду не йдеться ані в Конституції України, ані в жодному міжнародно-правовому акті.

Одноразовість касаційного оскарження та одноразовість касаційного перегляду рішення суду — це ексклюзивний винахід Конституційного суду України, винахід, який не має жодного методологічного обґрунтування, не має аналогу ані в теорії права, ані у світовій практиці.

Що стосується тези про те, що законом можуть бути передбачені й інші форми оскарження та перегляду рішень судів загальної юрисдикції (тобто інші, окрім апеляції та касації), — то це правильно, бо існує перегляд за нововиявленими обставинами. Але дана теза жодним чином не означає, що існують конституційні підстави для того, аби встановлювати якісь форми оскарження та перегляду рішень судів, вищі, ніж касаційне оскарження. Таких конституційних підстав у Конституції України немає і бути не може.

Висновок Конституційного суду України про те, що конституційна фраза — «вищими судовими органами спеціалізованих судів є вищі суди» (ч.3 ст. 125 Конституції України) — означає, що вищі суди здійснюють на підставах і в межах, встановлених законами про судочинство, повноваження суду касаційної інстанції стосовно рішень відповідних спеціалізованих судів, не випливає з жодної норми Конституції України, з жодного міжнародно-правового акта, не підтверджується національним історичним та світовим досвідом функціонування інституту касації.

В самому рішенні Конституційного суду зазначений висновок не підкріплений жодною мотивацією, фактично — його «взято з повітря».

Вищий спеціалізований суд, за компромісного підходу, може бути наділений окремими елементами, притаманними касаційній інстанції, як це і є тепер в Україні щодо Вищого господарського та Вищого адміністративного судів, але за жодних обставин вищий спеціалізований суд для жодної сукупності судів не може бути повною і остаточною касаційною інстанцією.

Про що ж насправді свідчить ч.3 ст. 125 Конституції України — «вищими судовими органами спеціалізованих судів є вищі суди»? Та лише про те, що всі інші спеціалізовані суди відносно вищих є судами нижчими. Відповідно, вищий спеціалізований суд має компетенцію скасовувати і змінювати рішення нижчих спеціалізованих судів. І все. Решта — фантазії і припущення.

Тепер стосовно висновку Конституційного суду про те, що «визначення у частині другій статті 125 Конституції України Верховного суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції означає, що конституційний статус Верховного суду України не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями суду касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції».

Цей висновок потребує окремої уваги.

Річ у тому, що в українській правничій громаді нині домінують вихованці радянського соціалістичного права, в основі якого, як відомо, лежав принцип «Вся влада радам». Пануючи в соціалістичній системі над усіма іншими державними органами влади, Рада як законодавчий орган, звісно, визначала роль, місце судової влади, принципи судочинства, статус Верховного суду, порядки розгляду справ та їх перегляду. Визначала все саме тому, що не було розподілу влад.

Дивно, що конституційні судді в сучасній Україні досі перебувають у соціалістичному вимірі. В усіх без винятку демократичних країнах світу роль Конституції саме в тому й полягає, щоб здійснити дві основні речі: 1) визнати розподіл влади як принцип її організації та як обов’язкову умову для панування в суспільстві не сваволі, а свободи;
2) визначити характер відносин між державою та особою. Решта — це деталі.

Визнати розподіл влади — означає у прямий спосіб, у Конституції, ствердити, що вся законодавча влада належить парламенту, вся виконавча — уряду (в сучасному українському варіанті — уряду та президенту), вся судова влада належить судам на чолі з Верховним (касаційним) судом країни.

При цьому, що стосується судової влади, конституції одних країн прямо зазначають, що судова влада належить Верховному суду країни (як у США). В інших конституціях демократичних країн такої прямої вказівки немає. Проте вважається аксіомою, що Верховний (касаційний) суд країни тому за своїм призначенням і верховний, що він — вищий суд над усіма іншими судами. Відповідно, має повноваження скасувати або змінити рішення будь-якого суду в країні. А це й означає, що саме Верховний (касаційний) суд країни наділений усією повнотою судової влади.

Більш ніж очевидно, що конституційне тлумачення статусу Верховного суду України — як, до речі, і статусу Верховної Ради України, президента й уряду — має починатися з розкриття змісту ст.6 Конституції України, яка встановлює принцип розподілу влад. Надати юридично правильне тлумачення ролі, місцю, повноваженням Верховного суду України як найвищої судової інстанції без посилання на закріплений у ст. 6 Конституції України принцип розподілу влад неможливо.

Повноваження на здійснення судової влади Верховному суду України надано в Україні як демократичній країні не парламентом, а Конституцією. Відтак, між іншим, позбавлення пленуму Верховного суду України повноважень на здійснення правосуддя не відповідає змісту Основного Закону. Передача повноважень на здійснення касації у будь-якому вигляді на рівень нижчих судів (зокрема Вищому господарському та Вищому адміністративному) не відповідає змісту Основного Закону.

На жаль, доводиться констатувати, що самі судді Верховного суду України свого часу були співавторами (разом з окремими народними депутатами) такого унікального витвору як перегляд справ за винятковими обставинами. Створюючи в умовах перевантаженості найвищої судової інстанції цей шедевр, вони, фактично, «рубали гілку, на якій сидять». Ні теорія права, ні світова практика не знають такого порядку перегляду судових рішень як перегляд справ за винятковими обставинами, який би стояв вище касації. Ця нинішня українська модель перегляду є суцільним клубком плутанини, вона прямо суперечить основам процесуальної форми, тому що передбачає перегляд із підстав, які перебувають за межами самої судової справи, яка переглядається. Аксіома процесуальної форми гласить: «Всі підстави для перегляду судової справи лежать у самій справі, відповідно, не може бути підстав для перегляду справи, які перебувають поза її межами».

Якби лише судді Верховного суду України «сиділи на гілці» під назвою «касація», то втрату такої гілки можна було б пережити. Насправді ж на цій гілці сидить усе українське суспільство, його правопорядок, спокій, його стабільний демократичний розвиток.

Ще раз хотілося б наголосити, що проаналізоване вище рішення Конституційного суду України є «бомбою уповільненої дії». У разі запровадження трьох, чотирьох, п’яти відокремлених касаційних судів уся судова практика перетвориться на суцільний хаос. Під впливом окремих політичних та соціально-економічних інтересів кожна касаційна інстанція формуватиме власні, окремі від інших складових судової системи правові позиції та підходи у правозастосуванні, масових масштабів набуде конфлікт у питаннях визначення підсудності. Окрім того, постійна «війна» між окремими судовими юрисдикціями не тільки блокуватиме судову систему, — вона об’єктивно руйнівним чином буде впливати на законодавчий процес та розбалансовувати основи правової системи країни.

Доцільно нагадати слова видатного юриста ХІХ століття, одного з найкращих фахівців у питаннях організації судової системи та побудови порядку судочинства Івана Яковича Фойницького. Він казав: «…континентальные государства …могут достигнуть объединения судебной власти, а следовательно, и обеспечение ей внешней самостоятельности подчинением всех судебных дел высшему кассационному надзору одного суда. Всякое колебание такого объединения ведет к дроблению судебной власти и ее слабости».

Підбиваючи підсумок, поставимо риторичне запитання. Вибірковість залучення фахових знань — це віднині ознака роботи Конституційного суду України? У фахових колах відомо, що саме у профільному відділі Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України, який займається фундаментальними проблемами розвитку системи правосуддя, зокрема судоустрою та судочинства, впродовж 2002 — 2009 років неодноразово надавалися публічні методологічні роз’яснення щодо неприпустимості дроблення основної функції Верховного суду України — функції касації.