До 1992 року Гайденко Віра Мойсеївна мешкала у Петропавловську-Камчатському і була громадянкою Російської держави. На Камчатці протягом 12 років Віра працювала в Ільпирському рибкоопі. Так розпорядилася доля, що в 1983 році Віра Мойсеївна розлучилася з чоловіком і втратила єдиного сина. Батьки, корінні уродженці Курської області, померли, і з дорогих та близьких Вірі людей залишилися племінниця Ніна та її маленький син Олексій, що жили в далекому місті Донецьку.
У 1992 році, відчуваючи наближення смерті, Ніна попросила тітку стати її 11-річному синові другою матір’ю. Чоловік Ніни і батько Олексія в 1983 році покинув сім’ю, залишивши домочадцям тільки своє прізвище. Відтоді він жодного разу не нагадав про себе навіть короткою звісточкою.
Після смерті Ніни наша героїня, оформивши пенсію, залишила закріплене за нею відомче житло й вирушила до Донецька. Вона отримала статус офіційного опікуна Олексія Ситника, і їй було дозволено зареєструватися (прописатися) у квартирі, що перебуває в комунальній власності, за місцем проживання дитини. Таким чином, Віра й Олексій стали жити однією сім’єю в донецькій двокімнатній квартирі й вести спільне господарство. За весь час проживання з Олексієм Віра Мойсеївна нікуди навіть тимчасово не виїжджала, віддаючи всі життєві сили маленькій людині, довіреній їй.
Завадою у виконанні ряду важливих опікунських обов’язків була відсутність у Віри Гайденко українського громадянства. Тому жінка мусила відмовитися від російського громадянства і звернутися по отримання українського.
Олексій дорослішав, вступив до технікуму, потім влаштувався на роботу. Все в цій сім’ї, здавалося б, ішло чудово. Віра бачила плоди своїх старань, пишалася дорослішанням Олексія як мати і в глибині душі сподівалася на його турботу в старості.
Та раптом Олексія як підмінили. Він через Інтернет познайомився з дівчиною із міста Рівне і зненацька одружився. І тут почалося. Під тиском молодої дружини та її рідних Олексій... звернувся до суду з позовом про виселення Віри Мойсеївни з їхнього спільного житла.
За українськими законами, виселення з житлових приміщень, які перебувають у державній або комунальній власності, можливе тільки на підставах, передбачених у Житловому кодексі. Віра й Олексій жили однією сім’єю, у квартирі наша героїня була зареєстрована (прописана) на загальних засадах безстроково і без жодних умов. За законом і по совісті, Віра й Олексій мали рівні права на двокімнатну квартиру, незалежно від того, хто основний квартиронаймач. Тому, порадившись із юристами, Віра Мойсеївна заспокоїлася, вважаючи, що Олексієві буде відмовлено в його незаконних і необґрунтованих вимогах.
Але сталося інакше. Її визнали «тимчасовим мешканцем» і просто виселили на вулицю. Апеляційна інстанція безсоромно погодилася з висновком місцевого суду. Верховний суд України не став завдавати собі клопоту розглядом касаційної скарги, повідомивши, що він не знаходить підстав для перегляду справи.
Чинне законодавство України неоднозначно визначає, кого можна вважати членом сім’ї наймача. Декого законодавець прямо зараховує до складу сім’ї наймача, для інших передбачена можливість бути визнаними такими за певних обставин. Відповідно до ч.2 ст.64 Житлового кодексу України, до членів сім’ї наймача належать дружина наймача, їхні діти та батьки. Що стосується інших осіб, то вони, відповідно до ч.2 ст.64 Житлового кодексу, можуть бути визнані членами сім’ї наймача, якщо постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. Не потребує доведення той факт, що Віра Гайденко, добровільно відмовившись від відомчої квартири в російському місті Петропавловську-Камчатському, стала на постійній основі мешкати з Олексієм Ситником, якому на час вселення у квартиру його опікуна було 11 років. Очевидно й те, що Віра Гайденко вела з Олексієм Ситником спільне господарство.
Віра Гайденко виконала розпорядження ч.1 ст.65 ЖК України і правомірно вселилася у квартиру, що перебувала в комунальній власності і де після смерті матері нетривалий час самостійно жив маленький хлопчик Олексій Ситник, очікуючи приїзду своєї родички. Вже й після досягнення Олексієм Ситником повноліття він продовжував жити з Вірою Гайденко однією сім’єю, і ці особи не мали одне до одного жодних особистих або майнових претензій аж до кінця 2005 року.
Згідно із законом, після припинення особистісних стосунків не зникає право членів сім’ї наймача користуватися житловим приміщенням. Якщо особи перестали бути членами сім’ї наймача, однак продовжують мешкати в житловому приміщенні, вони мають такі ж права та обов’язки, як наймач і члени його нової сім’ї.
Аналізуючи спірні правовідносини, які розглядалися в українських юрисдикційних органах, можна з упевненістю констатувати: за правовими або навіть звичайними життєвими критеріями, Віра Гайденко не підпадає під статус тимчасового мешканця. Більше того, ця жінка — громадянка іншої держави, що виїхала опікати маленького беззахисного українця, добровільно відмовившись від своєї відомчої квартири, іншого майна, а згодом заради Олексія перервала юридичний зв’язок зі своєю батьківщиною. А пройдисвіт із місцевого українського суду зробив із героїні, в буквальному значенні цього слова, жертву судової сваволі. Навіть тепер, коли Віра Гайденко залишилася без житла, її не поставлять на квартирну чергу, тому що вона взагалі ніде не живе.
У Цивільному кодексі України є ст.73, в якій зазначено, що за ставками, встановленими Кабінетом міністрів України, опікуну компенсуються витрати, пов’язані з виконанням суспільно значимих послуг (обов’язків). Аналогічне правило закріплене в п.5 ст. 249 Сімейного кодексу України. Держава Україна через свою судову гілку влади по-українському розрахувалася з Вірою Гайденко, викинувши її з квартири, в якій вона мала повне право жити до самої смерті.