Елітна міліцейська спецслужба в одному з регіонів України раптом ніби впадає в буйне кадрове божевілля. Всупереч букві закону, відомчим інструкціям, та й просто здоровому глузду, починає поповнювати свої ряди особами скомпрометованими та некомпетентними. Офіцерів, котрі мають досвід і реальні навички роботи «на землі» (не кабінетної), витісняють зі структури або також садять на гачок компромату, страху, особистої залежності від керівництва.
Результативність роботи підрозділу згортається до нульової позначки. Прізвища його працівників починають фігурувати в безлічі кримінальних скандалів (і зовсім не як борців зі злом). Це нікого не тривожить. Броньований кулак спецслужби (яка має у своєму розпорядженні все — від «прослушки» й «наружки» до аналітичних і слідчих структур, від власного силового спецназу до системи оперативного прикриття) сходить із траєкторії удару по криміналу. Її реальні цілі не декларуються.
Регіон стає ареною політичної боротьби. Довибори до Верховної Ради по двісті шостому виборчому округу багато хто вважає полігоном для обкатування експериментальних політтехнологій. Після перемоги «кандидата від влади» начальник УВС області йде на запаморочливе підвищення у столицю. Стає першим заступником міністра внутрішніх справ. Йому доручають керувати тією самою спецслужбою, яка так дивно видозмінилася при ньому в провінції. Але вже у масштабах країни...
Чи відповідає вище написане істині? Згідно з наявними в нас відомостями — так. Водночас дослідження причин, наслідків і обставин такого роду подій виходять за межі службової компетенції журналістів. Багато матеріалів, без яких точні висновки зробити неможливо, недосяжні для громадськості. Тому просимо вважати цю статтю не набором тверджень, а інформаційним запитом — до будь-якої інстанції, здатної дати на нього повну і достовірну відповідь.
Чи мають рацію ті, хто називає нашу державу поліцейською? (До речі, таких людей дуже багато: зробивши пошук за ключовими словами «Поліцейська держава Україна», Rambler нарахував 27316 документів, розміщених на 3498 сайтах. І це далеко не повний масив інформації з теми.)
Гадаємо — не мають рації. Такого звання наша держава категорично не заслуговує.
Поліцейська держава — це режим, при якому функції силових структур надміру розростаються. Політична опозиція придушується нещадно, інакодумство переслідується. Однак і карна злочинність не знає потурань. Є хоч і кепський — але порядок, якому поліція служить.
Там же, де органи — іграшка в руках бозна кого, ситуація принципово інша. Кількість поліцейських і їх оснащеність не мають значення. Все одно тон у державі задають не вони. Вже не корупційне зрощування зі злочинними елементами (давнє лихо й жахіття вітчизняного МВС), а слухняне виконання підрядів організованого криміналу стає сутністю поліції. Силові структури мутирують, вироджуються у стіл замовлень, сферу обслуговування тих, чиї дії покликані придушувати.
Багато років поспіль ми досліджували процес перетворення органів охорони правопорядку на один із компонентів корупційної системи, яка роз’їла наш край. Складалося враження, що в невеликій північній області потихеньку проводиться моторошнуватий соціальний експеримент. З’ясовується можливість шляхом кадрової селекції виростити якогось монстра, котрий поєднає у собі ознаки державної служби і суто кримінальної «бригади». Причому монстра несамостійного, слухняного, дуже вразливого — для тих, у чиїх руках ниточки управління.
Нині є всі підстави боятися, що експеримент удався. І що результати його можуть бути відтворені в національному масштабі.
У нинішній ситуації мовчати — означає стати співучасником того, що відбувається. Але й розповісти все не вдасться. Окремі факти, про які йтиметься, ставали предметом щонайсерйозніших, але безрезультатних перевірок. На них поламали зуби люди, наділені аж ніяк не куцими журналістськими повноваженнями. Інших — ніби не існує. Скажімо, розібратися у бухгалтерії так званих «благодійних фондів», які розрослися навколо МВС, напевно, не зможе ніхто. Перереєстровуючись і змінюючи назви, вони «зачищали кінці».
Є, втім, іще одна причина, з якої ми позбавлені можливості розповісти все, що знаємо. Етична. Законне право кожного журналіста на конфіденційність джерел. Адже джерела ці — живі люди. Їм властиво відчувати страх. А в цьому випадку є чого боятися. Будь-яка подробиця (і навіть неумисна обмовка) може заподіяти зло тим, хто цього не заслуговує. Мабуть, це більшою мірою, ніж щось інше, змушує нас формулювати сутність статті у запитальній формі. Уникати прямого цитування аудіозаписів і документів.
Знак запитання.
Чи існують закони та підзаконні акти, що регламентували б кадрову політику спецслужб, зокрема спецпідрозділів, орієнтованих на боротьбу з організованою злочинністю? Чи правда те, що, відповідно до цих документів, управління по боротьбі з організованою злочинністю, які існують у системі МВС, повинні комплектуватися лише співробітниками бездоганної репутації, котрі мають юридичну (економічну) освіту та досвід роботи в підрозділах кримінального блоку або слідства (допускається також залучення спеціалістів із військово-технічної і наукової галузей)?
Чи правда те, що, починаючи приблизно з 2000 року, кадрова політика управління по боротьбі з організованою злочинністю УМВС Чернігівської області раптом несподівано змінилася?
Чи правда, що розпочалося невиправдане омолодження лав елітної колись спецслужби? Чи було з липня 2000-го по грудень 2002 року звільнено, переведено в інші служби або регіони, відправлено на навчання або на пенсію (залежно від віку) тощо близько сімдесяти людей, із яких принаймні сорок могли приносити велику користь справі боротьби з оргзлочинністю і корупцією? (Ми не запитуємо про тих, хто пішов через компрометуючі обставини, це — тема окремої статті; ми говоримо про тих, хто не заплямував себе нічим, окрім хіба що занадто сумлінного виконання службового обов’язку.)
Чи правда, що атмосфера, яка виникла на той час у спецпідрозділі, об’єктивно підштовхувала професіоналів, котрі поважають себе і закон, до думок про нове місце роботи?
Авторський відступ. Доречно зазначити, що з викинутими за борт офіцерами контори ми контактували неодноразово. Хтось із них ставився до наших запитань із напругою і навіть острахом (особливо ті, хто сильно одержав по руках за конкретні спроби досліджувати залаштункове життя місцевого керівництва). Хтось — із великою повагою. Оскільки побачив шанс хоча б із допомогою газети розставити крапки над «і». Але з розповідей і тих, і інших вимальовувалася жахлива картина. Ірраціональний світ, у якому людина, котра ще вчора просила викреслити її прізвище з протоколу, раптом стає губернатором. А доля таємного розслідування, санкціонованого МВС, вирішується нічним телефонним дзвінком покровителя підозрюваної в Київ. (І тим-таки дзвінком, до речі, визначається доля тих, хто посягнув на недоторканне.)
Ще тоді ми усвідомили дві речі, які потім підтверджувалися неодноразово. Перше. Правоохоронні органи, перебуваючи в такій іпостасі, фізично не можуть ефективно захищати співвітчизників і боротися зі злом. І це, власне, й перестає бути їхнім головним завданням.
Друге. Співробітники силових структур при такому розкладі самі стають беззахисними. Їх можна безкарно осмикувати, обмежувати на будь-яку спробу домогтися справедливості та торжества закону. Несправедливо підводити під різні форми відповідальності. Викидати з роботи без вихідної допомоги (нехай вона хоч сто разів обумовлена законом). Їх можна навіть калічити та вбивати. При цьому винні (якщо вони досить глибоко інтегровані в корупційну мережу) не підпадуть під жодну реальну відповідальність. А сім’я загиблих не одержить ані копійки грошової компенсації (навіть якби й існувало рішення суду, що зобов’язувало б убивцю платити за кров…) Звучить неймовірно, але тут немає перебільшення. Ми ще повернемося до конкретних фактів, які стоять за цими словами. А поки що розповімо про один випадок. Дрібнуватий, порівняно з іншими, але показовий.
Замовлення. Кілька років тому управління по боротьбі з організованою злочинністю провело операцію проти контрабандистів. Товар, названий контрабандою — імпортні холодильники, — було вилучено. Співробітника митниці Михайла Завгороднього, під час зміни якого провели вилучення, було звільнено й віддано під суд. Далі діялося щось несусвітне: фальсифікація оперативних відеозаписів, недобросовісність слідства, недостовірність доказової бази… Обвинувачення на адресу власників товару відпало. Дуже схоже було, що міліцію використовували як інструмент зведення порахунків. Офіцер, котрий стояв за цими подіями, з органів незабаром вилетів зі скандалом. І був засуджений. (Виявився співучасником гучної «справи з ліками», пов’язаної з виробництвом фармацевтичного фальсифікату.) Постало питання, щоб холодильники власникам (яких уже ні в чому не обвинувачували) повернути, перед митником вибачитися... А як повернеш? Холодильників уже немає. Дісталися невідомо кому (взагалі-то, відомо, тут не обійшлося без «благодійних фондів», про які ми ще поговоримо, — але спробуй це довести!) Документально довести можна лише те, що розтанула в повітрі частина вилученого — до суду. Тут уже йшлося про особисту відповідальність багатьох шанованих людей. Життєво важливо було засудити у цій справі хоч когось. Митника й засудили. Оцініть пікантність ситуації — лише його, не осіб, котрих у контрабанді підозрювали. «Ніхто його не посадить. Вирок буде умовним. Але обвинувальним. Із конфіскацією товару. Інакше комусь із міліції і прокуратури самому доведеться реально у в’язниці сидіти», — впевнено сказав колега з телебачення задовго до останнього судового засідання. Точно так і вийшло. Вічна слава чернігівській Феміді...
Прикладів корупції, фактів злочинів, неможливих без існування кругової поруки, можна навести безліч. Будь-яких. Від трагічних до кумедних. Категорично не смішним є інше. Нам доводилося бачити спроби окремих посадових осіб пробити корупційне павутиння і навести порядок. Але жодного разу не довелося порадіти успіху такої спроби. Раніше корупційна мережа внаслідок розслідувань хоча б піхоту втрачала, дещицею жертвувала... Тепер — ні. Писати марно, система стоїть непорушно, преси не боїться. І не залучені до спайки керівники будь-якого рангу їй нині також не страшні.
На нашому робочому столі колекція документів. Куди вже серйозніше…
«Верховна Рада України. Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією.
Заступнику Генерального прокурора України Колінько О.М.
Гуляй В. І.
«... звернення до Комітету Гуляй В. І. свідчить, що реальних заходів для усунення порушень вимог закону вжито не було. Безкарність можновладців, деяких працівників правоохоронних, судових органів та органів місцевої влади Чернігівщини продовжується...»
«...направляю Вам матеріали звернення Гуляй В. І. для організації належної перевірки, вжиття заходів реагування для порушень вимог закону...»
«... Окрім того, прошу надіслати до Комітету грунтовну інформацію за Вашим підписом щодо результатів перевірки публікації в тижневику «Дзеркало тижня» № 12 (487) за 27 березня 2004 року статті В. Фоменка та І. Хоменка «Будинок із химерами» (доручення Комітету від 1 квітня 2004 року № 06-18/7 — 960). З повагою Голова Комітету В. Стретович, секретар Комітету М. Карнаух».
Ну то й що? Перевірка приїхала і поїхала (що та як перевіряла — не знаємо, з нами комісія не спілкувалася, зібраними нами доказами не цікавилася). На краще нічого не змінилося, все як і раніше.
Те ж саме можна сказати про інші подібні документи, що стосуються інших негарних історій. Навіть про найсуворіші папери, написані аж ніяк не канцелярською мовою, з позначками особистого контролю силових міністрів і грифами «Терміново». Все даремно. Як горохом об стіну.
Досі ми не мали доказів того, що формування системи корупційних зв’язків було в нашій країні організованим і керованим процесом. Що за завдання йому ставилося гарантувати безпеку економічної злочинності вищого рівня. А багато незрозумілих випадків несправедливості, що стали темами наших статей, — лише окремі прояви діяльності цього принципу (адже, будучи створеною, така система однаково працює і у великому, і в малому).
Знак запитання. Чи правда те, що з семи десятків звільнених співробітників 38 належали до старшого командного складу (20 підполковників і 18 майорів)? Чи правда, що на зміну їм прийшли лейтенанти, котрі не мають ані досвіду роботи, ані належної освіти? Наскільки правдиве твердження, що до 2002 року з півтори сотні співробітників елітного і самодостатнього (орієнтованого на виконання будь-якого таємного завдання без залучення інших служб) спецпідрозділу лише троє чи четверо були економістами з вищою освітою (тобто здатні кваліфіковано розібратися у кредитно-фінансовій документації, пов’язаній із корупційними справами)? А серйозних юристів із університетськими дипломами залишилося не більше п’яти?
У західних підручниках із соціології як незаперечний факт наводиться твердження, що для боротьби з організованою злочинністю не потрібні танки на вулицях. Досить висококласного бухгалтера та грамотного юриста, наділених відповідними повноваженнями. Чи правда, що з перелічених нами дипломованих співробітників УБОЗ від сили два мали реальний досвід такої боротьби на економічному фронті?
І якщо так, то що ж насправді роками робила спецслужба, не здатна, за своїм кадровим складом, викривати організовану злочинність і корупцію? («Доручати УБОЗ боротися з корупцією у вищих ешелонах влади — те ж саме що в Арктику криголам із командою двірників та електромонтерів відправити», — сказав під час інтерв’ю один із наших співрозмовників. І це був не жарт.)
Поставимо ще два запитання, відповіді на які, у принципі, знаємо.
Чи мають міліцейські управління по боротьбі з організованою злочинністю технічну можливість вживати несанкціонованих оперативних заходів? Тобто чи передбачено механізми, здатні перешкодити «прослушці», зовнішньому спостереженню, різним провокаційним діям тощо, які здійснюються в обхід закону згідно з вольовим рішенням керівництва?
І ще. Чи фіксувалися випадки виконання співробітниками чернігівського УБОЗ сторонніх «замовлень» або «конфіденційних доручень»? Чи проводилися службові розслідування таких епізодів і яким був результат цих розслідувань?
Що ж до успіхів у сфері боротьби з організованою злочинністю і корупцією, тут і запитувати нічого. Чернігівським УБОЗ вона завалена повністю. Це підтверджується відповідним президентським указом. Але й, окрім указу, достатньо офіційної інформації, яка свідчить про те ж саме.
Цитата. «... робота управління БОЗ УМВС в області не відповідає сучасним вимогам і потребує вжиття дійових заходів щодо її покращання. Причинами такого негативного явища є неналежна організація роботи структурних підрозділів БОЗ, неналежний відомчий контроль і вимогливість з боку керівництва БОЗ до співробітників. Таке ставлення до виконання своїх службових обов’язків з боку посадових осіб управління БОЗ УМВС... завдає шкоди у справі боротьби зі злочинністю, підриває авторитет спецпідрозділу і в подальшому терпимим бути не може».
(Із подання обласної прокуратури від 17.04.02 р. за підписом колишнього прокурора області Є.Блаживського, номер документа, який цитується, — 04/3-3-02. Ці відомості не застаріли. Судячи з оцінки, яку дав станові боротьби з оргзлочинністю новий обласний прокурор Микола Лісовий на відкритій для преси колегії облпрокуратури на початку нинішнього року, він теж нічого такого терпіти не хоче. А доведеться. Оскільки, схоже, нічого не змінюється.)
Чим більше нагромаджувалося у нас даних про діяльність українських правоохоронних органів і служб спеціального призначення, тим менше вірилося у повідомлення про якихось «перевертнів». Про «партизанів», котрі займаються незаконним політичним розшуком і ганьблять честь мундира в порядку приватної ініціативи. Пардон, а що тут перевертати, коли переродження відбувається не з людьми, а з цілими інституціями? Якщо відбувається воно явно не спонтанно, а чітко й організовано, якщо в наявності не ланцюг помилок, а цілком керована селекція? При цьому було б безсоромним наклепом стверджувати, що більшості співробітників вона подобається. Для того, хто хоче служити законові, становище бозна чиєї «шістки» найчастіше нестерпне.
Ніколи ще — ні в застій, ні в перебудову, ні у кравчуківські часи — не зверталася в газету по допомогу (а то й просто в порядку інформування) така кількість військових, офіцерів міліції, співробітників прокуратури, митників, ревізорів КРУ... Офіцери СБУ колись нізащо газетярам на «беспредєл» не скаржилися... А тепер і таке буває. Одні просять не називати їхніх прізвищ, лише повідомляють про те, що сталося. Інші йдуть ва-банк, погоджуються на формальне інтерв’ю. Але тяжко, негативно сприймають те, що відбувається, всі. Багато хто просто ненавидить...
Безсилля. До нас як до кореспондентів столичної газети звернулася по телефону одна людина (спочатку вона не дуже хотіла називатися, хоча пізніше ми познайомилися). Вона розповіла про події, що особисто її не торкалися, але враження справили гнітюче.
…Хлопець на ім’я Руслан любив вечорами затримуватися на роботі, граючись із комп’ютером. Мати юнака, Надія Немировець (до речі — ревізор КРУ), попереджала його, що лізти в комп’ютер комерційної структури — навіть із найбезневиннішою метою — нездорове заняття. Одного разу Руслана знайшли на роботі мертвим. Із двома целофановими кульками, натягнутими на голову і прикрученими до шиї скотчем. А також зі слідами прижиттєвих ушкоджень на тілі. (Одурманений він не був: жодних слідів психоактивних речовин у пакетах не виявили.) Слідство відразу списало те, що сталося, до розряду самогубств. Хоча — у нас є всі підстави стверджувати — дії, спрямовані на встановлення істини (хоч би якою вона була), з самого початку в належному обсязі не проводилися. Прокуратура понад рік відбивалася від цієї справи відписками — і взяла її у провадження лише тоді, коли вона перетворилася на безнадійний «висяк»... Такий підхід до розслідування трагедії знищив саму можливість точно дізнатися, що трапилося насправді. Ми проконсультувалися з рядом спеціалістів — лікарів, патологоанатомів, учених-медиків. Одні стверджують, що накласти на себе руки в такий спосіб не вдасться: самогубець рефлекторно зірве кульки в останній момент. Інші кажуть, що вбити себе так можна лише при неймовірно високому рівні суїцидальної мотивації (скажімо, коли людину лякає щось гірше за смерть, наприклад, у гестапівських катівнях декому вдавалося розбити голову об щось тверде). Навряд чи в Руслана могла бути причина для такого страху. Погодьтеся: у країні, де вищезазначені сумніви жодним чином не впливають на позицію правоохоронних органів, стає небезпечно жити.
І додаткове підтвердження того — що газету про загибель Руслана проінформував у порядку особистої ініціативи співробітник однієї зі спецслужб. Офіцер, який намагався розібратися у тому, що сталося (хоча розслідування таких справ не входить у коло його обов’язків), і зрозумів, що правда нікому не потрібна...
Ще один приклад на ту ж тему. Віктор Третьяков, який заробляв на життя нелегкою працею таксиста, був визнаний винуватцем дорожньо-транспортної пригоди. Вдарили його автомобіль, він ударив передню машину... З усього виходило, що валити вину лише на нього несправедливо. Такої ж думки дотримувалася і прокуратура. І низка документів, які ми маємо на руках, свідчила про те ж саме. Але міліцейське слідство, як заїжджена платівка, кілька разів поверталося на вихідну позицію: винен лише він. Факти, які свідчили про інше, ігнорувалися. Якби ми написали, що слідство одержало замовлення і мусило його відпрацювати, — по судах затягали б! Але ж повідомив нам про це один із вищих керівників міліції області. Його ця ситуація просто розлютила. Він-бо відразу зметикував, що до чого, і зрозумів також, що його зусиль, аби навести порядок, не вистачить. Ніхто не боїться ні закону, ні колег, ні розголосу. Люди спокійно роблять свою справу...
А ось і взагалі надзвичайний випадок. У приватній справі до нас звернувся співробітник СБУ Л. Він програв у суді цивільну справу. Але не матеріальні міркування (гроші за позовом Л. уже почав виплачувати) підштовхнули його розповісти про те, що сталося, журналістам. У нього склалося враження, що протилежна сторона чинила вплив на суд. Явний, ледь не демонстративний. Очевидно, було задіяно особисті зв’язки. Тому він і програв — у ситуації далеко не безспірній. Звісно, ми не можемо бути арбітрами в судових спорах. Проте найсерйознішої уваги такі сигнали заслуговують ось чому. Система кругової поруки існувала завжди. Але — в тіні. Якщо вона починає демонструвати свої м’язи тим, від кого колись ховалася, виходить із тіні, — то це означає, що співвідношення сил на фронті «правопорядок — корупція» і справді необоротно змінилося.
Знак запитання. Чи правда, що в часи, коли УМВС у Чернігівській області очолював Михайло Федорович Манін, відзначалося катастрофічне зниження рівня фізичної, бойової і службової підготовки співробітників управління по боротьбі з організованою злочинністю? (Чи не є умисним наклепом твердження одного зі співробітників УБОЗ, що багато хто з його колег жодного разу на турніку не підтягнеться, а про пістолет має уявлення дуже приблизне?)
Чи правда, що в ті роки на роботу в УБОЗ за особистими розпорядженнями міліцейського керівництва було зараховано ряд осіб, котрі скомпрометували себе на попередньому місці служби або з інших причин не відповідали тим посадам, які вони обійняли? Чи підтверджується факт прийому на роботу до елітної колись спецслужби людини, яка отримала колись 5 (п’ять!) офіційних стягнень?
Чи правда, що в жодному іншому міліцейському підрозділі співробітники не каралися настільки суворо з незначних приводів? (Догани й суворі догани сипалися як із відра; створювалася абсолютно нестерпна обстановка, яка придушувала волю, програмувала людей на некритичне підпорядкування будь-яким командам.) Чи це так?
З низки причин УБОЗ є унікальним інструментом спеціального призначення. Він компактний і порівняно непогано оснащений. Не перевантажений рутинною роботою (адже боротьба з оргзлочинністю потребує особливих підходів) і захищений від зайвої цікавості завісою таємності. Функціонально автономний і здатний виконувати широкий спектр завдань (від технічного та зовнішнього спостереження до силових спецоперацій і слідчих дій). Чи можна припустити, що, підбираючи в цю спецслужбу людей за принципом особистої залежності від керівництва (або штучно формуючи таку у співробітників, котрі вже працюють), можна переорієнтувати її на виконання будь-яких завдань, хоч би якими далекими від офіційно задекларованих цілей вони були?
…Адже все одно таємне стане явним. Названі поіменно в Англії ті дешеві акторики, котрі під час «Великих страйків» першої третини минулого століття провокували робітників на протиправні дії. І покрили себе вічною ганьбою агенти Пінкертона, які, змішавшись із лавами демонстрантів, відкривали вогонь по американській поліції (потім ні в чому не винних людей за ці постріли вішали). Але і в Англії, і в Америці в найгірші часи для конфіденційних доручень різного роду намагалися все-таки підрядити приватних осіб. А правоохоронні органи в такі справи не вплутували. Тому що чесні освічені професіонали, яки присягнули закону, просто не здатні виконувати підряди певного роду. А якщо сформувати ряди лише з тих, хто здатний, — така служба почне давати збої, помилятися, втратить функціональну здатність до того, заради чого створена. Політик, який пов’язує особисте майбутнє зі своєю країною, а не розглядає її як тимчасове пристановище, навряд чи наважиться розвалювати державну інституцію заради хвилинної вигоди...
…Перед нами на столі кілька папок зі скаргами наших співвітчизників на роботу органів охорони правопорядку. Відомості про злочини, скоєні людьми в погонах (усе що завгодно, навіть торгівля наркотиками). І ще — відомості про співробітників силових структур, котрі самі стали жертвами корупції, беззаконня, сваволі... Деякі документи не варто читати перед сном. Втім, описи знущань і катувань — не дивина у публікаціях про українську міліцію. Але є там матеріали, страшні не жахливими подробицями, а неправдоподібним відчуттям ірраціональності нашого життя. Жодному казкареві не вигадати абсурду, подібного до того, який породила чернігівська земля.
…Лист Віктора Романенкова. Він став жертвою кримінального злочину. Звернувся по допомогу в міліцію, а невдовзі знову помітив увагу кримінальних елементів до своєї особи. Звернувся в міліцію знову і зрозумів, що чекав допомоги марно: кримінальну справу щодо першого злочину... загубили. (Факт підтверджується розслідуванням, проведеним прокуратурою.)
…Звернення Олександра Овсієнка. Він стверджує, що до його сина в міліції було застосовано протиправні методи дізнання (навіть такі, від яких калікою стати можна). Справа заплутана, складна, суперечлива. Але одна деталь просто нищівна. За словами батька, відкупитися від нього потому співробітники міліції хотіли не лише грошима, а й... борговими розписками, завіреними печаткою міліцейського відомства. Ми маємо у своєму розпорядженні копії цих розписок. І текст постанови обласної прокуратури від 19.03.2003 р., що підтверджує їх існування.
Матеріали, передані нам Оленою Голуб та її представником Олегом Пикуликом. Батьки Олени загинули в автомобільній катастрофі на трасі Чернігів — Київ. Їх же й звинуватили в тому, що сталося. З документів (32 одиниці, докладені до звернення на ім’я міністра МВС) випливають зовсім інші висновки. Про фальсифікацію результатів слідства. Як відзначається у постанові облпрокуратури за підписом радника юстиції М.Ф.Красковського, «...слідчий Сакір О.І. виходив із наявності вини водія автомобіля ГАЗ -21 Голуба О.Т., який не запобіг скоєнню дорожньо-транспортної пригоди, маючи технічну можливість. Така позиція органу досудового слідства не відповідає дійсним обставинам ДТП та ґрунтується на однобічному дослідженні причин та умов зазначеної події».
Однак розслідування обставин справи зупинилося на мертвій точці. Але ж, як випливає з листа О.Голуб, чоловік, дії якого погубили її батьків, кілька років тому «…вже скоїв злочин біля заводу автозапчастин м. Чернігова, рухаючись на автомобілі по проспекту Мира в гомельському напрямку: смертельно травмував підлітка».
А ось справа, яку всі вважають закритою. Окрім нас. Історія бізнесмена Андрія Осиковського, який збив «Опелем» міліцейський патруль і зник із місця аварії. (Через півроку після того «джип», у якому, крім Осиковського, перебували його майбутня дружина й теща, вона ж подруга одного з обласних керівників, смертельно травмував медсестру місцевої лікарні. Але ця історія точно ще не закінчилася. Хоча чернігівська міліція зробила все, щоб винні відповідальності уникнули.) А зі збитим патрулем вийшло так: один міліціонер загинув, другий вижив. Низка судів скінчилася фарсом. Спочатку — умовним вироком. Потім — після публікацій у «Дзеркалі тижня» і передачі на СТБ — реальним. Але з блискавичною амністією. У місцях позбавлення волі Осиковський ані хвилини не був. Пояснювати вдові міліціонера, чому вбивцю чоловіка не беруть під варту після винесення вироку, голова Деснянського районного суду наважився лише у присутності охоронця з кийком і секретаря... Серед іншого колегія судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Чернігівської області визначила суму компенсації, яку бізнесмен мав виплатити сім’ї загиблого. Чи треба говорити, що він не заплатив ані копійки...
Це не безладдя. Не спонтанний розпад правоохоронної системи. Такий, із дозволу сказати, «беспредєл» без надійного, міцного «даху», лише через власне недбальство завести неможливо. Оскільки, якби річ була лише в некомпетентності або лихій волі місцевого міліцейського керівництва, ситуація легко піддавалася б виправленню. На неї впливало б витікання інформації. Написав хтось скаргу (не кажучи вже про газетну статтю). Перевірка підтвердила факти — і розпочалися зміни... А витікання інформації нічого не змінює. Абсолютно. Комісії і перевірки закінчуються нічим. Сигнали біди глухнуть, як писк у ватяній ковдрі.
І річ тут зовсім не в тому, що окремим клітинкам корупційного організму гарантується захист і заступництво, що їм дозволяється вільно поводитися з законом і «брати за чином». (Вони своє все одно одержать. Варто їм випасти з кола — і перетворяться ці господарі життя на таких самих громадян злиденної обкраденої країни, як і всі інші. Ми багатьох таких бачили. Навіть відставного міліцейського керівника, який плакав у начальницькій приймальні, — від усвідомлення власної непотрібності).
Річ — у самому організмі. Він живучий, як «Чужий» з однойменного фільму. І цілком здатний пережити своїх творців. Як і будь-яка добре продумана самовідтворювана система.
Знак запитання. Чи правда, що протягом багатьох років чернігівський УБОЗ виправдовував своє існування розкриттям малозначущих злочинів, не розкривши жодної серйозної корупційної справи?
Чи правда, що під час резонансного процесу у справі одного з чернігівських кримінальних авторитетів випливли факти «спонсорської допомоги», яка надається міліції? Чи правдива інформація про те, що з допомогою так званих «благодійних фондів», які існували під прикриттям УВС і кілька разів перереєстровувалися (змінюючи назву та зрікаючись попередніх фінансових зобов’язань), було вчинено низку протизаконних діянь? Чи існував один із цих фондів (який мав назву «Правопорядок») при чернігівському УБОЗ? Чи розподілялися з допомогою зазначених фондів серед довірених осіб конфісковані товари — незаконно, до відповідного рішення суду? Чи проводилася за цими фактами службова перевірка, і які її результати? (Можемо нагадати один із епізодів. Яка доля автомобіля ВАЗ 21093 білого кольору, №15885 КИ, котрий належав В.Г.Марченку? Чи правда, що коли виправданий судом власник з’явився по нього, то побачив розукомплектований остов?)
І — головне запитання. Як, на вашу думку, мала б скластися доля міліцейського керівника, до сфери відповідальності якого входили б речі, описані в цій статті?
…Чернігівські довибори до Верховної Ради по 206 виборчому округу багато хто згадує як генеральну репетицію подій, що відбуваються сьогодні. Ще тижнів за три до дня голосування ніщо не віщувало втручання силових структур у виборчий процес. Але, виявляється (ми дізналися про це лише через два місяці потому, жаль, що не відразу), силовиків усе-таки задіяли в останній момент. І як задіяли! Ось лише один приклад. За кілька хвилин до передвиборного ефіру міліція увірвалася в студію місцевого телебачення і зірвала виступ опозиційного кандидата — під приводом пошуку неіснуючої бомби. Випадок, що ні для кого не є таємницею, докладно про нього писала газета «Гарт», №34 за 2003 р. (До речі, тактика проникнення в житла й офіси нібито з мінно-пошуковою метою застосовувалася міліцією і раніше, метод добре відпрацьований.)
«Після того» — не означає «тому». Можливо, існує не відома нам причина. Але загальновідома послідовність подій.
Завершилася виборча кампанія — і начальника УВС Чернігівської області Михайла Федоровича Маніна забрали в столицю, першим заступником міністра внутрішніх справ. Боротися з організованою злочинністю (що повністю провалено на Чернігівщині) — уже в масштабах країни.