Тенденція дедалі більшого засекречування інформації й обмеження свободи інформаційного обміну, яка простежується на всьому постсоціалістичному просторі і стала особливо характерною останніми роками для України, на наш погляд, надзвичайно шкідлива. Порівняно з іншими порушеннями прав людини й основних свобод, вона бачиться як найбільш небезпечна для майбутнього країни, й ось чому.
Інформаційна галузь — це основа, на якій базуються всі політичні, адміністративні, економічні та інші рішення в усіх сферах людської діяльності. Вони будуть тим обгрунтованішими й ефективнішими, чим більше інформації буде використано під час їх ухвалення. Найважливіші політичні рішення звичайно закріплюються на правовому рівні, фіксуються в тих або тих нормативних актах.
Існує трирівнева система прийняття рішень: інформація, політика, право. Її можна умовно подати у вигляді дерева: коріння, стовбур, крона. Дерево тим більше й сильніше, чим більш розвинена в нього коренева система. І коли на правовому (третьому) рівні ухвалюються акти, які забороняють або обмежують доступ учасників проблемних дискусій (другий рівень) до інформації (першого рівня), тоді якість політичних рішень неминуче деградує. Виникає неприродна ситуація, коли крона не дозволяє власному корінню живити дерево. Особливо часто це трапляється, коли інформаційні потоки намагається обмежувати й контролювати виконавча влада чи навіть парламентські установи. Робиться це звичайно з якнайкращими намірами, проте уражені ізоляціонізмом суспільства потрапляють у застій, їхні інтелектуальні еліти емігрують, а економічний комплекс перетворюється на сировинний додаток більш відкритих і тому динамічніших сусідів.
Ситуація в певному сенсі закономірна, якщо взяти до уваги органічну природу й характер взаємин інформації та влади: у кібернетичному значенні інформація, як казав Абрахам Моль, — є «кількість непередбаченого, що міститься в повідомленні». Тому справжня інформація породжує інтелектуальні спокуси, які можуть порушити соціальний status quo. На варті останнього зазвичай стоїть виконавча влада. З метою соціальної стабільності влада відсуває інформаційні новинки в дальній закамарок, і спочатку здається, що нічого поганого не відбувається. Криза та глибока соціальна фрустрація виявляються пізніше. Відтак добрі наміри влади та й сама вона дискредитуються. Щоб уникнути таких ситуацій, досвідчені демократії розробляють конституційні гарантії, які забороняють будь-кому втручатися у свободу інформаційного обміну. Яскравий приклад того —перша поправка до Конституції США. Вона забороняє навіть конгресові ухвалювати рішення, які містять загрозу інформаційній свободі.
Оскільки саме нове знання дає можливість ефективно розв’язувати суспільні проблеми, остільки обмеження доступу до інформації означає безумовне гальмування соціального розвитку і суперечить ідеї прогресу науки. Як казав західний філософ науки XX ст. Поль Фейєрабенд, в інтересах наукового прогресу припустимо все, бо наука — це колаж, а не бюрократично організована система. Тому здається помилковим рішення розробників нової версії Закону України «Про державну таємницю» зарахувати до даних, що становлять державну таємницю, інформацію «про наукові, науково-дослідні, дослідно-конструкторські та проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва, продукції чи технологічних процесів, що мають важливе оборонне чи економічне значення або істотно впливають на зовнішньоекономічну діяльність і національну безпеку України». Держава може й повинна обмежувати доступ до інформації, необхідної для реалізації функцій охорони порядку і безпеки, даних, які на свій страх і ризик здобувають силові структури і про які апріорі відомо, що їх розголошення може завдати шкоди. Проте в жодному разі не можна обмежувати доступ до інформації, щодо змісту якої ще нічого не відомо на майбутнє.
На порозі нового тисячоліття мало хто вже сумнівається, що ефективніше розвиваються саме ті суспільства, де вільніше і швидше розвивається творча думка, черпаючи своє натхнення в інформаційній сфері. Саме тому прямолінійно охоронна тенденція української законотворчості розцінюється як небезпечна для країни. Тим більше що в цій сфері ми й так максимально відстаємо. За кількістю користувачів Інтернету на 100 тисяч населення ми на передостанньому місці в Європі (менше лише в Білорусі). І це не враховуючи того, що майже всі користувачі всесвітньої павутини живуть в нас лише у великих містах.
Узагалі наука, що створює політичне й економічне майбутнє країни, в нас ледве животіє. У нас немає жодної книгарні європейського рівня, де можна було б знайти сучасні наукові книги основними іноземними мовами. Цим Україна різко відрізняється від інших європейських посттоталітарних держав. Приміром, у Будапешті — столиці країни, населення якої вп’ятеро менше, ніж в Україні, кількість спеціальної англомовної літератури у двох спеціалізованих книгарнях обчислюється тисячами найменувань. Тонус же столичного життя в Україні останніми роками вочевидь стає дедалі більше міщанським. Стосовно сьогоднішнього становища сільських районів, то провінційна українська книготоргівля комуністичних часів здається нині недосяжним ідеалом. Складається враження, що в нашій країні взагалі не проводиться культурна політика. Бібліотеки майже не комплектуються новою літературою, кількість наукових періодичних журналів дуже скоротилася.
Мізерного державного фінансування абсолютно недостатньо, щоб підтримувати науку. У цілому стан інформаційного забезпечення в Україні настільки жалюгідний, що нові покоління українських учених найчастіше не підозрюють про реальні масштаби світових досягнень у близьких до них галузях. Сотні фахівців гуманітарних вузів України досі не ознайомлені з книгами, які змінили образ світового гуманітарного знання. Навіть у перекладах багато наукових джерел професійна українська аудиторія сприймає неадекватно, бо кращі сучасні книги часто виявляються написаними в ментальному регістрі, що не розпізнається і не прочитується кандидатами та докторами наук. При цьому «нерозуміючі» вчені й менеджери науки захищаються тезою про те, що «насправді нам у них учитися нічого». Сучасних знань виявляється недостатньо вже й для обгрунтованої підозри у власному неуцтві.
Деякі вчені виживають сьогодні за рахунок грантів від міжнародних фондів. Нині це єдина можливість визначити реальну цінність наукової творчості, бо ринок науки в країні в іншій формі практично не існує. При цьому, однак, вільна передача наукової інформації закордонним колегам, необмежений науковий дискурс явно турбують державні структури, про що промовисто свідчать як уже ухвалені нормативні акти, так і законопроекти, що готуються в країні (приміром, «Про інформаційний суверенітет і інформаційну безпеку України», «Про інформаційну безпеку в мережах передачі даних» — робочі назви). Щодо практичних справ, то в цьому сенсі симптоматичною видається така історія...
21 жовтня 1999 р. в одній з київських газет з’явилося повідомлення про те, що співробітники СБУ в Севастополі «припинили діяльність групи вчених одного НДІ, котрі намагалися організувати просочування за кордон деяких експериментальних наукових матеріалів. За повідомленням прес-служби СБУ, від імені зарубіжних наукових центрів мала здійснюватися оплата «послуг» кримських учених. За надану інформацію гроші переказували на рахунок одного з учасників групи, який потім розраховувався готівковими (доларами) з колегами». При цьому в прес-службі СБУ заявили: «Ця інформація настільки таємна, що ні назви НДІ в Севастополі, ні тематики врятованих спецслужбами наукових досліджень, ні тим більше імен причетних до просочування людей оприлюднити поки що не можна». Аналогічну інформацію було подано в кримських газетах під характерними заголовками «На чисту воду», «Злочинців заарештовано» тощо. З гідним кращого застосування ентузіазмом газети повідомляли, що був налагоджений «збут закритої інформації» до однієї з країн Заходу і що «керівника злочинної групи заарештували».
Минуло трохи менше місяця, і «таємницю» було розкрито. 17 листопада з’явилася велика стаття «В’язень СБУ» Піонтковський намагався позбавити державну скарбницю мільйонів доларів», а 19 листопада інша газета опублікувала відповіді начальника прес-служби СБУ на запитання свого кореспондента. Полковник СБУ пояснив, що група працівників Інституту біології південних морів і Морського геофізичного інституту (далі ІнБПМ і МГО) під керівництвом доктора наук Сергія Піонтковського мала, згідно з грантами від фондів INTAS і «Дарвінівська ініціатива», передати в Плімутську лабораторію результати досліджень понад 40 морських експедицій, здійснених ученими ІнБПМ та МГО з 1963 по 1998 рік. «Ці дані — наше національне надбання! — заявив полковник. — І вони оцінюються, за скромними підрахунками, у 200 млн. доларів, а за іншими — у мільярди. Причому частина робіт проводилася під грифом «Цілком таємно» на замовлення Міноборони СРСР і не підлягає розголошенню навіть сьогодні. А тут ідеться про передачу всіх згаданих унікальних матеріалів у лабораторію Плімута, відому своєю військово-прикладною орієнтацією».
За кілька днів до цих двох публікацій Сергію Піонтковському пред’явили обвинувачення в проведенні незаконних операцій із валютними цінностями, здійснених організованою злочинною групою, і того самого дня взято підписку про невиїзд. Цьому передував дводенний допит, обшук в інституті і вдома, вилучення наукових рукописів, документів, комп’ютерів, дискет, грошей.
Що ж викликало такі неординарні дії співробітників СБУ? Група біологів двох інститутів під керівництвом Сергія Піонтковського мала узагальнити результати численних експедицій з біорозмаїття тропічних вод Індійського й Атлантичного океанів, опублікованих раніше у відкритій пресі й представлених на численних міжнародних симпозіумах, а також створити базу даних на лазерному диску, ввівши цю інформацію в науковий обіг у зручному для використання вигляді. Робота ця виконувалася разом з ученими Росії, Великобританії, Голландії і США відповідно до проекту, який пройшов як внутрішньодержавну, так і міжнародну експертизи, і фінансувалася на паритетних засадах держбюджетом України та Фондом Європейського союзу INTAS (міжнародна асоціація сприяння співпраці з ученими нових незалежних держав). Про це йшлося в листі першого заступника міністра науки і технологій України Бориса Гриньова на ім’я тодішнього голови СБУ Леоніда Деркача від 27 жовтня 1999 р., де зазначалося, що справа ця «викликала значний міжнародний резонанс і, певне, матиме негативні наслідки для міжнародної науково-технічної співпраці України й не сприяє підвищенню її авторитету, а також суперечить державній політиці інтеграції України у світовий науковий простір». Проте ці роз’яснення не задовольнили СБУ.
Слід підкреслити, що ніхто з учасників проекту, за словами Сергія Піонтковського, ніколи не мав доступу до даних, які становлять державну таємницю, а ІнБПМ уже дев’ять років узагалі не вів такої тематики. Тому всі звинувачення в передачі таємної інформації видаються абсолютною нісенітницею. Дивують також своєю безглуздістю й обмеженістю розмірковування журналістів та працівників СБУ про наукову працю севастопольських біологів. Очевидно, багатьом невтямки, що будь-яка справжня наука інтернаціональна; що обмін інформацією у світовому науковому середовищі здійснюється зазвичай безплатно (оплачуються лише послуги провайдера Інтернету, тому за один долар цілком реально перекачати у свій комп’ютер багатосторінкові надбання «чужих» наук); що, випускаючи CD з базою даних, українські вчені саме підтверджують і закріплюють свій пріоритет і авторство...
Цитуючи американського професора Карла Банса, який сказав, що «діяльність Сергія Піонтковського заощаджує для США 15—20 тисяч доларів на день», полковник СБУ відразу заявляє: «...світ влаштований так: якщо в одному місці прибуде, то в іншому неодмінно зменшиться. Ми не можемо припустити, щоб «зменшувалося» в Україні». Ця немудра філософія застосовується для оцінки процесів, про реальну структуру й особливості яких автор навряд чи має адекватне уявлення. Адже наукова інформація — це продукт, вартість якого при передачі не зменшується, а збільшується, з огляду на появу можливостей її нового застосування. Тому той, хто може передати іншому більше інформації, опиняється у виграші. Тут, як у поемі Шота Руставелі, діє мораль: «що ти сховав — те пропало, що ти віддав — те твоє». Якщо нами й сьогодні цікавиться зовнішній науковий світ, то саме завдяки таким українським ученим, як С.Піонтковський, котрі, за словами Карла Бане, «набагато випереджають американських або, приміром, британських дослідників» і дослідження яких беруться фінансувати міжнародні фонди.
Сьогодні головне багатство будь-якої країни — люди, здатні створювати нове, саме вони приваблюють такі потрібні Україні інвестиції. Ще Д.Локк казав, що за інтелектуальними здібностями індивіди різняться між собою більше, ніж люди взагалі відрізняються від тварин. І якщо в нашій історії є драматичний момент, то він у тому, що офіційна система науки й освіти України сьогодні практично не розпізнає, не визнає і не винагороджує по-справжньому обдарованих людей. Замість цього функціонує похмура ваківська система наукової атестації кадрів. Її доповнює не менш сумне ранжування фахівців у системі Міносвіти. Саме в їхніх бюрократичних жорнах усе ще продукуються апріорі виключені зі світового наукового співтовариства кандидати й доктори наук, доценти та професори. Писати про те, що за рівнем інформаційної забезпеченості пересічний західний студент на порядок, а то й на два переважає українського галузевого академіка, і геть незручно...
Зазначимо, що С.Піонтковський, з 1992 р. працюючи на Заході, давно вже міг емігрувати й розвивати «чужу» науку. Проте замість цього він постійно роздобував фінансування для своїх колег у Севастополі, яке давало можливість продовжувати наукову діяльність не лише особисто йому, а й колегам. Адже в ІнБПМ 1999 року науковим працівникам оплачували лише два дні на тиждень, тобто місячна зарплата становила близько 100 гривень (для порівняння: стільки ж заробляє прибиральниця в студентському гуртожитку університету Единбурга за 4 години).
На початку лютого 2000 р. під тиском Європейського союзу (фонд INTAS призупинив фінансування всіх наукових проектів на дев’ять місяців) справа Піонтковського за 80 статтею КК була закрита в порядку ст. 7 КПК. Піонтковський відразу ж виїхав за кордон, де досить швидко одержав статус політичного біженця в США.
Справа Піонтковського, на нашу думку, переконливо свідчить, що при неправильних інформаційних орієнтирах діяльність спецслужб як спеціально уповноваженого державного органу у сфері забезпечення охорони державних таємниць швидко перетворюється на пряму загрозу українському громадянському суспільству. Немає потреби доводити, що інформаційна закритість в усьому світі має один результат — вона призводить до стагнації і масового від’їзду талановитих людей. Тому, вважаємо, і необхідна широка суспільна дискусія про те, яка інформація повинна контролюватися «в Україні і не в Україні» і яким чином надалі унеможливити в нашій багатостраждальній країні такі історії, як справа севастопольських біологів.