Аналізована нами об’ємна доповідь правозахисних організацій присвячена стану прав людини й основних свобод в Україні в період із 2006-го по травень 2007 року. Чергове узагальнення, підготовлене правозахисними організаціями, свідчить: негативні тенденції, про які ми говоримо другий десяток років, поглиблюються. Окремі позитивні штрихи не впливають на стан справ у сфері захисту прав людини в цілому. Але найсумніше, що з безлічі продуманих і здійснимих рекомендацій щодо поліпшення ситуації держава не реалізувала практично нічого. Методологічно оцінка дотримання права або свободи складається з трьох частин. По-перше, порівняння законодавства, яке регулює реалізацію права, та існуючої судової й адміністративної практики з міжнародними стандартами. По-друге, аналіз конкретних випадків порушення прав (свобод). По-третє, збирання інформації на національному і регіональному рівнях. «Українська Гельсінкська спілка з прав людини» і Харківська правозахисна група, які виконали це масштабне дослідження, використовували у своїй роботі матеріали 32 правозахисних організацій.
Починаючи з грудня 2006 року, погіршилося дотримання цілого ряду прав людини. Це проявилося, насамперед, у посиленні адміністративного тиску на малий і середній бізнес у зв’язку з поверненням перевірок суб’єктів підприємництва податковою із заздалегідь визначеною сумою штрафу, яку потрібно стягнути відповідно до плану. Бізнес-клімат, типовий швидше для африканських, ніж для європейських країн, відсутність податкового кодексу і щорічні маніпуляції з податками, корумповані чиновники, перманентні загрози спрощеній системі оподаткування — усе це гальмує розвиток малого бізнесу, затримуючи зародження середнього класу. В Україні існує близько одного мільйона суб’єктів підприємницької діяльності. З огляду на досвід держав з високим рівнем життя, порівнюючи кількість населення, має бути вчетверо більше.
Правозахисники вважають, що адміністративний тиск на співвітчизників посилився також через відчутне збільшення тарифів на житлово-комунальні послуги і квартплату. Причому розрахунок на субсидії вони називають ілюзорним, оскільки процедура їх отримання є непростою, принизливою, а значна частина людей узагалі не може їх одержати.
За офіційною статистикою, 28% українців мають доходи нижче за 352 грн. Незважаючи на те, що тут не враховані нелегалізовані доходи, очевидно, що чимала частина наших співвітчизників бореться за існування. Як мінімум п’ята частина живе у вкрай важких умовах. Різниця між доходами багатих і бідних у 7— 10 разів більша, ніж у державах Західної Європи і США. І розрив між цими категоріями збільшується.
Водночас парламентарії наділили себе правом, навіть відійшовши від справ, щомісяця одержувати чотири стипендії дійсного члена Національної академії наук, або близько шести зарплат професора українського університету вищої категорії, або 13 зарплат лікаря вищої категорії, або близько 20 зарплат шкільного учителя вищої категорії. Один діючий парламентар обходиться бюджету як вісім академіків, або 12 професорів, або 26 лікарів-хірургів, або 40 учителів середніх шкіл. Пенсія народного обранця коливається в межах 80— 90% від діючої на момент виплати зарплати нардепа. При цьому вилка зарплат для всіх, хто працює в бюджетній сфері, дорівнює співвідношенню 1:40. Правозахисники стверджують, що ці дані сховані в документах з обмеженим доступом і закриті від громадськості. Для порівняння. У Західній Європі це співвідношення становить 1:4, у США — 1:5. Там ці дані є відкритими, а таке співвідношення визначається законом.
Великою проблемою залишається жорстокість кримінально-правової політики. Нацкомісія з питань зміцнення демократії створила прогресивну, на думку правозахисників, Концепцію реформування кримінальної юстиції. Показовою є реакція на неї керівництва правоохоронних органів. Усі без винятку схвалюють її в цілому. Але непорушно обстоюють статус-кво своєї власної структури. Приблизно такі самі справи з проектом Кримінально-процесуального кодексу. Проект, із яким вовтузилися довгі роки, не відповідає міжнародним стандартам. Інший проект перебуває у стадії завершення, але його долю також вирішить політична кон’юнктура.
Правоохоронна практика також консервативна. Дуже поширене затримання без санкції, яке, відповідно до Конституції, має застосовуватися лише у винятковому порядку. Правоохоронні органи, як і колись, невиправдано широко застосовують запобіжний захід у вигляді взяття під варту.
Кількість осіб, виправданих судами, залишається мізерною. У 2006 році закінчено розгляд справ стосовно 177 578 осіб. З них виправдано 910 підсудних. А за вироками, які набули законної сили, ще менше — тільки 516 осіб.
Залишається нереформованим Державний департамент з питань виконання покарань. На думку авторів доповіді правозахисних організацій, департамент залишається закритим для громадського контролю, й у ньому абсолютно відсутня система розгляду скарг на дії адміністрації установ. За півтора року в департамент надійшло близько 500 скарг на неправомірні дії працівників органів і закладів виконання покарань. Як водиться, викладені в них дані не підтвердилися. Випадків притягнення співробітників до кримінальної або дисциплінарної відповідальності за результатами розслідування скарг не зафіксовано.
Занепокоєння правозахисників викликають також жорстокі дії загону спецпризначення, який створений у структурі департаменту з питань виконання покарань і фактично не підлягає зовнішньому контролю. Практика використання спеціальних підрозділів у департаменті традиційна. Тільки за дев’ять місяців 2006 року спецпідрозділ дев’ять разів проводив тактико-спеціальні навчання і 43 рази залучався для проведення обшуків засуджених і приміщень у закладах виконання покарань і слідчих ізоляторах.
В офіційному листі керівник департаменту зазначив, що антитерористичний спецпідрозділ використовувався тільки для проведення обшуків. На думку правозахисників, використання спецпідрозділів антитерористичної спрямованості, зі спеціальним оснащенням, для проведення обшуків цілком позбавлене сенсу. Важко повірити, що ці люди в масках, натреновані для ефективного застосування насильства в специфічних ситуаціях і з особливим супротивником, використовуються не за призначенням, а для проведення обшуків у місцях позбавлення волі. Втім, сама наявність такого спецпідрозділу в складі департаменту, мабуть, нонсенс.
Порівняно з 2005-м — першою половиною 2006-го року зріс рівень насильства. Починаючи з вересня 2006 року різко збільшилася кількість фактів насильства на расовому і етнічному грунті. За словами іноземних студентів, які навчаються в Харкові, було кілька убивств (офіційно підтверджене одне), а моральний терор став повсякденною реальністю: образи, побиття, марші скінхедів біля училищ уночі зі свічками або смолоскипами, учасники котрих російською мовою (!) скандують: «Украина — для украинцев!» та інші агресивні гасла.
Продовжують зростати показники дитячої смертності. Найвищий рівень смертності новонароджених у Житомирській області — 14,79 при середньому по державі показнику 10,12% на 1000 новонароджених. За п’ять місяців 2006 року показник смертності дітей віком до року зріс на 26% порівняно з аналогічним періодом попереднього року. Збільшився він за рахунок смертності дітей, яким виповнилося від 28—30 днів. Серед причин смертності помітне збільшення кількості хвороб органів дихання, травм і нещасних випадків. Більшість дітей, котрі прожили не більше місяця, — із сільської місцевості (70%). Апаратура для забезпечення дихання новонароджених є лише у 8 із 23 акушерських стаціонарів. Кюветів для новонароджених немає в трьох пологових відділеннях, де щорічно з’являються на світ 150—170 наших маленьких співгромадян. У цілому в області існують 153 вакансії педіатрів, 49 — акушерів-гінекологів, 15 — неонатологів, 21 — дитячих анестезіологів.
Час від часу надбанням громадськості стають історії про жертви лікарських помилок аж до смертельних випадків. Мабуть, головна проблема щодо доведення провини лікаря полягає навіть не у відсутності чіткої законодавчої бази, а в тому, що Міністерство охорони здоров’я свого часу домоглося, щоб експертна медична діяльність була в його віданні, а не Мін’юсту. А підозрюваному або обвинувачуваному зі зрозумілих причин складно неупереджено перевіряти самого себе.
Інший ракурс права на життя. У 2006 році не було доведено до кінця більшість голосних справ про убивства. Мабуть, єдиним винятком стала справа І.Александрова.
Дотепер не вжито ефективних заходів з протидії тортурам у міліції. Прокуратура розглядає скарги на дії правоохоронних органів поверхово й упереджено. У 2006 році зросла кількість кримінальних справ, порушених за статтею КК, яка передбачає відповідальність за катування і жорстоке поводження. Торік за різні форми застосування тортур та інших насильницьких дій з боку працівників правоохоронних органів прокуратура порушила 127 кримінальних справ, половина яких спрямована в суд. Проте, за даними Державної судової адміністрації, за зазначеною статтею КК не була засуджена жодна людина.
У правозахисників створилося враження, що прокуратура дуже недбало ставиться до питання гарантування безпеки скаржників, часом проявляючи просто-таки віроломство. Після масового побиття ув’язнених співробітниками спецпідрозділу Генеральна прокуратура одержала листа із заявами, переправленими з колонії нелегальним шляхом. У заявах послідовно викладалися події, які сталися в колонії №58 в Ізяславі Хмельницької області. Сам факт відсутності реакції місцевої прокуратури на такого роду події вже містить склад злочину. Здавалося б, послідовний виклад подій, які відбулися в колонії, а також розповідь про те, яким саме шляхом інформація вийшла за стіни закладу, мала переконати Генпрокуратуру в тому, що місцеві колеги своїх обов’язків не виконують. Але замість того, щоб розслідувати причини, через які ув’язнені змушені нелегально відправляти скарги в Генеральну прокуратуру, незважаючи на те, що закон передбачає можливість конфіденційної скарги прокурору на місці, ГПУ пересилає скаргу ув’язненого… у місцеву прокуратуру. Та, своєю чергою, порекомендувала адміністрації колонії покарати скаржника Давидова за нелегальне звернення в Генеральну прокуратуру України. До речі, 15 січня 2007 року Європейський суд з прав людини, відповідно до своєї процедури, ухвалив рішення про прийнятність заяв 13 засуджених, котрі стали жертвами жорстокого побиття.
Та що там прокуратура. Ось малий штрих, що характеризує діяльність останньої надії наших безправних громадян — омбудсмена, нерозривно пов’язаного з ім’ям Н.Карпачової, яка незмінно несе цей тягар. Як стверджують правозахисники, скарги засуджених на персонал установ виконання покарання за незаконні дії постійно пересилаються... у Державний департамент із питань виконання покарання з метою «вжиття заходів». Секретаріат омбудсмена не турбують навіть мінімальні гарантії безпеки заявників. Очевидно, що засуджені, які пишуть уповноваженому парламенту з прав людини про незаконні дії, аж ніяк не розраховують, що скарги будуть передані їхнім же кривдникам, у чиїй абсолютній владі вони найчастіше перебувають.
До речі, питання забезпечення конфіденційності торкнувся у своїх рекомендаціях Комітет ООН проти катувань. Там, зокрема, сказано: «Держава-учасник повинна забезпечити, щоб Уповноважений українського парламенту з прав людини функціонував ефективно як незалежний національний інститут із прав людини і не займався політичною діяльністю.
Держава-учасник повинна… забезпечити, щоб скарги, отримані цим інститутом (українським Уповноваженим із прав людини. — Ред.), залишалися конфіденційними, а громадяни, які подали їх, не піддавалися репресіям». Додати, як кажуть, нічого.
Залишається в силі встановлений законодавством порядок, відповідно до якого особа може дев’ять місяців перебувати під вартою без судового перегляду обгрунтованості такого запобіжного заходу. У період між закінченням досудового слідства й початком судового процесу обвинувачуваний узагалі перебуває в СІЗО без санкції суду. Як і раніше, закон не гарантує основних процесуальних прав обвинувачуваного (підозрюваного) під час судового розгляду питання взяття під варту або звільнення, які забезпечують його можливість захищати своє право на свободу. Не завжди гарантована навіть особиста участь затриманого в судовому розгляді.
Законодавство встановлює граничний термін утримання під вартою тільки для досудового слідства. Для стадії судового розгляду таких обмежень не існує. Відповідно тривалість судового розгляду безпосередньо позначається на часі, проведеному під вартою.
За минулий період не намітилося також істотних змін у використанні запобіжних заходів, альтернативних утриманню під вартою, зокрема застави. Законодавство не містить чітких процесуальних норм щодо внесення застави. Застава не в грошовій формі існує головним чином теоретично. Застосуванню такої альтернативи утриманню під вартою не сприяє й «орієнтування» пленуму Верховного суду: «Майно повинно мати такі характеристики, таку якість і такий правовий статус, щоб виконання судового рішення про позбавлення права власності на нього підозрюваного, обвинувачуваного... не поєднувалося з будь-якими труднощами». Зрозуміло, трактувати «будь-які труднощі» можна не просто широко, а необмежено.
Актуальна проблема — стеження силових структур держави за її громадянами та інші втручання у приватне життя. Поширене порушення приватності комунікацій, які виникають у результаті значних масштабів перехоплення повідомлень (телефони, електронна пошта, контроль трафіка в реальному часі). Закону, що регламентував би такі заходи, немає. За дев’ять місяців 2005 року йшлося про 11 тис. санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку. При цьому було порушено лише 40 кримінальних справ. Тобто очевидна низька ефективність оперативно-розшукової роботи. Після оприлюднення цієї інформації генеральним прокурором і оприлюднення цих даних заходів було вжито негайно: статистика ОРД стала засекреченою...
Залишається проблемою необгрунтоване засекречування та обмеження доступу до офіційної інформації. Змін до Закону «Про інформацію» так і не прийняли. Як і раніше, найбільш закритим органом державної влади залишається прокуратура. Її нормативні акти не реєструються в Міністерстві юстиції й часто взагалі невідомі, оскільки не публікуються. Як, наприклад, інструкція про порядок роботи з громадянами або перелік даних, які стосуються інформації з обмеженим доступом і позначаються грифом ДСК (для службового користування), зокрема «спецповідомлення про катастрофи, аварії, стихійні лиха». Ці документи Генеральної прокуратури потрапили в публічну сферу цілком випадково.
Соціологічні опитування свідчать, що однією з головних проблем у державі співвітчизники вважають забезпечення справедливого й незалежного судочинства. Ті, хто звертався в суди, найбільшими проблемами судової системи вважають занадто тривалий процес розгляду справ, безвідповідальність суддів, недостатню інформованість громадян, високу вартість послуг юристів. Ті, кому поки що пощастило не зустрічатися з Фемідою особисто, називають тривалість судового процесу, занадто високі офіційні видатки, необхідність платити хабарі, несправедливі рішення судів, неефективне виконання судових рішень. Аналогічних висновків дійшли автори звіту «Корупція і надання послуг у судовій системі України». Напрошується висновок, що неефективність судів — для громадян навіть більша проблема, ніж корумпованість суддів, яка стала вже загальним місцем.
Нераціональна побудова системи судів і розподіл між ними юрисдикції, що дозволяє розглядати суперечки судами різного рівня, низка інших чинників зумовили існування широких можливостей для несумлінних маневрів суддів і зацікавлених осіб, а також непропорційне навантаження на суддів різних судів різного рівня. Крім того, щорічно збільшується кількість справ і матеріалів, які надходять у суди.
Наслідки таких обставин загальновідомі. Про реалізацію права на розгляд справи в розумні терміни не йдеться у принципі. Терміни розгляду справ, регламентовані законодавством, найчастіше порушуються. При цьому українське законодавство фактично не передбачає права учасників процесу оскаржити тривалість провадження у справі й не гарантує права на відшкодування збитків від необґрунтованого зволікання з розглядом справи в суді. У листі, розісланому майже два роки тому Верховним судом України головам апеляційних судів, перелічувалися основні проблеми, які зумовлюють судову тяганину:
— неодноразове повернення справ на додаткове розслідування;
— призначення судових засідань зі значними інтервалами, що неприпустимо при розгляді кримінальних справ навіть тоді, коли підсудний перебуває на волі;
— неявка однієї зі сторін на судове засідання, незастосування суддею примусового приводу, якщо розгляд справи без неї неможливий.
Верховний суд України перевантажений справами, які не розглядаються роками. Нерозглянутими залишаються близько 60 тисяч справ, які перебувають у ВСУ. Щорічно ця цифра збільшується. Тим часом справи розглядаються чомусь не по черзі за датою надходження, а відповідно до якихось інших принципів. Є приклади, коли ВСУ розглядав справи протягом кількох місяців, тоді як інші пиляться там роками.
Навіть якщо суд прийняв нарешті рішення, це ще, як відомо, зовсім не фінал історії. Фактично системи контролю за діяльністю державної виконавчої служби немає. Європейський суд із прав людини в рішеннях проти України найчастіше констатує порушення права на справедливий суд саме внаслідок невиконання рішення судів у розумні терміни.
Низький рівень захисту права власності в Україні помітний навіть неозброєним оком. На початку 2007 року Альянс прав власності оприлюднив рейтинг захищеності прав власності серед найбільших держав світу, в якому ми посіли 57-ме місце з 70 можливих. В основу дослідження лягли результати безлічі інших досліджень, індексів та опитувань. Зокрема тих, які проводилися Всесвітнім банком, Всесвітнім економічним форумом, Трансперенсі Інтернешнл тощо. У контексті цього дослідження можна було б порадіти лише з приводу одного: гендерної рівності. У цьому пункті ми набрали дев’ять балів із 12 можливих. Проте означає це, на жаль, тільки те, що чоловіки й жінки в нашій країні однаково незахищені від зазіхань на їхню власність...
Найбільші проблеми у зв’язку з правом власності виникають у таких випадках: примусове відчуження нерухомості; обмеження щодо продажу землі сільськогосподарського призначення; незаконне захоплення підприємств із подальшим узаконенням; невиконання судових рішень про сплату коштів або повернення у власність певного майна, особливо у справах, де боржником є органи державної влади, державні підприємства або установи.
Довідка «ДТ»
Для прав першого покоління (цивільних і політичних) використовується так звана ліберальна концепція прав людини. Її основу становлять три положення. По-перше, будь-яка влада повинна бути обмеженою. По-друге, кожна людина має свою сферу свободи, в яку держава може вторгатися лише за певних умов. Таке втручання повинно мати легітимну мету, базуватися на законі й бути необхідним у демократичному суспільстві. І по-третє, якщо держава порушила ці умови, людина повинна мати можливість оскаржити таке порушення в суді, який зобов’яже державу перервати порушення й компенсувати заподіяні нею збитки.
Для соціальних, економічних і культурних прав ліберальна концепція не спрацьовує, оскільки в них інша природа. Ці права вже не універсальні, не загальноприйняті, не невідчужувані. Вони реалізуються державою, а не людиною. Однак про реалізацію таких прав можна говорити тоді, якщо, крім декларацій у законах, визначено їх мінімальний набір. Якщо таких норм немає, говорити про реальну оцінку виконання державою своїх обов’язків і можливість відновити свої права через звернення в суд неможливо. Саме такий стан справ у нашій державі.