Нещодавно у світі відзначався Міжнародний день ООН на підтримку жертв катувань. Як стверджує у своїх доповідях міжнародна правозахисна організація Amnesty International, щороку в десятках країн світу до людей, котрі потрапили за грати, застосовуються тортури. Найпоширеніша мета силового впливу — отримати якісь відомості чи зізнання, залякати або покарати за певні дії, які затриманий здійснив чи в яких його підозрюють.
Наскільки поширені катування в Україні, і як реагує на них система правосуддя? Кілька років тому в Чернівцях трапилася показова в цьому сенсі історія, яка зовсім недавно отримала своє продовження.
Просто впав зі східців
Усе почалося з банальної крадіжки комп’ютера з приватної оселі. Через кілька днів за підозрою у скоєнні злочину затримали 27-річного мешканця Чернівців Андрія. В міліції не було проти нього жодного доказу, однак поведінка хлопця чомусь здалася підозрілою власниці комп’ютера. А факту, що він уже був судимий за крадіжку, виявилося цілком достатньо, аби дізнавачі карного розшуку (29-річний капітан міськвідділу міліції Руслан Б.,
32-річний молодший лейтенант Володимир С. та 21-річний водій, молодший сержант Сергій С.) увірвалися до Андрія в квартиру і, скувавши наручниками, доставили його у міськвідділ міліції.
Не оформляючи жодних документів про затримання, Андрію влаштували допит з тортурами. Спочатку його били тільки руками, стараючись, щоб не залишалося слідів, а потім, «захопившись», ногами й гумовим кийком — по животі, грудях, нирках. Через кілька годин хлопець «зламався» й написав заяву, що комп’ютер украв його знайомий — 25-річний Анатолій. Пізніше Андрій розповів, що просто не витримав катувань і був готовий на все, тільки б його перестали бити. Анатолій не був судимий, а отже, міліція йому швидше повірить і не битиме — так вважав Андрій. І жорстоко помилявся. Названа Андрієм кандидатура якнайкраще підійшла міліції: по-перше, Анатолій був знайомий із власницею комп’ютера і час від часу заходив у її квартиру, а по-друге, розумівся на побутовій техніці, додатково заробляючи ремонтом.
Наступного ранку міліціонери приїхали до Анатолія додому і, виманивши його надвір начебто для розмови, заштовхали в машину й відвезли в міськвідділ. Хлопця стали бити так само, як і Андрія, навіть із більшою жорстокістю — кулаками в обличчя, кийком по нирках, ногами — коли падав на підлогу. Руки Анатолія весь час залишалися скованими наручниками, а щоб він не кричав і не заважав працювати міліціонерам у сусідніх кабінетах, дізнавачі затискали його рот руками. Кілька разів побитий від болю непритомнів, але вперто «не зізнавався». У нього було залізне алібі: в ту ніч (коли вкрали комп’ютер) Анатолій із друзями був у селі і повернувся в Чернівці лише наступного дня пополудні, що могли підтвердити багато свідків. Однак на цей факт ніхто не звертав уваги, дізнавачів цікавило одне — хто вкрав комп’ютер.
Доти Анатолій ніколи не потрапляв до рук правоохоронців, тому в нього не виникло думки, що краще, напевно, було б узяти крадіжку на себе, аби зберегти здоров’я, а вже потім спробувати довести невинуватість. Він продовжував повторювати, що не крав комп’ютер, і міліціонери, ввійшовши в азарт, вирішили застосувати до нього весь відомий їм арсенал катувань. Анатолія кидали на землю, блокували плечі й голову ніжками стільця, щоб не смикався, і били ногами по п’ятах. Після цього піднімали й били по голові — спочатку гумовим кийком, а потім — наповненими водою 1,5-літровими пластмасовими пляшками. Затим один із мучителів обхоплював голову Анатолія руками, а два інших, узявши невеликі гнучкі дротинки, відгинали їх, наче лінійку, й «стріляли» Анатолію в голову, стараючись потрапити в крововоливи, залишені кийком та пляшками. Остання «вправа» викликала особливо нестерпний, пекельний біль (волосся на уражених ділянках голови незабаром випало й не відросло навіть через півтора року). Анатолій врешті-решт не витримав і «зізнався» в крадіжці.
Побитий до непритомності, він наївно сподівався, що після цього його перестануть катувати. Але помилився. Йому дали лише короткий перепочинок, після чого катування тривали. Тепер міліціонерів цікавило питання, куди Анатолій подів украдений комп’ютер. Очевидно, вони навіть у думках не припускали, що хлопець
під жорстокими катуваннями обмовив себе, і щиро вірили, що «розкололи» справжнього злодія. Побої тривали, і Анатолій «зізнався», що вкрав комп’ютер разом зі своїм знайомим, Олексієм, а той відніс продати його на ринок. Він спеціально назвав Калинівський ринок, де торгує його мати, сподіваючись потрапити туди, щоб попросити в неї допомоги. Але це не вдалося. Правда, міліціонери відвели Анатолія на ринок, проте після півгодинного ходіння між торговими рядами (Анатолій не знав точно, де торгує мати) один із офіцерів зрозумів, що затриманий намагається тягнути час, і дав команду повертатися у міськвідділ. Цього разу міліціонери були не те що злими, вони лютували, адже «злодій» посмів водити їх за ніс! За таке нахабство він, на їхню думку, заслужив особливого покарання. У службовому кабінеті один із дізнавачів кинув Анатолія на коліна й пригнув обличчям на диван. А другий, спустивши із затриманого штани й труси, засунув у задній прохід міліцейський кийок і кілька разів провернув його. Цю сцену незворушно знімав на фотокамеру водій. «Ми вишлемо фотографії на зону, де ти будеш сидіти, — пояснив він Анатолію з кривою усмішкою. — Здогадуєшся, що з тобою після цього зроблять «зеки»?..»
На цьому арсенал катувань було вичерпано. Розуміючи, що Анатолій уже не здатен сказати щось нове, міліціонери кинули його в камеру для затриманих і вирушили по Олексія, доки той «не продав украдений комп’ютер».
Олексій чотири рази побував під слідством за крадіжки й викрадення автомобіля, тому чудово знав, чим можуть закінчитися «бесіди» міліціонерів з підозрюваними у злочині. З власного досвіду він знав також про неписане правило, згідно з яким у міліції б’ють лише до появи першої крові. Тому, коли затриманому пояснили, що зроблять із ним те ж саме, що й з Анатолієм, і показали кийок, — Олексій вирішив не випробовувати долю. Вибравши момент, він кинувся в шафу й розбив головою скляні дверцята. Це справді допомогло. Побоїв Олексій не уникнув, йому «врізали» як слід за псування казенних меблів. Але, порівняно з Анатолієм, досвідчений рецидивіст, можна сказати, відбувся малою кров’ю.
Тим часом кинутому в камеру Анатолію ставало дедалі гірше, він лежав тримаючись за живіт і був на межі непритомності. Зрозумівши, що побитий самостійно може не видряпатися, дізнавачі близько
сьомої години вечора відвезли його в лікарню. У приймальному відділенні вони пояснили, начебто знайшли хлопця побитого на вулиці. Але коли побачили, що Анатолія відправили в реанімацію, а звідти — в операційну (у пацієнта діагностували струс мозку, тупу травму живота, розрив передньої стінки прямої кишки, розлитий каловий гнійний перитоніт, а також численні гематоми, синці та забої по всьому тілу), — спробували замести сліди й самі ініціювали судово-медичну експертизу. Цього разу міліціонери стверджували, що Анатолія затримали за крадіжку, але перед входом у міськвідділ він спробував утекти, спіткнувся і впав зі східців. І судмедекспертиза… підтвердила, що отримані травми (в тому числі розрив прямої кишки!) справді можливі при падінні зі східців із висоти власного зросту…
За зразкову поведінку
Першою на допомогу синові кинулася мати. Довідавшись, що його затримали за крадіжку, вона побігла в міліцію. Але сина там уже не було, він перебував у лікарні. Мати кинулася туди й застала Анатолія, що лежав у палаті з опухлою й непропорційно великою від побоїв головою. Синові саме зробили операцію — провели санацію прямої кишки і з допомогою трубки вивели її через живіт. На запитання, що сталося, Анатолій, не приховуючи нічого, слабким голосом розповів, що з ним зробили в міліції. Того же дня мати написала заяву в прокуратуру.
Дослідчою перевіркою викладених у заяві фактів зайнялася міська прокуратура. Було проведено ще одну судово-медичну експертизу, а також службове розслідування дій дізнавачів. Новий експерт оглянув Анатолія і... підтвердив висновок свого колеги: отримані травми, мовляв, можливі при падінні зі східців. А службове розслідування, проведене відділом внутрішньої
безпеки УМВС, не знайшло в діях міліціонерів жодних порушень. Проте кримінальну справу було порушено, і слідчий обласної прокуратури (куди передали матеріали) направив Анатолія на судмедекспертизу в Київ. Столичні медики визнали висновки чернівецьких експертів хибними і підтвердили показання Анатолія. Більше того, якби потерпілому не було надано медичну допомогу (Анатолію зробили дві операції), то, згідно з висновком, через два дні він би помер від отриманих травм. Після цього відділ внутрішньої безпеки УМВС провів ще одне службове розслідування, яким... знову визнав дії міліціонерів законними. Можливо, саме тому дізнавачі на допитах поводилися дуже спокійно і впевнено. На першому допиті старший із офіцерів навіть запитував слідчого, неначе з подивом: «Невже ви справді думаєте, що я міг зробити таке?!»
Чим більше кримінальна справа обростала доказами, тим сильнішими ставали спроби міліції за всяку ціну захистити честь мундира. Інколи дії «правоохоронців» межували з відвертою нахабністю. Так, через кілька днів після порушення кримінальної справи слідчого прокуратури Ігоря Галичанського, який саме закінчив допитувати Анатолія, прямо біля прокуратури спробували затримати... два наряди міліції. Вісім «пепеесників» запідозрили його, як вони висловилися самі, «...у спробі розбійного нападу на магазин канцелярських виробів». Пред’явлене посвідчення не справило на них жодного враження — воно, мовляв, «липове». Слідчого відпустили лише після особистого втручання заступника прокурора області, з яким І.Галичанський встиг зв’язатися по мобільному телефону.
Але під найбільшим пресом перебували, зрозуміло, потерпілі. Фактично, кримінальна справа трималася лише на показаннях Анатолія. Залякані Андрій та Олексій спочатку взагалі не хотіли йти зі слідством на контакт. Коли Андрія вже втретє викликали в прокуратуру, зателефонував його дядько й повідомив, що племінника... затримала міліція за підозрою у крадіжці автомобільних коліс. Працівникам прокуратури довелося їхати в міськвідділ міліції, де всі підозри миттю «відпали». Відчувши реальний захист, Андрій нарешті зважився давати показання. Зате Олексію все не вдавалося потрапити на судові засідання. Двічі, щойно потерпілого викликали в суд, його затримувала міліція. Втретє слідчий сам поїхав по нього автомобілем, а після суду відвіз додому...
На суді дізнавачі відмовилися давати показання, і лише зрозумівши, що виправдання їм не «світить», в останньому слові в усьому зізналися й попросили у потерпілих вибачення. У щирість їхнього розкаяння не повірив ніхто, всі розуміли, що таким чином злочинці намагаються скоротити термін.
Садгірський районний суд Чернівців визнав трьох міліціонерів винними в перевищенні службових обов’язків, що спричинило тяжкі наслідки, й засудив старшого з них, Руслана Б., до чотирьох, а Володимира С. та Сергія С. — до трьох із половиною років позбавлення волі. Стаття 365 ч. 3 Кримінального кодексу передбачає більший термін — від семи до десяти років ув’язнення, однак суд призначив покарання нижче нижньої межі, оскільки підсудні купили Анатолію однокімнатну «малосімейку» (у Чернівцях вона коштувала тоді близько десяти тисяч доларів), і він попросив не карати їх суворо.
Перед початком судових слухань відділ внутрішньої безпеки УМВС провів ще одне, третє службове розслідування, яким визнав дії дізнавачів протиправними й такими, що підривають авторитет органів внутрішніх справ. Усіх трьох міліціонерів було звільнено з роботи, а шістнадцятьох інших співробітників міськвідділу — притягнуто до дисциплінарної відповідальності. До адміністративної відповідальності було притягнуто також двох судмедекспертів, які проводили первинний огляд Анатолія…
Ця історія свого часу отримала величезний резонанс, про неї розповідало багато центральних ЗМІ. А зовсім недавно справа отримала продовження, про яке мало хто знає. Вироку Садгірського районного суду не оскаржували ні потерпілий, ні засуджені, тому міліціонери справді потрапили за грати. А Анатолій став інвалідом 2-ї групи, — пряму кишку йому вивели трубочками через живіт, після чого в туалет доводилося ходити з мішечками. Цей стан дуже пригнічував молодого хлопця, він почав випивати, затим від нього пішла дівчина. Через півтора року після вироку потерпілий подав цивільний позов на обласне УМВС про відшкодування моральної компенсації, і суд постановив виплатити йому сто тисяч гривень. Міліцейське начальство подало апеляцію, під час розгляду якої Анатолій… помер від епілептичного нападу. Його знайшли в тій самій малосімейці, купленій міліціонерами в рахунок компенсації за збавлене здоров’я. Згідно з цивільним правом, компенсацію міг отримати лише потерпілий (її не можна передавати, наприклад, у спадок), тому сто тисяч так і не були виплачені.
Жоден із засуджених міліціонерів не відбув свого терміну повністю, всі вони потрапили під умовно-дострокове звільнення за зразкову поведінку. Після чого повернулися в Чернівці. А справжніх злодіїв, що вкрали комп’ютер, із якого почалася ця страшна історія, так і не знайшли...