Рішення Верховного суду США про те, що особи, визнані божевільними, не можуть бути страчені, було ухвалене ще 1986 року. Однак досі в його трактуванні знаходять усе нові спірні моменти. Ось, наприклад, випадок Чарльза Сінглтона, що 1979 року скоїв убивство й того ж року був засуджений до страти. Ознаки його неосудності жодних сумнівів не викликали, і, здавалося б, непорозумінь із вироком не буде. Та вони все ж виникли.
Американська медицина створила такі психотропні засоби, які давали ув’язненому надію на вилікування. З цього приводу федеральний апеляційний суд у Сент-Луїсі взявся вирішувати, чи мають право тюремні власті примусово лікувати Сінглтона цими препаратами з тим, щоб по закінченні курсу й визнання його осудним посадити-таки засудженого на електричний стілець. Шість суддів вважали, що мають. Ось аргументація одного з них: «Випадок Сінглтона поставив суд перед вибором між відновлювальним лікуванням, що супроводжується стратою, і відсутністю лікування, що супроводжується психозами і довічним ув’язненням». Перший варіант видався їм гуманнішим, оскільки принаймні в’язень отримував користь від лікування. І можливість страти у цьому випадку була єдиним «побічним наслідком лікування». Із п’яти суддів, які залишилися в меншості, лише один — Джеральд Хіні — вказав на існування третього варіанту: лікувати, але не страчувати. Однак його думки не дослухалися, і Сінглтона після примусового лікування стратять.
Тепер саме від прогнозу лікарів залежать шанси в’язня на життя. Щоправда, фахівці вже кажуть, що про повне вилікування й мови бути не може, оскільки більшість сучасних препаратів лише трохи маскують найбільш явні симптоми захворювання, але аж ніяк не усувають саму патологію. Втім, і цей варіант теж цілком відповідає американським уявленням про гуманність та законність.