Важіль, але не пара
З несправедливістю миритися важко. Несправжня чи справжня, вона, здається, супроводжує нас від народження до смерті. Проте «блакитна мрія людства» все-таки не дає спокою допитливим головам у пошуках того стрижня, який хоча б на певному відтинку буття став вододілом між добром і злом. Багато хто (і небезпідставно) вважає, що це — Закон. Однак, як писав Ключевський, порядні люди потребують закону як захисту від непорядних; але закон не перетворює других на перших. Закон — важіль, що рухає великоваговий, незграбний і галасливий паровоз громадського життя... важіль, але не пара.
Ось тому поєднання воєдино норм права й моралі часто наштовхується на мур, зведений на хисткому грунті людських слабкостей, а вони інколи не оминають ні бомжа, ні наділеного владою чиновника. Але це небезпечне тим, що руйнує саме уявлення про «стовпи стабільності», на яких стоїть власне держава.
Можливо, до таких узагальнень громадяни невеличкого містечка на Хмельниччині й не дійшли б (через прихованість певних злочинів), якби не та обставина, що в стотисячному Кам’янці-Подільському, приреченому нині на всі ті тяготи економічних негараздів, що властиві більшості таких населених пунктів, люди добре знають один одного, — отже, і біди ближнього, проблеми, радості та прикрощі. Тож і почали говорити упівголоса: мовляв, щось лихе коїться з сучасною молоддю, якісь сплески «сексуального насильства» (причому нерідко щодо одних і тих самих осіб), а як карають винних і чи карають узагалі, невідомо. Хоча, за даними міліцейської статистики, нічого такого не було. Можливо, пусті балачки? Чого не наговорять бабусі біля під’їздів, дивлячись на розкуте життя студентів та студенток, яких тут майже третина всього населення? Ось тому і в управлінні боротьби з організованою злочинністю були спокійні. До того ж, не їхня це «сфера впливу», адже не про мафіозні угруповання йшлося: для того є інші служби — розшук, приміром, або ще серйозніше, якщо стосується зневажання прав особистості, — прокуратура. І припущення, що саме в «братів по зброї» далеко не все гаразд, здавалося абсурдним. Однак, як кажуть, відкриття робляться тоді, коли всі знають, що «цього не може бути», а хтось через свою праведно-наївну віру, що перед законом усі рівні, не знає і зненацька виявляє щось таке, що виходить за рамки загальноприйнятих установок. Так сталося і зі старшим оперуповноваженим з особливо важливих справ Кам’янець-Подільського ВБОЗу Євгеном Слабуновим, коли одного дня на порозі його кабінету з’явився стрункий молодий чоловік, Андрій Г., студент педагогічного університету, який заявив, що старший слідчий міської прокуратури Віктор Котик і не відомий йому працівник міліції за сприяння судмедексперта вимагають у нього велику суму грошей за «закриття кримінальної справи» щодо згвалтування, якого не було. У своїй заяві хлопець чітко змалював фабулу того, що сталося, і хоч вона була простою, проте наштовхувала на певні міркування...
Виявилося, що молодий чоловік і батько одного разу, на своє лихо, зустрів у місті давню знайому, Людмилу Ф., яка запросила його в гості, щоб розповісти про поневіряння спільного товариша, що переїхав на постійне місце проживання до Чернівців. Він прийшов. Посиділи-побалакали. Випили по келиху вина. Вона скаржилася на розбите сімейне життя, на батька дитини, яка залишилася без опіки, на відсутність поруч надійного чоловічого плеча. На... Втім, коли студент зрозумів, що «задушевні» розмови до добра не приведуть, поспішив розпрощатися з балакучою господинею, кинувши на прощання коротке «Бувай». Він був дуже здивований, коли через два дні, вночі, у двері його квартири подзвонив співробітник міліції, який повідомив, нібито в міськуправління надійшла заява від вищезгаданої громадянки Ф., що її згвалтував Андрій. У зв’язку з цим порушується кримінальна справа, яка загрожує хлопцю вісьмома роками позбавлення волі. Початок слідчим діям може покласти судово-медична експертиза, для проведення якої слід негайно поїхати до відповідного медичного закладу. І хоча від цієї нісенітниці в молодого чоловіка відібрало мову, він не пручався, оскільки був упевнений: аналізи підтвердять його невинність. Коли всі необхідні маніпуляції були проведені, а результати, як відомо, — справа не однієї хвилини, людина в білому халаті засмучено похитала головою, демонструючи всім своїм виглядом, що тут і сумнівів бути не може, після чого діловий вартовий порядку одягнув на підозрюваного наручники й допровадив до прокуратури.
Гладко поголений, округлий, мов куля, слідчий був небагатослівний, але сповнений щирого обурення щодо моралі своїх майже одноліток. Насупивши брови, він нервово ходив кабінетом, багатозначно перекладаючи якісь папери, і, вчитуючись у таємний зміст, висловлював жаль, що деякі молоді люди псують собі життя, прирікаючи майбутнє на «в’язницю і поневіряння». Втім, перейшовши від останньої репліки до риторичного запитання «Що робити?», на якусь частку секунди пом’якшав — мовляв, у житті, звичайно, все трапляється, але за промахи треба платити. І вже без недомовок назвав суму — 1500 доларів, причому у найкоротший термін. Потім приголомшеного Андрія відпустили, попередивши, щоб не надумав у різні там УБОЗи скаржитися, оскільки будь-який підрозділ внутрішніх справ підконтрольний прокуратурі й сподіватися на нього — все одно що плювати проти вітру...
Важка прополка
Слабунов, звичайно, і сам розумів, що отримана інформація потребує особливо ретельної й водночас дуже делікатної перевірки, адже, що не кажіть, а відносини «прокуратура — міліція», при всіх відомих афоризмах про «єдиний кулак», який спільно загрожує злочинності, усе ж мають, швидше, характер «начальник — підлеглий», адже саме перша контролює дотримання законності другої, демонструючи вже самим цим призначенням ніби власну непогрішність. Хоча, чого там лукавити, жодну систему, жоден апарат не захистиш від гонитви за чистоганом, яка набирає потворних форм, і нечистих на руку ділків, тим паче таких, які краще за інших засвоїли, що незнання законів не звільняє від відповідальності, а ось знання — навпаки, нерідко звільняє. І якщо хтось приходить у правоохоронну систему, хоч як це пишномовно звучить, на поклик серця, биття якого нерідко обривається в сутичці зі злочинцем (як це нещодавно сталося з його товаришами по службі — майором міліції Н.Фошиним і старшим сержантом В.Мельником, які загинули, затримуючи надзвичайно небезпечну банду Хмарука),—то інші знаходять у цій роботі джерело безбідного існування. І все ж, хоч бур’ян досконально опановує мистецтво виживати, він не вміє зростати рядами, і тому самі ці ряди рано чи пізно змушені, щоб не задихнутися, його висапувати.
З цієї самої причини, очевидно, в обласному управлінні боротьби з організованою злочинністю на сигнал відреагували миттєво. Почалася кропітка робота зі збирання, відпрацьовування, документування доказів. Факти накладалися один на один. З санкції суду велася оперативна розробка з використанням засобів зв’язку, зовнішнього стеження, фотозйомок, опитування свідків. І поступово з початкового і, як здавалося, одиничного епізоду вималювалася картина, що перевершує версії про масштаби апетитів «поборника законності».
Ні, молодий випускник Харківської юридичної академії не ускладнював собі життя непростими схемами вимагання хабарів у представників великого бізнесу, які потрапили на гачок, що могли б і адвоката хорошого найняти, і вийти на впливових покровителів у столиці, та й самого Котика поставити під удар. Значно простіше було знаходити жертви серед шмаркатих шукачів пригод, які легко піддаються чарам ласих на любов студенток, що й самі прагнуть заробити, спочатку заманюючи малодосвідчених юнаків до себе в ліжко (чи бодай у дім), а потім вимагаючи компенсації за нібито зганьблену честь. А презумпція невинності — дуже хитке посилання. Тим паче що чітко поставлений на конвеєр «процес згвалтування» і «відкупу за провину» курирували не якісь там дилетанти, а досвідчені працівники міськвідділу А.Куц і В.Бабушкін. Відповідне тло допомагав створювати представник міжрайонного відділення судмедекспертизи, якому формально важко висунути претензії (у висновках немає фальсифікації, і найчастіше вони констатували лише синці та садна, а не, вибачте за натуралізм, наявність інших, найважливіших ознак насильства), але який ще до винесення письмового вердикту так мистецьки підігравав здирникам, що нещасні підозрювані жодної хвилини не сумнівалися: факти підтасують, і вони нічого не зможуть довести. А найголовніше — старший слідчий був упевнений на сто відсотків: батьківська любов поза всякими сумнівами; вона сама собою жертовна, і тому навіть натяк на те, що непутяща дитина може потрапити у місця позбавлення волі, витрясе з худих гаманців не лише вбогу готівку, а й змусить, якщо доведеться, закласти все до нитки — будинок, господарство, начиння; піти в поденники, відпрацьовуючи взяті в борг гроші й опинившись у становищі майже рабів. Адже 2—3 тисячі доларів (середня вартість угоди) для більшості подолян — астрономічна сума. Тож і продавалися за безцінь меблі й квартири в місті, хатинки й живність у селах. Одна родина, яка повернулася з Півночі, щоб врятувати сина, виклала «рятівникам» усе до дір у валізі, залишившись на старості без копійки, на яку так розраховувала, тягнучи лямку десять років на чужині.
Однак чому, запитаєте ви, жертви сваволі, знаючи про свою невинність, погоджувалися задовольняти вимоги здирників — слава Богу, зараз не 37-й рік? Можна було звернутися, як це зробив Андрій, у ті-таки ВБОЗ, суд, обласну прокуратуру... Ставила це запитання і я. І, знаєте, зрозуміла. По-перше, ситуація, в яку потрапляли хлопці, що не кажіть, тхнула поганим, оскільки, хоч які вільні теперішні звичаї, в кожного з них була сім’я, друзі, кохана дівчина, вуз чи робота, яка важко дісталася, і розголос міг усьому цьому покласти край. По-друге, довіри до експертизи, з огляду на розігрувані сцени, не було, та й розмова зі слідчим починалася до отримання офіційних висновків з упором на негайне вирішення питання («поки не пізно, потім нічого не зможемо зробити»). Ну а найголовніше — створювалося враження, що пресинг чинився не будь-ким, а прокуратурою та міліцією в спайці: де вже тут правди шукати? Та й, поклавши руку на серце, ці побоювання були не такі вже й безпідставні.
Честь маю —
честь мати
Коли зібраних убозівцями матеріалів стало цілком достатньо для порушення проти Котика і його подільників кримінальної справи й вони були затримані, і в районній, і в обласній прокуратурі затялися. «Цього не може бути! Що ви собі дозволяєте! Сваволя!» — таким було реагування наглядової інстанції на дії оперативників. Понад те, замість того, щоб, відповідно до закону, взяти справу у провадження, прокурорські чини не придумали нічого кращого, ніж випустити колегу з-під варти. Ну а це, до всього іншого, дало йому можливість усе, «нажите непосильною працею» на ниві боротьби зі злочинністю, приховати так, щоб на випадок арешту не довелося ділитися з рідною державою. Хоча внутрішньо він був упевнений: до цього не дійде. Чому? Напевно, котрийсь із чеховських героїв на це хитро всміхнувся б і промовив би щось на кшталт: «Гм...». Оскільки повірити, що річ лише в честі мундира, тобто в захисті «престижу» власного відомства, може хіба що наївний. Та й навряд чи товариші по службі, які отримують 200—300 гривень зарплати, не помічали «маленьких пустощів» Котика, в якого при обшуку (і це після приховування до нірки найціннішого) виявили понад 50 костюмів, 80 сорочок, 40 пар кросівок, вісім золотих годинників із фініфтю, дві розкішно обладнані квартири і ще кілька в’язок ключів від «гніздечок», які, за документами, на жаль, йому не належали. Здобич же подільників, які, до речі, відразу в усьому зізналися, була набагато скромніша: воно й зрозуміло — васалам хазяїн пропонував крихти.
Проте перш ніж таємне стало явним і товариші по службі старшого слідчого прокуратури змушені були розвести руками: мовляв, не догледіли, — за витягування на світло цього «явного» представникам обласного УБОЗу довелося неабияк поборотися. Коли вони зрозуміли, що справу можуть спустити на гальмах, було прийняте рішення (дуже сміливе, з огляду на непоодинокі в наш час випадки, коли винуватець стає невинуватим, а шукачів правди оголошують наклепниками, що зазіхнули на «систему») їхати до Києва.
І, слід визнати, подане в Генпрокуратуру заступником начальника управління боротьби з організованою злочинністю УМВС у Хмельницькій області Р.Статкевичем та його підлеглими М.Бабієм і Л.Мегегою досьє на Котика не пройшло повз увагу. Того ж самого дня групу слідчих послали до обласного центру. Слідство тривало майже рік... Чому так довго, запитаєте ви. Та через те, що «наш герой» — не такий уже й простак. Друзі, родичі, знайомі вдавалися до всіх можливих і неможливих способів тиску на свідків — від шантажу і залякування («кияни приїхали і поїдуть, а ми тут залишимося») до спроб підкупу. І, як результат, змінювалися свідчення, заплутувалися сліди, забиралися подані раніше заяви. Проте врешті-решт правда все ж таки восторжествувала. Суд, що відбувся на нейтральній території у Тернополі, засудив В.Котика до семи років позбавлення волі, В.Бабушкіна — до 4,5, О.Куца — до 3,5.
Замість епілогу
Здавалося б, цим «хепі-ендом» можна б і завершити історію — зло, по суті, покаране, винні засуджені. Однак мені чомусь весь час згадуються рядки Євтушенка:
«Сомнительны
и девяносто девять
процентов справедливости, когда
один процент преступного
в них вкрался».
Адже щось незавершене є в тому, що «жінки-жертви», які чудово усвідомлювали, що й для чого вони роблять, пройшли у справі лише як свідки; судмедексперт, який разом з Котиком психологічно впливав на «підозрюваних», продовжує працювати на попередньому місці; співробітники прокуратури, трохи побідкавшись, залишилися наче й ні при чому. Проте якщо замислитися над тим, що в ході слідства в шухляді робочого столу колишнього старшого слідчого знайшли список на ще нібито (чи насправді) згвалтованих жінок, в жодній інстанції і ніким не зареєстрований, то розумієш: поки для гри в «кішки-мишки» створюватимуться досить комфортні умови, такі котики не переведуться, оскільки в очікуванні ситого обіду накривати масною лапою беззахисних мишей — занадто велика спокуса...