У будь-якій країні світу влада кревно зацікавлена в розвитку в’їзного туризму. Греція, наприклад, торік від туризму отримала понад 10 млрд. євро, а в Малайзії туризм - друга за величиною стаття доходу в бюджеті держави. В Україні ж, не секрет, туристична галузь працює, в основному, на вивезення, збагачуючи інші країни. Серед тисяч українських туристичних компаній лише кілька десятків ентузіастів працюють на в’їзд. Тому що це й складно, і не дуже вигідно, і досить ризиковано в країні з хаотичною економікою, тотальною безвідповідальністю та законодавством, яке зовсім не сприяє розвитку в’їзного туризму. Чого вартий лише той факт, що туристичну галузь відфутболюють то одному, то другому відомству - то Мінспорту, то Мінкульту, то Міністерству інфраструктури.
Впоратися з неурегульованим ринком поодинці - завдання нездійсненне. Тому компанії, які працюють у сфері в’їзного туризму, вирішили об’єднати свої зусилля й створили структуру, яка могла б захищати інтереси галузі. Так, у 1998 році з’явилася саморегулювальна всеукраїнська громадська організація «Туристична Асоціація України», скорочено ТАУ. Саме ця структура почала впорядковувати ринок: здійснювати моніторинг, продукувати закони та інші нормативні акти, представляти інтереси своїх членів в органах влади, налагоджувати міжнародні зв’язки.
Активну діяльність ТАУ помітили та оцінили нагорі. 2 березня 2001 року був виданий указ президента України «Про підтримку туризму в Україні», який закріпив за ТАУ низку державних повноважень і зобов’язав органи виконавчої влади всіляко сприяти діяльності цієї організації.
У 2006 році ТАУ уклала з регіональним відділенням Фонду держмайна договір оренди приміщення, що було на балансі заводу «Арсенал», на вул. Московській, 8. Це, безумовно, було узгоджено і з заводом, і з Національним космічним агентством, у чиєму відомстві перебуває завод. 70% орендної плати, як і належить, йшло в бюджет через ФДМУ, а 30% одержував завод. 21 травня 2008 року строк договору оренди був продовжений ще на 2 роки 11 місяців.
У серпні 2008 року ТАУ, на свої кошти та узгодивши все попередньо з заводом, зробила в орендованому приміщенні добротний ремонт, замінила електропроводку, провела Інтернет, витративши на це 37 тис. грн. Були куплені нові меблі, нова оргтехніка та комп’ютери на суму 69 тис. грн. Але облаштуватися в новому антуражі ТАУ не дали.
Невдовзі до приміщення Асоціації зайшов якийсь чоловік, мовчки поклав на стіл листок паперу й вийшов. На листочку - роздрукований декрет Кабінету міністрів 1993 року «Про впорядкування використання адміністративних будинків і нежитлових приміщень, які перебувають у державній власності». У цьому декреті йдеться про те, що Кабмін має право ухвалювати рішення про розміщення центральних державних органів, а також дипломатичних представництв і консульств в адміністративних будинках держпідприємств. І що договори найму з користувачами цих приміщень вважаються розірваними з моменту ухвалення відповідного рішення Кабміну. Натяк був зрозумілий: хтось намагається викинути орендаря з приміщення, в якому щойно навели лад, використовуючи старий і вже не чинний декрет. З’ясувати, хто саме претендує на орендовані ТАУ 47 кв. м, було неважко: у сусідні кабінети саме в’їжджав Київський апеляційний адміністративний суд (КААС), якому Кабінет міністрів виділив 7,6 тис. кв. м площі в тому самому будинку. А громадянином, який приходив у ТАУ, виявився сам голова суду Денисов.
Президент ТАУ Борис Вихристенко, будучи кандидатом юридичних наук і заслуженим юристом України, розумів абсурдність домагань нового «мешканця». По-перше, КААС не є ні центральним органом виконавчої влади, ні посольством, ні консульством, а тому вказаний декрет на нього не поширюється. По-друге, декрет суперечить ст. 13 Конституції України, прийнятій пізніше, яка встановила рівноправність суб’єктів власності та неприпустимість обмеження права кожного з них. Таким чином, згідно з п. 1 Перехідних положень Конституції, декрет можна вважати недійсним. І, по-третє, орендні відносини регулюються прийнятим через десять років після виходу у світ вищезазначеного декрету Господарським кодексом України, який також має вищу юридичну чинність і зовсім по-іншому трактує це питання.
Однак тривога наростала. Борис Вихристенко написав кілька листів тодішньому прем’єр-міністру Юлії Тимошенко з проханням владнати питання, але, як потім з’ясувалося, листи розчинялися в надрах Кабміну й до адресата не доходили. Також Борис Іванович довідався, що рішення про щедре виділення площ Київському апеляційному адміністративному суду було прийняте за особистої участі сина голови КААС, що працює в Кабміні.
Ще за якийсь час Вихристенко довідується, що у вересні 2008 року прокуратура м. Києва, яка діє в інтересах Кабінету міністрів України, вже робила спроби виселити ТАУ через суд. Причому, самого орендаря ніхто про це не повідомив. Але Господарський суд м. Києва повністю відмовив міській прокуратурі в задоволенні її позову. Апеляційний господарський суд м. Києва й Вищий господарський суд України, куди прокуратура зверталася з касаційною скаргою, залишили це рішення чинним. Прокуратура «умила руки». Очевидно, не знайшовши можливості вирішити ситуацію законним шляхом і не бажаючи бодай якось домовитися (ТАУ, у принципі, не наполягала на тому, щоб залишитися саме в цьому приміщенні, можна було знайти альтернативний варіант і бодай частково відшкодувати асоціації її витрати на ремонт), КААС вирішив діяти по-іншому. І ці дії інакше як рейдерськими та грабіжницькими не назвеш.
27 лютого 2009 року співробітники ТАУ, прийшовши вранці на прохідну, не змогли потрапити на свої робочі місця. Їх просто не пустили. У замкнених приміщеннях залишилося майно ТАУ: меблі, комп’ютери, оргтехніка, сейф, символіка, а головне - усі документи асоціації. Там же зберігалися дорогі призи, подаровані спонсорами, які ТАУ мала намір вручити найбільш активним туристичним компаніям. У сейфі - статутні та фінансові документи, у шафах - папки з результатами досліджень, нормативною базою зарубіжних країн, проекти законів і підзаконних актів тощо. У комп’ютерах - надзвичайно важлива інформація, в одному з них - законопроекти, зокрема проект Туристичного кодексу України, який писався впродовж кількох років. Усе це, як виявилося, асоціації повертати не збиралися.
Сподіваючись на швидке вирішення проблеми, ТАУ ще довго продовжувала справно вносити орендну плату, тим паче що регіональне відділення ФДМУ в цьому протистоянні Асоціацію підтримало, визнавши законним орендарем.
Борис Вихристенко, намагаючись відновити статус-кво, узявся писати скарги та оббивати пороги владних кабінетів. Свого часу він сам обіймав високі державні посади, тому особисто знав людей, від яких тепер залежала доля ТАУ. З деким навіть товаришував. Але вчорашні друзі, зачувши прохання Бориса Івановича бодай якось вплинути на голову КААС Денисова, повернути конфлікт у правову площину, починали відхрещуватися: «Ой, ні. Тільки не Денисов. Що завгодно проси, тільки не це». Інші ж сердечно обіймали гостя, вислухували, обіцяли розібратися, а потім, випровадивши прохача, благополучно «забували» про його візит.
На подані скарги Вихристенко одержував дивні відписки «ні про що». На письмове звернення у Раду суддів України він одержав лист від 25.11.09 р., підписаний заступником голови Ради Волоковим. Той написав, що заява Вихристенка була розглянута та перевірена. «Перевіркою встановлено, що справді після передачі приміщення на вул. Московській, 8, у Києві (корпуси №№ 3 і 30) від Національного космічного агентства України в оперативне управління КААС, головою суду Денисовим А.О. був заблокований вільний доступ працівників асоціації та громадян, які її відвідували, в орендовану Вашою громадською організацією кімнату… Правомірність своїх дій Денисов пояснює необхідністю забезпечення безпеки суддів і працівників суду… і необхідністю обмежити вільний доступ сторонніх у приміщення, пов’язані з організацією роботи суду… У діях Денисова не встановлено порушень вимог ст. 6 ЗУ «Про статус суддів», у зв’язку з чим підстави для ініціювання щодо нього дисциплінарного провадження відсутні».
Колишній голова Вищої ради юстиції України Ізовітова приймала громадян раз на місяць, у якийсь там енний четвер. Вихристенко п’ять місяців намагався потрапити до неї на прийом: то вона занедужала, то виїхала, то терміново викликали в Кабмін. Зрештою він усе-таки пробився. «Це не наше питання. Ми таким не займаємося. Звертайтеся в Раду суддів», - резюмувала Ізовітова. Проте, щойно її зняли з посади, виявилося, що це питання таки в компетенції ВРЮ. Новий голова Колесніченко прийняв президента ТАУ відразу, щоправда, літній і нездоровій людині довелося простояти (саме - простояти) у живій черзі з восьмої ранку до о пів на другу пополудні. Колесніченко уважно вислухав прохача і вивчив принесені документи. А потім вибачився за такого суддю й обіцяв розібратися, тим паче що скарг на Денисова вже нагромадилося чимало.
Через місяць Борису Івановичу зателефонував помічник Колесніченка й повідомив, що його скаргу задоволено – Денисова знято з посади.
Найсмішніше (чи, навпаки, найсумніше) у цій історії те, що зміщення Денисова з посади ніяк не вплинуло на майновий конфлікт сторін. Працівників асоціації й досі не пускали в орендоване ними приміщення, та й майно їхнє віддавати не квапилися. Тим паче що там уже, як з’ясувалося, повертати було нічого.
«Коли нам нарешті дозволили зайти в цю кімнату, - розповідає Борис Вихристенко, - нам заборонили до будь-чого доторкатися - до наших комп’ютерів, до документів. Наглядачами до нас приставили шістьох людей, які знай покрикували: «Не чіпати!» - «Та ж це наше…» - «Не чіпати, не велено!». Ми з Наташею, моїм заступником, постояли кілька хвилин, та й пішли. І більше ми до свого приміщення не потрапили».
Через три роки, шляхом неймовірних зусиль Вихристенко домігся від КААС згоди повернути їм їхнє майно.
«У якомусь тісному коридорчику ми побачили кілька стільців - один на одному, - крісло, кілька комп’ютерів, розкладених на підлозі, розкритий сейф, кілька обіпертих на стіну брудних мішків з-під цементу, у яких лежали запилюжені папери. Ні столів, ні решти комп’ютерів, ні шаф, ні оргтехніки - нічого. Їх, як нам по секрету сказали, розтягнули по своїх кабінетах працівники суду. «Кришталеві лелеки» - ті самі призи, подаровані спонсорами, теж, мабуть, припали до вподоби працівникам суду. «Де решта всього? Де документи?» - «А це все, що є», - відповіли нам. У мене аж серце схопило. Ми склали акт, який, втім, представник суду відмовився підписувати», - розповідає Вихристенко.
Дивно, що КААС, апріорі покликаний охороняти закон, вважає не тільки можливим, а й цілком нормальним украсти чуже майно. Але ще більш дивно, що інший суд - Господарський суд м. Києва, куди ТАУ звернулася з позовом про стягнення компенсації за завдані збитки і про витребування майна з чужого незаконного володіння, не побачив у ситуації порушення законних прав ТАУ, а тому повністю відмовив позивачу. Отже, доводиться тільки гадати: чи то судді ставлять корпоративні інтереси вище за закон, чи то судам дали вказівку за жодних умов не «щипати бюджет», тобто не задовольняти позови про стягнення грошей з державних структур.