За даними Міжнародної організації праці, наприкінці ХХ століття в усьому світі понад 250 мільйонів дітей віком від 5 до 14 років працювали, попри законодавчу заборону та небезпеку цього явища. Близько половини з них працювали щодня протягом усього року. Дослідженням, проведеним Державним комітетом статистики України спільно з Міжнародною організацією праці, було встановлено, що в 1999 - 2000 роках середньомісячна чисельність працюючих дітей в Україні становила 456 тисяч осіб, із яких 48% - діти у віці, в якому працювати офіційно заборонено.
Така ситуація засвідчувала неспроможність правових засобів, закріплених у міжнародному, конституційному та трудовому законодавстві України, ефективно протидіяти незаконному використанню праці дітей і зумовлювала необхідність вжиття рішучіших заходів у боротьбі з зазначеним антисоціальним явищем. Саме тому в ст. 150 нового Кримінального кодексу України (далі - КК України) уперше в історії українського законодавства було передбачено кримінальну відповідальність за експлуатацію дітей, які не досягли віку, з якого дозволяється працевлаштування, шляхом використання їхньої праці з метою отримання прибутку (Законом України від 5 липня 2011 року «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо злочинів проти волі, честі та гідності особи» мету отримання прибутку було виключено з тексту диспозиції ст. 150 КК України).
Таке рішення українських парламентаріїв дало підстави для оптимістичних настроїв української спільноти у контексті боротьби із суспільно небезпечним використанням праці дітей, навіть попри численні помилки, допущені законодавцем під час конструювання ст. 150 КК України (до них приверталася увага в численних публікаціях І.Доляновської, М.Колесник, А.Орлеана та інших науковців).
Відтоді минуло рівно 10 років, що дозволяє зробити певні висновки про те, чи справдилися ці сподівання.
Почнемо з поширеності зазначеного явища. За офіційною інформацією, у 2000 році в Україні працювало близько 220 тисяч дітей, які не досягли віку працевлаштування (48% від загальної кількості працюючих дітей). Практично всі такі випадки (крім поодиноких випадків, коли праця дітей використовувалася без мети отримання прибутку) з 1 вересня 2001 року стали підпадати під ознаки злочину, передбаченого ст. 150 КК України. Звідси можна зробити висновок, що на момент набрання чинності ст. 150 КК України фактична поширеність експлуатації дітей в Україні перевищувала 200 тисяч осіб на рік (!). Така поширеність експлуатації дітей в Україні дуже насторожувала. Здавалося, кількість зареєстрованих випадків експлуатації дітей у 2001 році перевищуватиме кількість традиційно найпоширеніших злочинів проти власності. Утім, хвилювання виявилося марним, адже за період чинності ст. 150 КК України по всій Україні за фактом вчинення експлуатації дітей було порушено: у 2001 році - лише одну кримінальну справу, у 2002 році - десять, у 2003-му - 17, у 2004-му - дев’ять, у 2005-му - 29, у 2006-му - 15, у 2007-му - 17, у 2008-му - 17, у 2009 р. - 27, у 2010 році - 14 і за 8 місяців 2011 року - 13 кримінальних справ. Таким чином, за повних десять років чинності ст. 150 КК України було порушено всього 169 кримінальних справ, або в середньому по 17 кримінальних справ за рік. Із цього випливає, що співвідношення між фактичною поширеністю та кількістю виявлених фактів експлуатації дітей правоохоронними органами нині становить приблизно 10000 до 1 (!).
Звісно, можна припустити, це криміналізація експлуатації дітей так вплинула на суспільство, що фактична поширеність явища використання праці дитини, яка не досягла віку працевлаштування, зменшилася в десятки тисяч разів. Однак таке припущення видається примарним, принаймні тому, що суспільству не відомі випадки такого значного превентивного впливу лише самої наявності кримінально-правової заборони. Проведене нами кримінологічне дослідження також не дає підстав для такого припущення. Так, за результатами проведеного у вересні 2010 року опитування дітей Луганщини мною було встановлено, що, як мінімум, кожна 15-та дитина цього регіону віком від семи до 16 років, що становить 6,7% від загальної кількості населення такого віку, експлуатується сторонніми особами.
Про що свідчать ці цифри? Чи є якась тенденція цього явища? Спробуємо порівняти і розібратися.
Щоб порівняти зазначені показники, спочатку їх слід привести, так би мовити, до спільного знаменника. Так, за даними Всеукраїнського перепису населення, на 1 січня 2001 року в Україні мешкало 6,1 мільйона осіб віком від семи до 16 років. Як уже зазначалося раніше, 220 тисяч (або 0,22 мільйона) таких осіб залучалися до праці з порушенням норм чинного трудового законодавства (випадків залучення до праці осіб віком до семи років виявлено майже не було). Це означає, що на початок 2001 року кількість експлуатованих дітей віком від семи до 16 років становила приблизно (бо Державним комітетом статистики України досліджувалося соціальне явище, а не факти, які містять ознаки складу злочину) 3,6% всього населення України віком від 7 до 16 років, або кожна 28-ма дитина такого віку. Таким чином, отримані нами дані про факти експлуатації дітей у 2010 році (6,7%) перевищують показники 2001 року (3,6%) майже вдвічі. При цьому я, звісно ж, не беруся стверджувати, що по всій території Україні спостерігається така тенденція, однак її наявність у Луганській області дає підстави відкинути припущення про значне зменшення кількості фактів експлуатації дітей в інших регіонах нашої країни. Тим більше що виявлені правоохоронними органами факти експлуатації дітей рівномірно поширені по всій території України.
Викладене примушує констатувати, що кримінально-правова заборона на використання праці дитини, котра не досягла віку працевлаштування, поки що не істотно впливає на загальноукраїнські процеси в цій сфері. Причин цього може бути безліч: надмірна криміналізація, невдале конструювання норми, проблеми доведення тих чи інших ознак складу злочину, незацікавленість правозастосовців у виявленні таких фактів тощо. Утім, щоб хоч частково знайти відповідь на запитання, чому ж криміналізація експлуатації дітей поки що не дає істотних результатів у боротьбі з суспільно небезпечним використанням праці дітей, слід звернутися до вже існуючої (хоч і не багатої) практики застосування приписів ст. 150 КК України.
Так, вивчивши матеріали 85 кримінальних справ, порушених за ст. 150 КК України (що становить половину від усіх), я встановив, що 22 справи (26%) із них було закрито у зв’язку з відсутністю в діянні особи складу злочину. Ще одну кримінальну справу (1%) було закрито через малозначність діяння. У трьох кримінальних справах (4%) дії винних було перекваліфіковано зі ст. 150 КК України на ч. 2 ст. 172 КК України.
Решта 59 кримінальних справ (69%) було направлено до суду в порядку, передбаченому ст. 232 КПК України, або з постановою органу досудового слідства щодо звільнення особи від кримінальної відповідальності. Із них одну кримінальну справу (1%) суд закрив через відмову прокурора підтримувати державне обвинувачення; у двох - виправдав обвинувачених, у 31 - звільнив обвинувачених чи підсудних від кримінальної відповідальності, у 18 - призначив покарання, звільнивши засуджених від його відбування, і лише в семи - засудив осіб до реального відбування покарання (з яких у двох - за сукупністю вироків, а в п’яти - за вчинення лише експлуатації дітей).
На основі судової статистики одразу привертає до себе увагу значна кількість кримінальних справ, у яких суд звільнив обвинувачених від кримінальної відповідальності (55% від загальної кількості справ, у яких винність осіб у вчиненні експлуатації дітей не ставилася під сумнів). Це при тому, що в теорії кримінального права загальновизнаним є положення, відповідно до якого типовим правовим наслідком злочину є й повинно залишатися настання кримінальної відповідальності та її реалізація в передбачених законом формах. До речі, в усіх випадках застосування положень ст. 48 КК України (а це 49% від загальної кількості звільнених від кримінальної відповідальності за вчинення експлуатації дітей) мало місце порушення норм чинного законодавства, адже в жодній із досліджених нами кримінальних справ судами не було встановлено таких об’єктивних змін після вчинення злочину, які свідчили б про те, що вчинена експлуатація дітей втратила суспільну небезпеку або винна особа перестала бути суспільно небезпечною. Звільнення від кримінальної відповідальності осіб, котрі вчинили експлуатацію дітей, досить часто відбувалося на підставі законів України про амністію (33% від загальної кількості звільнених від кримінальної відповідальності за вчинення експлуатації дітей).
Насторожує й питома вага засуджених, яких було звільнено від покарання: 76% від загальної кількості засуджених. Тоді як середньостатистичний показник звільнення засуджених від покарання за 2002-2010 роки становив лише 57%. Різниця в цих показниках обумовлена тим, що 91% засуджених за вчинення експлуатації дітей суди звільняють від відбування покарання з випробуванням, тобто коли таке звільнення є правом суду, а не його обов’язком.
Така ситуація одразу примушує нас замислитися над питанням, чому суди у 87,5% кримінальних справ (у яких винність осіб у вчиненні експлуатації дітей не ставилася під сумнів) не застосовують до винних реального покарання?
Не марнуючи час на здогади, одразу ж звернемося до тих нечисленних кримінальних справ, у яких суд засудив винних до реального відбування покарання за вчинення лише злочину, передбаченого ст. 150 КК України.
Так, у кримінальній справі за обвинуваченням особи у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 150 КК України, Підволочиський районний суд Тернопільської області із застосуванням ст. 69 КК України призначив засудженому покарання у вигляді штрафу на суму 510 гривень. Тобто в єдиному випадку реального застосування заходів кримінально-правового впливу щодо особи, котра скоїла злочин, передбачений ч. 1 ст. 150 КК України, суд призначив мінімальний розмір найменш суворого виду кримінального покарання. Це при тому, що, згідно із санкцією ч. 1 ст. 150 КК України, таке діяння карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Призначення покарання з реальним його відбуванням за ч. 2 ст. 150 КК України було зафіксоване мною в чотирьох кримінальних справах. У жодній із них суди не призначали ні основного, ні додаткового покарання, передбачених у санкції ч. 2 ст. 150 КК України. В усіх розглядуваних кримінальних справах на підставі ст. 69 КК України суди відмовлялися від призначення додаткового покарання, що передбачене в санкції ч. 2 ст. 150 КК України як обов’язкове, а також переходили до більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції ч. 2 ст. 150 КК України, - штрафу. Розміри ж цих штрафів незначні: у першій із зазначених кримінальних справ засудженому було призначено штраф на суму 850 гривень, у другій - 935 гривень, у третій - 1200 гривень, а в четвертій - 1700 гривень. Співвідношення призначених розмірів штрафу та законодавчо передбаченої варіативності розміру цього виду покарання (ч. 2 ст. 53 КК України) становить 5%, 6, 7 і 10,5% - відповідно. З викладеного випливає, що в усіх випадках реального застосування заходів кримінально-правового впливу щодо осіб, котрі вчинили злочин, передбачений ч. 2 ст. 150 КК України, суди призначають близький до мінімуму розмір найменш суворого виду кримінального покарання. І це при тому, що санкція ч. 2 ст. 150 КК України безальтернативно передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від двох до п’яти років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Отже, поки що в Україні кримінальні справи за ст. 150 КК України порушуються лише стосовно кожного десятитисячного експлуататора, покарання у вигляді штрафу призначається лише кожному 13-му з них, а ті покарання, які передбачено в санкціях цієї норми, не застосовуються взагалі (!!!).
У зв’язку з цим хотілося б зазначити: хоч встановлення кримінальної відповідальності за експлуатацію дітей є прогресивним кроком вітчизняного законодавця (незаперечним досягненням вітчизняного кримінального права), однак низка проблем у конструюванні цієї норми та практиці її застосування призвела до того, що цей правовий механізм протидії незаконному використанню праці дітей поки що зовсім не працює.