Літо 1998 року, 21 червня. Олександр Петроченко, киянин, ліквідатор-чорнобилець і внаслідок цього — інвалід 2-ї групи, їхав на своїй інвалідній «Таврії» з дружиною відвідати її батьків, котрі жили на проспекті Науки. Тут, перед поворотом, усе і сталося. Включивши покажчик сигналу повороту і плавно вирулювавши у лівий ряд, Олександр зупинився, щоб перечекати потік зустрічного транспорту. Через кілька хвилин, намагаючись рушити, він проводжав поглядом останню проїжджаючу машину, і щось чорне, велике, важке — він встиг помітити його рух — налетіло ззаду. Страшний удар кинув «Таврію» уперед. Затиснуте сплющеним до передніх сидінь корпусом її ліве заднє колесо юзом протягло по асфальту, і чорний слід на дорозі, немов чийсь підпис, засвідчив ДТП.
Не один метр пролетіла «Таврія» і завмерла за перехрестям. Сила удару була такою, що навіть у джипа «Міцубісі Паджеро», що врізався в неї, оснащеного спереду потужним протиударним відбійником (у народі — «кенгуру»), зім’ялося праве крило і розбилося фара, а на склі, навпроти пасажирського сидіння, сяяла характерна «зірочка» від удару головою. Сам джип застиг на зустрічній смузі приблизно в тому місці, де стався наїзд.
Закривавлений, із розбитим обличчям, переломом ребра, раною в спині і травмою грудної клітки Олександр із труднощами виліз через бічне вікно. Так само вибралася і дружина. І тільки тут жахнувся: якби він уже почав виконувати поворот, джип урізався б у бік «Таврії», і тоді купа металу, на який перетворилася б машина, стала б для них із дружиною останнім притулком. На щастя постраждалих (чи на щастя?), у момент аварії на іншому боці перехрестя перебував автомобіль, біля якого стояли два працівники ДАІ. Вони і теща Олександра, котра стала очевидцем пригоди, були першими, хто опинився біля розбитої машини. Саме вони і викликали «швидку», техдопомогу й наряд ДАІ Московського району Києва.
Побачивши, що працює лівий поворотник, Олександр попросив одного з очевидців — прапорщика ДАІ — вимкнути його. Зібралася юрба, котру міліція одразу відігнала, запропонувавши розійтися. Перше, що, підійшовши, вимовив з полегшенням водій джипа: «Головне — усі живі, а залізо купимо». Він, шляхетний «новий українець», у минулому — заступник директора Українського інституту науково-технічної й економічної інформації, а нині — власник дорогого авто, не намагався уникнути відповідальності, заперечувати свою провину. Він пояснив, що шукав заправку і не помітив автомобіля який стояв, і що для обходу «Таврії» зліва забракло якихось 20 сантиметрів.
Через кілька днів, прийшовши до Олександра в лікарню разом із дознавачем Н.Моложоном, Леонід — так звали власника джипа — знову підтвердив своє щире бажання відшкодувати постраждалому збиток («Ремонт моєї машини мені дорожче обійдеться, аніж купівля твоєї «Таврії»). І навіть гарантував, що своє зобов’язання підтвердить письмово.
Щоправда, тут неув’язочка вийшла. Шляхетність винного у скоєнні ДТП мала чітко обмежені фінансові рамки і на лікування тяжкотравмованого інваліда не поширювалася. Прибулий на його «Волзі» (була і така вульгарна річ у розпорядженні «нового українця») представник влади мудро порадив прийняти пропозицію хорошої людини. У противному разі, на його думку, постраждалий не одержить узагалі нічого. Насамперед тому, що машину він одержав від держави безплатно, і в лікарні його, мовляв, лікують безплатно.
Однак продовжимо розповідь. Пропозиція Леоніда змусила Олександра задуматися. Він спробував ще раз зустрітися з винуватцем ДТП, проте всі спроби з’ясувати його телефон у дознавача виявилися безуспішними («права не маю»). Той не з’являвся, хоча мав усі координати постраждалого — і адресу, і телефон, котрий, як згодом з’ясувалося, дав йому той же дознавач. На дев’ятий день після ДТП Олександр подав у РВВС Московського району заяву з проханням порушити кримінальну справу.
Навряд чи можливо в межах газетної публікації описати всі поневіряння Олександра Петроченка. Проте на деяких звивах цього шляху усе ж варто зупинитися окремо. Леонід з’явився в домі постраждалого наступного ж дня. Зі змістом поданої заяви він уже був знайомий. Нові пропозиції не надходили, проте обновилася аргументація. Він «на пальцях» пояснив нерозумному Сашку, що шанси того домогтися чогось законним шляхом рівні дірці від бублика і пообіцяв принести довідочку про те, що його зарплата — 95 гривень на місяць. Отже, й виплати з його боку складуть відповідну суму.
У середині вересня в лікарню до Петроченка приїхав слідчий С.Позняков із прецікавою звісткою: водій джипа змінив свої показання. Винуватцем ДТП тепер, виявляється, він називає Олександра, оскільки той створював йому перешкоди при русі. Проте ознайомитися з версією подій у його виконанні Олександр не зміг, оскільки слідчий вважав цю інформацію «закритою». Дізнався також Сашко, що на схемі ДТП, зроблений працівниками ДАІ на місці подій, тій самій, яку постраждалий, котрого забрала «швидка», не встиг підписати, немає сліду від затиснутого колеса. Навряд чи знавцям автосправи слід пояснювати, що це означає. Недосвідченим же повідомимо, що таким чином відстань, на яку машину відкинуло після удару, ставиться під сумнів. Тобто створюється можливість стверджувати, що швидкість того, хто наїхав, була значно нижчою за реальну.
Петроченко зажадав експертизи. На час її проведення джип був повністю відремонтований. Не віриться, що за ступенем і характером пошкодження «Таврії» фахівці не могли б установити картину пригоди. Проте перед ними таке завдання, певне, не стояло. Експертиза встановила, що: «при зіткненні подовжні осі досліджуваних транспортних засобів перебували під кутом 6 градусів відносно один одного»; відносна швидкість руху автомобіля «Міцубісі-Паджеро» в момент зіткнення була вищою за швидкість «Таврії».
І знову на вимогу Петроченка призначається автотехнічна експертиза. Перед нею (без відома того, хто вимагав) поставлено такі запитання: 1. Як із технічної точки зору мусили діяти водії транспортних засобів у даній дорожній обстановці? 2. Чи мав водій джипа можливість запобігти зіткненню шляхом екстреного гальмування? Зауважте, про те, де й у якому положенні знаходилася «Таврія» в момент зіткнення, де вона опинилася після нього, із якою швидкістю рухався джип тощо, тобто про те, що являла собою ситуація, що дійсно важливо для встановлення істини, — ані слова. Експертиза, до речі, дала глибокі і вичерпні відповіді. Так, експерти встановили, що в сформованій дорожній обстановці водії мали діяти, керуючись правилами дорожнього руху. А Л.Котляр можливість загальмувати мав. Причому при розрахунках передбачалося, що швидкість «Таврії» була постійною (ще б пак, вона ж стояла!).
Весь цей час Олександр намагався допомогти слідству встановити істину: просив розшукати очевидців із числа мешканців гуртожитку, вікна якого виходили саме на дорогу, знайти працівників ДАІ, котрі виявилися свідками аварії, і водіїв тролейбусів, проїжджали повз місце пригоди, та й сам давав оголошення в газети в надії знайти свідків. Слідчий С.Позняков не обнадіював. Працівників ДАІ розшукати не вдалося, первинних показань водія джипа з визнанням його провини в справі немає, як і заяви самого Петроченка на ім’я начальника ДАІ.
Відразу зауважу: щойно здоров’я дозволило Олександру самостійно пересуватися, він знайшов свідків із гуртожитку. У нього на руках письмові показання шести чоловік (оригінали документів давно відіслані в прокуратуру), котрі підтверджують і те, що ударом «Таврію» було відкинуто далеко вперед, а на дорозі залишився слід від затиснутого колеса, і те, що відразу ж після удару біля машини опинилися працівники ДАІ, котрі раніше стояли на перехресті. Ці елементарні слідчі дії не спромоглися зробити ні дознавачі, ні слідчі. Чому? Відповідь очевидна.
Слідство затягувалося. Петроченко звернувся по допомогу до міської влади. У листопаді 1998 року справу було передано в УВС Києва слідчому підполковнику М.Кулибі, котрий і повідомив постраждалому, що в момент наїзду той — Петроченко себто — не стояв, а рухався. Мовляв, це довела експертиза. У справі з’явилися нові, не відомі Олександру схеми події, нібито змальовані зі зроблених ним власноручно, де все виглядало трішечки інакше. Навіть дорога, на якій реально існував поворот, була зображена прямісінькою.
Причому пан Кулиба стверджував, що сам був на місці події відразу ж після пригоди і бачив обидві машини. І скло джипа, за його словами, було цілим, а «зірочка» на ньому постраждалому привиділася через шоковий стан. Як, утім, і слід від затиснутого колеса. Слід сказати, що довгий час дружині й тещі Олександра, котрі залишалися на місці події, теж щось привиділося, а саме — відсутність там пана Кулиби і ще одного свідка з числа працівників міліції, котрий взявся бозна-звідки і твердження якого, звісно ж, були не на користь Олександра.
Нарешті свідки пани Дувінг і Козак із Печерського ДАІ знайшлися. Але спочатку відмовилися дати показання (за словами М.Кулиби), потім пішли у відпустку. Згодом усе ж заговорили. Вони, як виявилося, нічого не бачили, і взагалі їх там не було, вони були на іншій вулиці. Через 10 місяців після аварії знайшлися і водії тролейбусів 1-го маршруту — В.Стаднюк і В.Дуброва. Вони, плутаючись у визначенні марки машини (називали «Запорожець»), також «згадали», що їхала тоді за ними машина, номера, звісно, не пам’ятають. І збиралася ця машина повернути. А потім удар — і все. Дуброва взагалі примудрився побачити проїжджаючу машину з-за повороту, і після звуку удару її пізнати. На запитання ж, як його вдалося відшукати, водій Дуброва пояснив: у грудні побачив оголошення в депо і відразу звернувся в Московський РВВС, де його допитали. Нагадаємо, що з листопада справа знаходилася в міському УВС.
Знайшлася навіть пасажирка джипа О.Сажнєва, існування котрої настільки довго заперечувалося слідством. Її показання, природно, мало чим різнилися від інших. Словом, винен Петроченко. Як згодом напише слідчий Ж.Уразов у постанові про припинення справи, «очевидців і свідків даного зіткнення встановлено не було».
Що більше затягувалося слідство, то очевиднішими, відвертішими ставали наміри звалити провину на потерпілого, тим більше підтасовок і фальшивок з’являлося в справі замість первинних документів. Змінювався і тон начальницьких громадян. Останній зі служителів права Ж.Уразов з Олександром не церемонився — стукаючи кулаком по столу, заявив прямо: винен. Звернення до вищестоящого начальства мали той-таки ж результат. Словом, у жовтні 1999 року справу закрили. На тій підставі, що винен Петроченко, він же сам і постраждав.
А далі — заява в міськпрокуратуру губиться, а після знаходження за один день печеться стандартна відповідь: усе правильно, справу вивчено, підстав для перегляду немає. Так було з прокурором А.Христенком, так само — із його колегою В.Шевченком. Аналогічним було рішення міськсуду (суддя В.Наставний) за скаргою Петроченка про необгрунтоване припинення справи. І — за наростаючою: Генпрокуратура, Верховний суд. Справу вивчено, вивчено, вивчено, щодня вивчається, і, громадянине ліквідаторе, підстав немає.
Здавався б, саме суд має вирішувати питання про провину того чи іншого громадянина. Але вся родзинка в тім, що справа до суду не дійшла. Її закрив слідчий, одним махом вирішивши всі правові проблеми. А те, що рішення прийнято на користь власника розкішного джипа, а не інвалідної «Таврії», то це випадок, чи не так? А депутати, котрі даремно старалися, вказуючи слідству на явні правові та слідчі огріхи, вочевидь, просто лізуть не у свою справу. Слідчим краще знати, хто мусить бути винний.
Сьогодні Олександр Петроченко, котрий працював понад 20 років професійним водієм 2-го класу без єдиної аварії й управляв різними типами машин, обвинувачений слідством у найелементарнішій водійській дурості. Сьогодні він, втрачаючи в спілкуванні з правоохоронцями останні крихти життя, позбавлений можливості пересування. Сьогодні він уже знає, що життєдіяльність нашої держави здійснюється не за законом, а «за поняттями». Мабуть, слід було йому, наївному, погоджуватися на умови «нового українця», а не сподіватися на справедливість і закон.
А що ж колишній заступник директора інституту? 10 січня 1999 року в телепередачі «Ситуація» профігурував його джип. З коментарю випливало, що водій, грубо порушивши правила, пішов на обгін тролейбуса по зустрічній смузі і розбив два автомобілі…