Договори про довічне утримання людей похилого віку з наступним правом успадкування їхнього житла — непоганий варіант вирішення квартирного питання, але тільки тоді, коли опікунська сторона чесно виконує узяті на себе зобов’язання. Інакше конфлікт із наступним судовим розглядом неминучий. Найбільш прикрим є те, що часом старі чи то через наївність, чи то боючись скривдити недовірою майбутніх опікунів, власноруч підписують цілком абсурдні договори, які перетворюються для них у міни уповільненої дії. Щось подібне сталося і з 73-річною жителькою Перечина (Закарпаття) Єлизаветою Прибитковською.
Розмовляти з Єлизаветою Михайлівною вкрай важко — згадуючи судові засідання, вона не може стримати емоцій і через кожні кілька хвилин починає ридати.
— Показую суддям квитанції і чеки, що весь цей час я сама сплачувала за комунальні послуги, телефон, купувала ліки, — каже жінка крізь сльози. — Ніхто не дивиться, нікому це не потрібно. Невже я ніяк не можу розірвати цей договір? Адже я ще жива людина...
Лише коли прошу трохи розповісти про себе, жінка нарешті заспокоюється і з посвітлілим обличчям починає згадувати чоловіка, родичів у Львівській області, свою роботу діловода в лісокомбінаті...
— Останні роки життя Роман дуже хворів, — розповідає Єлизавета Михайлівна. — Ще в 45 років став інвалідом другої групи — у нього був атеросклероз і закупорка артерій, а потім ще додалася хвороба Паркінсона. Ми бідували, грошей на ліки не вистачало, от чоловік і запропонував віддати квартиру Чудиновим, щоб вони за нами доглядали. Ми знали цю родину понад тридцять років, я — хрещена мати їхнього сина Володимира, котрий живе в Ужгороді, він згодом і став опікуном. Спочатку думали передати квартиру через заповіт, але його мати не погодилася: «Що таке заповіт? Порожній папірець, — сказала вона. — Краще укласти договір про довічне утримання». Ми подумали кілька тижнів і погодилися. У березні 1998 р. я відвела чоловіка, котрий вже ледь пересувався, до нотаріуса та повідомила, що Володя зобов’язується нас утримувати, і ми підписали документ. Я все життя пропрацювала з паперами, а тут навіть не прочитала, під чим підписувалася, так довіряла їм.
Примірник договору про довічне утримання Прибитковським на руки не видали, і це не дивно. Через кілька років знайома принесла Єлизаветі Михайлівні копію документа, у якому чорним по білому надруковано, що в обмін на квартиру Володимир Чудинов «...зобов’язується: а) надати Прибитковським право безкоштовного довічного проживання у відчужуваній квартирі; б) цілком утримувати їх, надаючи необхідне харчування, одяг, забезпечити належний догляд і необхідну допомогу; в) поховати Прибитковських після смерті». І далі: «Вартість харчування, одягу, догляду і необхідної допомоги визначається сторонами в розмірі двадцяти гривень щомісяця». На той час це було 11 доларів. Слова «двадцять гривень щомісяця» трохи зміщені убік і униз, найімовірніше їх додрукували вже після підписання документа. З’ясувати цю обставину не вдалося, оскільки нотаріус, котра і досі працює на своїй посаді в Перечині, на кількаразові виклики в суд так і не з’явилася.
— Поки чоловік був живий, Чудинови заходили, — веде далі Єлизавета Михайлівна. — Приносили фрукти, солодощі. Грошей нам не давали взагалі. Хвороба прогресувала, незабаром чоловіку дали першу групу інвалідності, через закупорку артерій мозку в нього почалися проблеми із зором. Щоб купувати дорогі ліки, нам довелося продавати речі. Спочатку пішов цегляний гараж («Запорожець» продали ще раніше), потім — дачну ділянку, золоті прикраси. Володимир добре знав, що ми гостро потребуємо грошей, адже деякі речі я продала його батькам — нове запаковане столове приладдя, диван-крісло за 60 гривень... Ліки привозили знайомі з Ужгорода, і якось я попросила Володимирову дружину передати очні краплі. Навіть за це довелося дати їй гроші...
У квітні 2000 р. чоловік помер. Поховала його вдова своїм коштом, опікуни не дали жодної копійки. Лише принесли деякі продукти і допомогли підготувати поминки. Пам’ятник жінка теж оплатила сама. Просила Володимирову матір допомогти принести на могилу чорнозем, але та відмовилася.
Після смерті чоловіка Чудинови взагалі перестали приходити, хоча вдова пропонувала їм переселитися до неї. Якось одна знайома принесла копію договору, й Єлизавета Михайлівна прочитала про ті нещасні двадцять гривень. Але сваритися з опікуном не хотіла, не до того було. Лише коли почула від людей, як Володимир хвалився: «Роман помер, виходить, половина квартири вже моя», не витримала і пішла до районного прокурора. Той, прочитавши договір, порадив: «Звертайтеся в суд. Вам навіть не потрібний адвокат, я сам за вас заступлюся». Через кілька днів Чудинови дізналися про це і дуже просили не розривати договір, знову обіцяли допомагати. І жінка повірила. Після цього Чудинов щомісяця став висилати вдові поштою 40 гривень — от і вся поміч. Іноді вона заходила до його батьків, але надовго затриматися там не могла. Кому приємно вислуховувати «жарти»: «Ха, ти така здорова, що нас іще переживеш!»
Двокімнатна квартира загальною площею 53,8 квадратного метра, у якій живе Єлизавета Михайлівна, розташована в самому центрі Перечина (півгодини їзди від Ужгорода), на першому поверсі п’ятиповерхівки. У кімнатах із стелі звисає штукатурка. Підлогу і сантехніку пора змінювати. Будинок відключений від центрального теплопостачання, тому сусіди давно встановили індивідуальне опалення. Прибитковська сподівалася, що те саме зробить і опікун, проте він на це вирішив не витрачатися.
У 2004 р. вона перенесла складну операцію. На ліки довелося витратити великі гроші, але ні опікун, ні його батьки нічим не допомогли, хоча лікарі телефонували ім. Торік нова хвороба — поясуватий лишай. Це запалення нерва, від якого не допомагають навіть дуже сильні знеболювальні. Від нестерпного болю, який викручував хребет і поперек, вона кричала так, що чули сусіди. І знову ніякої допомоги від опікунів, допомогли сторонні люди.
Зустріла якось Володимирову матір у місті, поскаржилася на хворобу, то вона відрізала: «Ти хочеш, щоб я біля тебе постійно сиділа?»
Восени Єлизавета Михайлівна почала збирати довідки для одержання пільг на оплату комунальних послуг. У мерії попросили будинкову книгу, а коли жінка сказала, що книги не має, повідомили: «Як не маєте? Адже у вас Володимир Чудинов прописаний». Після цього вона пішла до його батьків і сказала: «Не хочу нічого з вами мати, не потрібний мені договір, я поверну усе, чим ви допомогли». Через кілька днів прийшов Володя і запросив за розірвання договору п’ять тисяч доларів. «За що? — запитала вона. — Чим ти мені допоміг? Інші опікуни такі пам’ятники поставили людям, котрі лишили їм квартири, а ти мені хоч копійку дав?» Він помовчав і відповів: «П’ять тисяч доларів або суд».
У листопаді 2005 р. Є.Прибитковська офіційно відмовилася від 40 гривень щомісячної опікунської допомоги і подала до суду позов про розірвання договору. Суддя просив сторони вирішити питання миром, і В.Чудинов погодився на півтори тисячі доларів відступного. Але в останній момент передумав.
— З мого боку на суді виступав хлопець, котрий два з половиною роки жив у мене на квартирі і бачив, що опікуни нічим не допомагали, — розповідає Єлизавета Михайлівна. — А Володя привів знайомих своїх батьків і навіть двох моїх сусідів, які твердили, що на власні очі бачили, як опікун носив мені сумки з продуктами. Я потім запитувала їх: «Як ви могли свідчити таке? Хіба ви хоч раз бачили тут Володю?» Сусід відповів, що вперше побачив його на суді і що «...там, напевно, щось наплутали». А сусідка признавалася, мовляв, пішла свідчити, оскільки до неї приходила Володимирова мати і дуже плакала.
Перечинський райсуд розірвав договір довічного утримання, після чого В.Чудинов звернувся до апеляційного суду, який розглянув справу у червні минулого року.
— Засідання тривало п’ятнадцять хвилин, — розповідає Єлизавета Михайлівна. — Один із суддів каже: «Ви підписали такий договір, опікун його виконував, то чого ще хочете?» Ухвалили апеляцію В.Чудинова задовольнити, договір довічного утримання залишити в силі. Я просто встала і, не сказавши слова, пішла.
— Я постійно живу тут два останні роки, доти тільки приїжджала зрідка, — каже сусідка Василина Олександрівна. — За весь цей час бачила маму Володі Чудинова лише двічі. Вперше вона прийшла, коли Єлизавета занедужала, але, так і не дочекавшись її (сусідка пішла в поліклініку на уколи), пішла. Вдруге — перед судом кричала тут так, що чули всі сусіди: «Ти задумала продати квартиру? А поділитися з Володею?» Володю я знаю особисто, і теж жодного разу його тут не бачила. Ні продуктів, ні чогось іншого ніхто сусідці не приносив. Хоча допомоги вона потребувала, і не раз. Коли у Лізи був поясуватий лишай, вона ночами від болю не спала. Іноді зателефонує вночі і просить: «Можна у вас трохи побуду?» Ми сиділи і розмовляли, адже коли людина не сама, біль легше терпіти.
Опалення в сусідки немає, і минулої зими, коли було до 30 градусів морозу, вона приходила до нас — посидить, скарлючившись, біля конвектора, зігріється, а потім вдома обкладеться пляшками з гарячою водою. Всю зиму спала в спортивному костюмі, дихаючи холодним повітрям.
Володимир працює головним спеціалістом в управлінні майном ОДА і на свої стосунки з Є.Прибитковською дивиться інакше.
— Єлизавету Михайлівну я знаю змалку, адже вона моя хрещена, — каже Володимир Олександрович. — 1998 року їхня сім’я потрапила у скруту, тому хрещена прийшла до моєї матері, яка завжди їй допомагала, і запропонувала залишити квартиру, щоб за ними доглядали. Мама запропонувала оформити все на мене. Спочатку йшлося про дарчу, але нотаріус рекомендував скласти договір про довічне утримання. Я не дуже і заглиблювався, яка різниця. Поки чоловік Єлизавети Михайлівни був живий, ми ходили і допомагали щодня, а після смерті поховали його за свої гроші. Потім я приходив раз на тиждень, зате Єлизавета Михайлівна сама щодня бувала у моїх батьків. Дивилася телевізор, брала продукти, ми разом святкували, вона була як член сім’ї.
Я і ремонт робив у її квартирі. Тільки-но щось трапиться, мама дзвонить: «Володю, терміново приїжджай, треба замок у Лізи полагодити». І туалет забитий у неї чистив. Через кілька місяців після смерті чоловіка Єлизавета Михайлівна вперше захотіла розірвати договір, і я погодився. Але потім вона передумала — нехай усе залишається по-старому. І до кінця 2005 р. усе просила пробачення: «Це мене люди підмовили, а ви так допомагаєте». Мені тоді юрист порадив оформити допомогу документально, й я щомісяця почав посилати в Перечин по 40 гривень.
— Чому ж тоді вона вирішила розірвати договір?
— Три роки в неї на квартирі жив слідчий районної прокуратури. Думаю, це він підмовив її продати квартиру (за деякими даними, двокімнатна квартира в центрі Перечина, яку можна використовувати під бізнес, коштує від 12 до 30 тисяч доларів. — Авт.), купити однокімнатну в іншому місці і трохи заробити на цьому. Квартирант був добре знайомий з суддями, тому рішення Перечинського суду й вийшло таким цікавим. На боці позивачки виступив один лише слідчий, а на моєму — близько десяти людей, зокрема сусіди хрещеної, які підтвердили, що ми носили їй продукти і допомагали. Суддя не зміг спростувати ці свідчення, проте виніс рішення розірвати договір. Та апеляційний суд розібрався, хто правий.
— Ви вважаєте, що за 20 гривень на місяць, зазначених у договорі, реально утримувати людину похилого віку?
— Йдеться не лише про ці гроші, але й про продукти, а також іншу допомогу, за яку ніхто не брав квитанцій або розписок, але яку бачили сторонні люди. Ми допомагали хрещеній і в лікарні, просто свідків із собою не брали, адже не думали, що справа дійде до суду.
— У яку суму ви оцінюєте свою допомогу Є.Прибитковській за весь цей час?
— Я пропонував — давайте дві тисячі доларів і розійдемося. Вона — ні, одну тисячу. Слідчий і адвокат запропонували мені півтори тисячі, і я погодився. Але потім мене почали дурити — 300 доларів відразу, а решта після суду. Тоді я узагалі відмовився. Вважаю, що цілком виконував свої зобов’язання. Єлизавета Михайлівна за допомогою слідчого (він тепер працює в обласній прокуратурі) подала касацію до Верховного суду. Як він вирішить, так нехай і буде...
Після апеляційного суду договір про довічне утримання знову набрав сили, проте ніякої користі від нього Є.Прибитковська не відчуває. Щомісячна допомога (яку опікун віднедавна підняв до 60 гривень) автоматично повертається в Ужгород. Комунальні послуги, харчування, ліки і решту всього пенсіонерка оплачує із своєї кишені (оформити субсидію або інші пільги Єлизавета Михайлівна не може, оскільки юридично її утримує опікун), а як зимуватиме в холодній квартирі — не знає. Самотня жінка упевнена, що договір варто розірвати, оскільки мізерна допомога опікуна зовсім не відповідає змісту про належну допомогу і догляд. Побічно це підтвердив і сам опікун, сказавши, що оцінює свою допомогу у дві тисячі доларів. Якщо розділити цю суму на сім із половиною років, які минули з березня 1998-го по листопад 2005-го, вийде по 22 долари на місяць. Чи можна на таку суму «надавати необхідне харчування, одяг, забезпечувати належний догляд і необхідну допомогу» жінці похилого віку, яка потребує регулярного лікування, — запитання риторичне.