Новітня історія судової гілки влади України буяє фактами неоднакового застосування законів, закритості та непублічності діяльності суддів. Цю обставину, вочевидь, усвідомлюють самі служителі Феміди й сприймають дане явище як проблему, яку необхідно вирішити. Засобом її вирішення цілком може послужити Єдиний державний реєстр судових рішень, створення якого передбачене Законом «Про доступ до судових рішень», підписаного на початку поточного року. Однак, як показує практика, боротьба з будь-чим неминуче пов’язана з додатковими грошовими витратами, з одного боку, і перспективою доходів, з іншого. Цей пункт традиційно викликає палкі дискусії.
Спочатку передбачалося забезпечити гласність судової практики тільки по господарських справах. Відповідний законопроект був поданий на розгляд Верховної Ради народними депутатами Борисом Тарасюком і Миколою Катеринчуком (фракція НСНУ). Зробити це планувалося силами державного підприємства «Судово-інформаційний центр», заснованого Вищим господарським судом за рахунок коштів, які надходять як збір на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Як зазначив один із розроблювачів цього законопроекту, юрист Леонід Антоненко, у процесі розробки законопроекту він звертав увагу на доцільність використання ресурсу ДП «Судово-інформаційний центр». «У цього підприємства є досвід роботи з електронною інформацією, а головне — у нього є джерело фінансування. Кількість судових справ із кожним роком зростає, отже, зростають надходження, а потреби судів у комп’ютерній техніці в основному задоволені. На мій погляд, там явно є надлишок, який можна використовувати, а не чекати милості від бюджету», — підсумував юрист.
У парламенті був прийнятий законопроект народного депутата, члена фракції БЮТ Василя Онопенка. Було вирішено включати до реєстру рішення судів усіх без винятку рівнів, що саме по собі позитивно. Проте обсяг рішень, які підлягають опрацюванню, автоматично збільшився до 7 млн. на рік, що порушило питання про технічну можливість реалізації приписів закону. У положеннях прийнятого закону не знайшла відображення ідея про використання коштів, які сплачуються у вигляді витрат на інформаційно-технічне обслуговування, обов’язковість яких передбачено процесуальним законодавством (зокрема, й Цивільним процесуальним кодексом, який вступив у силу 1 вересня 2005 року). Весь тягар фінансування ведення реєстру законом було покладено на державний бюджет (отже, врешті-решт, на плечі платників податків). На думку народних депутатів, які голосували за проект, у такий спосіб вдалося уникнути тіньових схем, можливість яких існувала б при реалізації механізмів, запропонованих Б.Тарасюком і М.Катеринчуком. Зокрема, висувалися думки про те, що бюджет державного підприємства «Судово-інформаційний центр» непрозорий і тому неможливо проконтролювати рух коштів, виділених для забезпечення ведення реєстру.
При цьому чиновники Державної судової адміністрації, схоже, вгадали позитивне голосування за даним законом і завчасно подбали про адміністратора такого реєстру. Поки йшли дебати про те, де взяти гроші, ДСА ще до прийняття закону провела тендер із закупівлі послуг на створення і супровід Єдиного реєстру. Його переможцем і, відповідно, розпорядником бюджетних коштів стало вже згадуване державне підприємство «Судово-інформаційний центр».
За словами представника Державної судової адміністрації Олександра Слоницького, гроші уже виділено. «Розподілу коштів ще не було, а ми калькуляцію вже провели й підрахували втрати», — сказав О.Слоницький кореспонденту ЛІГАБізнесІнформ. У ДП «Судово-інформаційний центр» при цьому заявили про технічну готовність увести реєстр у дію в передбачені законом терміни, тобто з 1 червня 2006 року (у частині рішень судів вищих інстанцій).
Перші ж кроки з практичного застосування Єдиного реєстру у встановлені строки продемонструють, наскільки були обгрунтовані зазначені заяви, а також вибір технічного адміністратора, що випереджає події, і прийнятий Верховною Радою варіант Закону.