Судочинство Донецької області уже вписало свою лепту в історію української судової системи. Двома, причому різнополярними, епізодами. Перший — це зафіксована на плівках Мельниченка розмова Леоніда Даниловича з Віктором Федоровичем, де Президент дає вказівку підвісити за делікатні частини тіла донецького суддю, котрий слухав справу адвоката Салова. Другий — безпрецедентне рішення судді Івана Корчистого, який виправдав Юрія Вередюка — обвинувачуваного в убивстві Ігоря Александрова.
Наступним знаковим епізодом, за ідеєю, має стати конфлікт, що нині розгортається між головою Донецького апеляційного суду Олександром Кондратьєвим та групою суддів, які працюють у цій судовій інстанції. Слід відзначити, що «історичність» цього скандалу не в самому протистоянні, а в засвічуванні завдяки йому прихованої сторони української судової системи, яку мало хто бачить, але всі відчувають на собі. Вирощені на американських фільмах, де судді завжди незалежні й непідкупні, ми, спостерігаючи інколи відверту судову сваволю, часто грішимо на конкретних людей у мантіях. А винна, виявляється, вся судова система, яка набирає останнім часом командно-адміністративних рис.
У квітні нинішнього року десять суддів Донецького апеляційного суду звернулися до генерального прокурора України з листом, у якому просили «вирішити питання порушення кримінальної справи за фактом зловживання службовим становищем і службової фальсифікації». Тут-таки вказувалися факти, що послужили підставою для такого прохання. Зокрема обурення суддів викликало невиконання в Донецькому апеляційному суді указу Президента України від 10 липня 1995 року, яким передбачено виділення щомісячного довічного грошового утримання суддів. На весь склад суду поточного року ця сума мала становити 43 тис. 567 грн. Проте в кошторисі ДАС на 2003 рік служителі правосуддя цієї суми не побачили. Кошторис підписали головбух апеляційного суду та його голова Олександр Кондратьєв. Останньому, як випливає з документа, і довелося пояснювати такий конфуз. «Але, посилаючись на відсутність коштів на виплати суддям довічного грошового утримання, які є обов’язковими виплатами, голова суду знайшов кошти для необов’язкового підвищення собі та своїм заступникам посадових окладів на 75%. При цьому він посилався на інтенсивність праці, якої насправді немає, оскільки голова суду та його заступники — голови судових палат — фактично не займаються виконанням правосуддя», — йдеться у зверненні.
Треба сказати, що лист дав позитивний ефект. Уже в липні суддівський корпус ДАС одержав виплати довічного утримання за шість місяців.
Проте на цьому листування донецьких суддів із генпрокурором не закінчується. У наступному листі вони повідомляють Святославу Піскуну, що всім авторам їхнього першого звернення (і лише їм) Олександр Кондратьєв своїм наказом установив «надбавку в розмірі 10% до службового окладу, тоді як іншим суддям таку надбавку встановлено вчетверо вищу» (на сьогодні вже вп’ятеро. — Авт.). Крім того, трьом із цих суддів, усупереч Закону «Про судоустрій України», було заборонено головувати в апеляційних колегіях. Цього разу кількість підписів під листом зменшилася на три. «Заколотники» просили порушити кримінальну справу вже за ознаками статті КК за зловживання владою або службовим становищем.
Тобто конфлікт у Донецькому апеляційному суді ввійшов у нову, ще гострішу стадію. А з’ясування грошових стосунків переросло в питання незалежності суддів і можливості впливу на них.
У своєму зверненні, тепер вже у Вищу раду юстиції України, судді пишуть про те, що «Керівництво апеляційного суду вимагає від суддів погоджувати з ними рішення з окремих справ і звітувати про прийняті рішення». Хоча жодним законом цього не передбачено. Понад те, «Кодекс професійної етики суддів» проголошує рівність усіх фахових суддів, зокрема й тих, котрі обіймають адміністративні посади.
Наводиться у зверненні й конкретний приклад. Зокрема суддя Валентин Масло письмово звернувся до Олександра Кондратьєва, повідомивши про втручання голови судової палати з кримінальних справ у розгляд справ, і вказав на незаконність таких дій. Тож, розповідають судді, голова суду скликав їх на нараду і з праведним гнівом заявив, що керівник палати виконує його вказівку. Також було сказано, що коли суддя Масло не може порозумітися з головою палати, то він переведе цього суддю з палати кримінальних справ у палату з цивільних справ. Що й було згодом зроблено. Аналогічно покарано ще кількох суддів.
Людині необізнаній важко зрозуміти, чому переведення з однієї палати в іншу розцінюється суддями як покарання. Ось що пояснив із цього приводу суддя Донецького апеляційного суду Михайло Горшков: «Приміром, я набув навички розгляду кримінальних справ, пропрацювавши 10—15 років зі статтями Кримінального кодексу. І раптом мене переводять у цивільну колегію. Там зовсім інший кодекс, процедура, навички. Я мушу тепер витрачати набагато більше часу, щоб, розглядаючи справу, вивчати ті закони, які в практиці кримінальної палати не застосовуються. Таким чином створюються незручності для судді, такі умови, коли він витрачатиме набагато більше часу й сил, щоб розібратися в обставинах справи. Фактично це переведення на іншу роботу. А КЗпроП не дозволяє переводити людину на іншу роботу без її згоди. Переведення з однієї палати в іншу навіть оскаржується в суді».
Михайло Петрович відповів і на запитання, які саме справи вимагають погоджувати з керівництвом суду:
— Установка є така: якщо треба виносити виправдувальне рішення або скасовувати вирок і повертати справу на додаткове розслідування, то про цю справу потрібно доповідати до розгляду. Або, приміром, якщо справа не розглядатиметься. Тобто рішення ще немає, це тільки думка одного судді — не колегії, а вже треба йти погоджувати з ними і, якщо вони дадуть добро, робити це.
— А бувало, коли думка суддів не збігалася з думкою керівництва суду при таких погодженнях?
— Я не знаю. Хто про це скаже?
— Яке може бути покарання, якщо суддя не узгодив?
— Ніякого.
— Тобто це справа совісті кожного судді?
— Просто відповідне ставлення буде з боку керівництва.
Яким може бути це ставлення, Михайло Горшков знає з власного досвіду. Крім матеріальних утисків, його позбавили можливості піти за графіком у заплановану відпустку з сім’єю. А, так би мовити, на десерт Олександр Кондратьєв ще й написав на нього подання у Вищу дисциплінарно-кваліфікаційну комісію: буцімто суддя порушив право громадян на ознайомлення зі справою. Проте 3 вересня комісія зробила висновок, що порушення не було.
А взагалі проти заколотників включаються найрізноманітніші механізми покарань: від збільшення навантаження до матеріального та психологічного тиску. Водночас керівництво суду залишається невразливим. Хоча факти, наведені суддями в їхніх посланнях, людям, вихованим на фільмах про американське правосуддя, здаються волаючими.
Приміром, органам державної влади повідомляється, що в Донецькому апеляційному суді створено так звану елітну групу. Як пояснюють судді, вона складається з чотирьох осіб, яких О.Кондратьєв звільнив від слухання справ, і все, що входить у коло їхніх обов’язків, — це розгляд апеляцій на призначення запобіжних заходів. «Елітники», серед яких і дружина О.Кондратьєва, крім того, що не обтяжені роботою й відповідальністю (ці справи не оскаржуються), одержали окремий відремонтований кабінет і безпосередньо підпорядковуються Олександру Васильовичу. Точніше, очолює групу заступник голови судової палати Олександр Лисовий. Але, що дивно, останнього розпорядженням О.Кондратьєва підпорядковано не тому, чиїм заступником він є, а безпосередньо голові суду.
Таким чином, зіпсований американською кіноіндустрією мозок доходить логічного висновку, що питання «сидіти чи не сидіти» у Донецькій області фактично вирішує одна людина — О.Кондратьєв. Принаймні він може повністю контролювати прийняття таких доленосних рішень. Про можливості, які в американських фільмах відкривалися б у такому випадку перед американськими суддями, годі й говорити. Це з їхнім-то рівнем корупції...
Цікаво, що Вища рада юстиції України, яка добачила передвиборного 2001 року смертний гріх у тому, що суддя Іван Корчистий планував розглядати справу Вередюка за графіком, а не у визначені законом терміни (а це в наших судах — звичайна справа), не побачила нічого цікавого для себе в скаргах донецьких суддів на зловживання, як вони вважають, голови суду. Судді наводять факти, котрі свідчать практично про руйнування судової системи України, а заступник ВРЮ М.Шелест відповідає — вищевикладене є внутрішньою справою Донецького суду. При цьому він, ніби глузуючи, обіцяє: «порушені у зверненні питання буде враховано Вищою радою юстиції при вдосконаленні чинного законодавства...». Що порушується «невдосконалене» чинне законодавство, М.Шелест не помітив.
Частина суддів вважає своє керівництво винним у тому, що їм не виплачується заборгованість із зарплати за 1999—2001 роки. У середньому це десятимісячна зарплата кожного судді. Причому державна судова адміністрація запевняє суддів, що коштів на погашення заборгованості вистачає. Але борги залишаються. Дійшло до того, що майже 40 суддів ДАС звернулися з цього приводу в Європейський суд із прав людини. А це вже міжнародний імідж України!
Дестабілізують ситуацію в Донецькому апеляційному суді й нерівні умови праці, в яких судді фактично змушені порушувати закон.
Приміром, у ДАС склалася скрутна ситуація з кадрами. Замість штатних 136 суддів працює лише близько сотні. До цього додамо керівний склад суду, який, за Законом «Про судоустрій України», повинен слухати, але не слухає справ. Відповідно зростає навантаження на кожного працюючого суддю, що гарує, так би мовити, і за себе, і «за того хлопця». У таких умовах фактично діє судовий конвеєр, коли для ознайомлення з багатотомними справами суддям дається три-чотири дні. На одній із прес-конференцій Олександр Васильович пояснював кадрову ситуацію браком приміщень. Про це говорять і його опоненти, але з трохи іншою інтонацією.
За їхніми словами, судді мусять тиснутися по четверо в кабінеті. Зате в голови суду та його заступників — просторі апартаменти. У декого — з приймальнями, помічниками й консультантами. І це питання не лише командно-адміністративного принципу, де серед рівних є ще рівніші. Це питання дотримання законності. Адже за законом судові рішення повинні прийматися в дорадчих кімнатах. А таких у ДАС, виявляється, просто немає. «Отож, — каже М.Горшков, — двоє суддів і троє засідателів після слухання справи ходять, шукають — де порадитися. Приходиш до колеги й кажеш: вибач, нам треба порадитися. Він підводиться й виходить. Але це коли 10—15 хвилин. А якщо вирок писати? За законом п’ять осіб повинні сидіти в кімнаті, нікуди не виходити й ні з ким не контактувати, щоб ніхто не міг вплинути на їхнє рішення. А тепер кожен, хто схоче, може звинуватити суддів, сказати, що немає умов для прийняття рішення відповідно до закону й тут порушено закон. Це може бути підставою для скасування будь-якого рішення. Але цього не розуміє голова суду, оскільки він не розглядає справ. Якби він розглядав справи, він із такою ситуацією зіштовхнувся б. А так він далекий від цього й це його не хвилює».
Не можна покладати всю відповідальність тільки на голову обласного суду. Приміром, 2002 року суди області було профінансовано на 50% від запланованого й лише на 30% від фактичної потреби. Але суддів обурює те, що, знаючи про таку ситуацію, керівництво їхнього суду не обмежує себе ні в приміщеннях, ні в помічниках.
Неоднозначним видається й питання ремонту кабінетів. Як стверджує М.Горшков, цей обов’язок неофіційно покладений на самих суддів. Оскільки середня зарплата судді — близько тисячі гривень, то ремонт власним коштом стає стимулом до корупції. Природно, якщо в суддів немає багатих родичів. Але вони є не в усіх.
Уважному читачеві цей матеріал може здатися однобічним, але, повірте, не з вини автора. На пропозицію зустрітися й прокоментувати ситуацію в суді Олександр Кондратьєв коротко, на американський манер, відповів: «Не збираюся. Без коментарів!»