У плані облаштування української судової системи виразником нехай не дум, але сподівань сили-переможниці незмінно залишиться легендарний Сергій Ківалов, голова парламентського комітету з питань правосуддя. Він завжди, що дивно — навіть у найгірші свої часи, коли «помаранчеве небо» ледь було не видалося йому за макове зернятко, — неабияк впливав на всі процеси, що стосуються функціонування судової влади. Починаючи з законодавчих ініціатив, їхньої реалізації і закінчуючи унікальним, неперевершеним стилем формування суддівського корпусу (читачі «ДТ» добре поінформовані про діяльність Вищої ради юстиції часів Ківалова). Не можна сказати, що інших думок стосовно «правильного» судоустрою в Партії регіонів не існує в принципі. Однак у цьому сенсі в Ківалова серед регіоналів непохитний авторитет. І хоча самі вони кажуть про нього: «який уже є», проте саме ініціативи С.Ківалова завжди знаходять у них практично одностайну підтримку. Тому можна не сумніватися, що складання нового грандіозного «плану бою» в цій сфері, виходячи з нової розстановки сил, — головним чином його парафія. Особливих сюрпризів тут очікувати не доводиться, оскільки все, що досі ще не вдалося реалізувати, вже давно озвучено і внесено. Нічого принципово нового на тему судової влади в період виборів регіонали не вигадали. Та й необхідності не було: на цій ниві, на чолі з гуру Ківаловим, вони завжди були надзвичайно активні і безнадійно послідовні.
Про Ківалова в контексті судової системи важко писати коротко, бо ця історія не тільки сумна, а й довга. Тому зазначимо лише окремі наріжні положення ініціатив Ківалова з товаришами. Отже, судді кожного суду самі обирають собі керівників. Голів та їхніх заступників призначає Рада суддів України за поданням суддів відповідних судів. Через недосягнуту мету (усунути від цього «священнодійства» Раду суддів України та керівництво Верховного суду, передавши відповідні повноваження Вищій раді юстиції, де позиції регіоналів дуже сильні), судячи з законопроектів, С.Ківалов згоден відмовитися від визначальної ролі Вищої ради юстиції, якщо буде відсторонено від призначення на адмінпосади керівництво Верховного суду та Рада суддів України. Ще один шлях можливого компромісу — призначення на адмінпосади суддів і звільнення з них здійснює ВРЮ за поданням РСУ або відповідної ради суддів спеціалізованих судів на підставі пропозиції зборів суддів конкретного суду. Те, що такий механізм прямо суперечить Конституції, C.Ківалова особливо не бентежить. Засоби загальновідомі, про що багато разів писало «ДТ», але в даному випадку вони не важливі. Головне — досягти мети. А вона, не втомлюються повторювати опоненти голови комітету з питань правосуддя, полягає у встановленні непорушного зовнішнього контролю за судами. Природно, з подальшим використанням цих судів у певних інтересах, серед яких побудова правової держави не значиться. Є переконлива кількість підстав, яка дає змогу з упевненістю стверджувати, що саме такою бачить українську Феміду сила-переможниця. Заради справедливості не можна не помітити, що в офісах ахметовської та росукренергівської частин команди Януковича періодично спалахують дискусії про необхідність судової реформи, яка забезпечила б рівновіддаленість суддів від політичних сил. Але практики скептично стверджують: цей романтизм — до першої приватизації чи початку переділу.
Усе сказане перед цим стосується того, що робитимуть із судами. Якщо ж говорити про те, що, на наш погляд, необхідно реалізувати в даній сфері для того, щоб судова влада почала ставати цією владою, то тут безкрайнє поле діяльності. Забезпечення стовідсоткового фінансування потреб судової влади, без чого розмови про її незалежність нічого не варті. Формування реального суддівського самоврядування. Найважливіший пункт, без якого неможливе практичне, але без втручання ззовні, притягнення до відповідальності суддів, які ігнорують закон і забули присягу. Впровадження механізмів, які дозволяють втілити в життя тезу про відповідальність судді за винесення завідомо неправосудних рішень, порушення присяги судді та торгівлю суддівськими посадами. Повний і загальнодоступний реєстр судових рішень. (З особливо делікатних справ можна зашифрувати імена сторін і засекретити певні обставини, які не підлягають розголошенню.)
Усунення прогалин у законодавстві, які підривають легітимність формування та функціонування суддівського корпусу: насамперед гучні питання призначення суддів на адміністративні посади. Легітимне вирішення ситуації, яка створилася у Вищому адміністративному суді України.
Реалізація принципово інших підходів до формування суддівського корпусу України: ретельний і прозорий відбір кандидатів на посаду судді; якісна спеціальна освіта; прозора процедура призначення на посаду. Тобто оголошення про вакансії, які існують у судах; відбір справді кращих претендентів — найбільш підготовлених і які відповідають моральним засадам. Щоб колишній міліціонер, звільнений з негативних мотивів з органів, у принципі не міг претендувати на місце судді. Адже в нас такі, яким би самим «посидіти», про життя подумати, іншим виносять вироки.
Детальна декларація майна, яке належить судді та членам його сім’ї.
Мабуть, з певної категорії справ слід надати право підсудному визначати, чи вирішить його долю суд присяжних. Хоч би яким неоднозначним і непростим був інститут суду присяжних, він має існувати хоча б заради поваги до Основного Закону.
Оскільки наша судова система перебуває в дуже занедбаному стані, можливо, все-таки треба професійно й відповідально вивчити доцільність обрання суддів народом. Це також украй непросте й неоднозначне питання. Але в ситуації, в якій ми опинилися з нашими судами, простих шляхів бути не може у принципі.
На тлі виконання всього вище сказаного необхідно вжити заходів, спрямованих на те, щоб у суспільстві почала зароджуватися довіра до судової влади. Від продуманої, грамотної інформаційної політики в цій сфері до реальних санкцій стосовно державних службовців, політиків, котрі дозволяють публічно демонструвати «неповагу до суду». Зробити перші кроки до того, щоб працювати суддею стало почесно й престижно. А не надприбутково і соромно, як тепер.
Чи робитиме все це нова влада? Безперечно, ні. Головна причина загальновідома: силі, котра прийшла до влади, як і будь-якій з інших помітних політичних сил в Україні, професійні, незалежні, непідкупні й шановані суди не потрібні. Бо мало не для всіх основних гравців нашого політичного «дикого поля» наявність таких судів загрожувала б тяжкими наслідками. Від проблем із бізнесом і до можливості опинитися за ґратами. Крім того, поголовно для всіх, хто визначає нині правила гри, це було б не просто дуже незвично, а й украй незручно. Для них суди повинні бути своїми й виносити потрібні рішення. Це — все.
Втім, не можна не зазначити, що навіть якби сила, що прийшла до влади, несподівано справді поставила за мету реформувати суди не під себе, а так, як потрібно в інтересах суспільства, — навряд чи їй вдалося б це зробити. Реформування судової системи можливе лише у разі компромісу, досягнутого між основними політичними силами. Наївно сподіватися, що в найближчому майбутньому це можливо.
В очікуванні «нової мітли»
Що стосується правоохоронних органів, то скласти уявлення про плани нової влади на цьому напрямі важко. Тим більше складно прогнозувати щось, не знаючи поки що, хто саме з як мінімум трьох імовірних претендентів посяде крісло міністра внутрішніх справ. Тому сконцентруємося на тому, що, на наш погляд, треба робити у принципі.
У галузі правоохоронної діяльності потрібні, без перебільшення, революційні кроки. Треба зробити все можливе для того, аби жорстко й безповоротно зламати систему взаємозв’язків, спотворених мотивацій, яка вкоренилася за роки незалежності в органах внутрішніх справ. Треба задати нові правила, недотримання яких рано чи пізно, але неминуче приводитиме до реальної відповідальності.
Треба переконати особовий склад у тому, що нові правила — не на місяць-два, а надовго. Що недоторканних немає, і, якщо працівник діяв за законом, він буде захищений від кожного, хто цей закон порушить, а також від його покровителів. І що правоохоронна система, починаючи від безпосереднього начальника, співробітника не підставить.
Починати, зрозуміло, треба з верхів. Прибрати верхівку «пірамід» (гроші ж усі без винятку: і «економісти», і ДАІ, і слідство, і борці з незаконним обігом наркотиків та торгівлею людьми тягають нагору — це загальновідомо). Нові керівники повинні отримати достатню мотивацію для того, аби не перетворювати службу на бізнес. Це найскладніше завдання, проте його можна розв’язати, якщо буде на те політична воля. У державі, де держслужба — вигідніший бізнес, ніж торгівля зброєю та наркотиками, разом узяті, цю традицію можна тільки ламати, косметичні заходи й окремі законодавчі акти тут безсилі. Водночас треба надати людям те, заради чого варто служити державі, не маючи традиційного «приробітку», що, по суті, є основним джерелом доходів.
Мотивувати новобранців міліції та тих, у кого немає ще великих зірок на погонах, — легше. Принаймні це цілком під силу державі. Так само, як і судді, і будь-кому іншому, для кого державна служба — життєве покликання, співробітнику органів внутрішніх справ має бути що втрачати. Зрозуміло, з того, що отримане законним шляхом. І це перше, що треба зробити, якщо поставити за мету дати нарешті країні правоохоронні, в буквальному значенні цього слова, органи. Способів чимало, ми назвемо тільки один із них. Співробітникові, котрий позитивно зарекомендував себе за перші два-три роки служби, треба надавати повноцінне житло. Через визначену законом кількість років бездоганної служби воно має переходити у його власність. Працівник і члени його сім’ї повинні мати вагомий соціальний пакет. Звісно, при цьому зарплата не повинна бути символічною, як тепер. Це могло б стати першими кроками на шляху до встановлення принципово нового порядку: чесно виконувати свій обов’язок стане вигідно. Не кожен ризикне добробутом своєї сім’ї заради кількох чи навіть кількох десятків тисяч доларів хабара. Це потребуватиме від держави великих коштів. Але ми майже двадцять років спостерігаємо, як непомірно дорого коштують усім нам «дешеві» суди і «дешева» міліція. Їх «самоокупність» — одна з найнебезпечніших загроз державі.
Водночас відповідальність і для міліціонера, і для судді за злочин проти закону та порушення присяги має бути неминучою і жорсткішою, ніж для інших. Злочинець у погонах або в мантії завжди небезпечніший для суспільства.
Потрібно привести до «спільного знаменника» законодавство, яке регламентує правоохоронну діяльність. Прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу, скасування відправки справ на додаткове розслідування. Це лише перші, але вкрай потрібні кроки.
Якщо говорити про протидію корупції, маючи на увазі не тільки суди й правоохоронні органи, насамперед слід позбавити державу «хабароємних» функцій. Починаючи з дуже простої, у принципі, речі: не можна вимагати від громадянина підтвердження відомостей, які містяться в державних базах даних. Вас цікавить, чи є судимість, — натисніть дві клавіші на комп’ютері й перевірте, а не примушуйте громадянина отримувати відповідну довідку, та ще й за гроші.
Чи зробить нова влада кроки у цьому напрямку? Ні. Мабуть, в Україні взагалі немає поки що політичної сили, здатної так радикально підірвати «державні підвалини» у вигляді тотальної корупції і продажності правоохоронних органів та судів.