У будь-якій цивілізованій країні Конституція є фундаментом державності, атестатом зрілості суспільства, із затвердженням якого територія країни перетворюється на державу, а населення - на народ.
Однак наша конституційна історія, м'яко кажучи, не повною мірою відповідає цьому класичному підходу, бо має дві крайнощі: або нехтування нормами Конституції, або прагнення використати її як інструмент у політичній боротьбі через внесення змін до Основного Закону. У той час, як у країнах сталої демократії відбувається буденна кропітка робота з реалізації Конституції держави, велич якої забезпечується гарантуванням її положень у реальному житті, в Україні діють дещо інші підходи в цій царині. Старі й нові вітчизняні політики забувають, а скоріш за все просто не розуміють, що питання дотримання Конституції та її стабільності прямо стосується основоположної ознаки демократичної держави - легітимності державної влади. Легітимність і стабільність Конституції є головними критеріями довіри та поваги до влади. А без довіри, діалогу й партнерства немає і не може бути справедливості, захищеності, гарантування прав людини в суспільстві і державі, поваги до її гідності.
Відсутність таких взаємозв'язків призводить до безпорадності самої Конституції як правового явища у всіх трьох її вимірах - як політико-правового договору, як основи правової системи і, зрештою, як Основного Закону держави, що має пряму дію. Коло замикається.
Україна рухається цим зачарованим колом уже майже два десятиріччя. Весь цей час приводом для прийняття та внесення змін до Конституції України є ті чи інші політичні кризи. Щойно вичерпується договороздатність основних політичних гравців - неодмінно постає питання інституційного перезавантаження держави і права. У принципі, в цьому не було б нічого надзвичайного: політико-правова система функціонує як "живе право", має постійно адаптуватися до нових соціальних реалій і створювати нові інститути, що забезпечують канали прямих і зворотних зв'язків між людиною, суспільством, владою. Однак у наших умовах зміни Конституції України, які до того ж відбуваються переважно в неконституційний спосіб, свідчать не про швидку адаптивність Основного Закону до суспільного розвитку, а про незрілість політичних еліт, їхнє прагнення додаткових політичних або особистих преференцій для здобуття влади.
Ще 2007 року президент Європейської Комісії "За демократію через право" (Венеційська комісія), Джанні Букіккіо в інтерв'ю "Дзеркалу тижня" так описав основні симптоми цієї хвороби по-українськи: наявність сильної політичної поляризації, за якої обидві сторони розглядають своїх політичних противників не як легітимних конкурентів, котрі мають підтримку значної частини українського суспільства, а як ворога, у боротьбі проти якого дозволені будь-які засоби; стійка тенденція розглядати будь-яке правове або конституційне питання виключно з погляду короткотривалої політичної вигоди і не брати до уваги довгострокові інтереси країни; неналежна повага до принципу верховенства права, звичка нехтувати конституційними нормами, якщо вони заважають досягненню політичних цілей.
Наведена симптоматика спостерігається на всіх основних етапах конституційного процесу в Україні. 1996 року Основний Закон приймали під загрозою проголошення президентом Леонідом Кучмою дорадчого референдуму, на який він збирався винести свій варіант Конституції. Тоді, в цілому схвально оцінивши прийняту парламентом Конституцію, Венеційська комісія поставила "незадовільно" низці її положень, пояснивши недоліки необхідністю досягти політичного компромісу для того, щоб Конституцію зрештою було ухвалено.
Не став у цьому плані винятком і результат конституційної реформи 2002–2004 років, коли у процесі подолання політичної кризи в грудні 2004 року було ухвалено рішення з порушенням процедури внесення змін до Основного Закону. Тоді Парламентська Асамблея Ради Європи висловила "глибокий жаль з приводу того, що поправки до Конституції, внесені 8 грудня 2004 року в рамках пакетної угоди, містять положення, що, як неодноразово вказувала Венеційська комісія, не сумісні з принципами демократії та верховенства права". Втім, конституційний процес знову став заручником боротьби політичних інтересів та продуктом політичних компромісів.
Восени 2010 року Конституційний суд України своїм рішенням скасовує конституційну реформу 2004 року, повернувши країні Основний Закон 1996 року. Формальним приводом для скасування конституційних змін стали загальновизнані порушення процедури їх прийняття. Я не беру до уваги суто політичного аспекту проблем, які породило тодішнє рішення КС, але його правовою квінтесенцією стала заміна політичної системи країни через шість років після прийняття Конституції України у відповідній редакції, чим було дестабілізовано засади конституційного ладу, підірвано основний інституційний зв'язок між народом як джерелом влади в Україні та парламентом і президентом як суб'єктами конституційного процесу.
Висновок Венеційської комісії за наслідками реінкарнації Конституції-1996, маючи виключно правовий характер, був доволі жорстким. Для мене, члена цієї комісії, стало тривожним сигналом те, що негативні оцінки, які містилися у висновку, стосувалися всієї держави в цілому. Це вже були не жарти. Європа, світові інституції недвозначно вказували на те, що Україна вичерпала всі ліміти на помилкові та хибні кроки на шляху конституційного правотворення. У принципі, і в самій Україні мало б визріти розуміння того, що практика вирішення конституційних питань на догоду політичним інтересам шкодить самій країні і дедалі більше віддаляє нас від Європи з її верховенством права, про що я відверто написала на сторінках "Дзеркала тижня". Тоді ж я запропонувала формат Конституційної Асамблеї як шанс для модернізації країни на основі якісно організованого конституційного процесу з відповідними пріоритетами: судово-правова реформа, реформа місцевого самоврядування й адміністративно-територіальна реформа, модернізація інститутів безпосередньої демократії тощо.
Не беруся стверджувати, що саме цими міркуваннями керувався тодішній гарант Конституції Віктор Янукович, але
2012 року, з подачі Леоніда Кравчука, він ініціював створення Конституційної Асамблеї (КА), покликаної накреслити "ескіз" проекту нового Основного Закону. Втім, повністю поділяю думку Леоніда Макаровича - голови КА: "Байдуже, що думає президент вранці або ввечері. Це не має значення. Значення має те, що краще для українського народу". Як секретар асамблеї можу з усією відповідальністю стверджувати, що більшість тих, хто до неї увійшов - авторитетні фахівці, вчені й експерти у сфері конституційного права, - у своїй діяльності виходили саме з цього принципу.
Дуже шкода, що представники тодішньої опозиції, які нині представляють владу, не брали участь у роботі КА, відмовившись від діалогу щодо конституційних змін та бодай намагань вплинути на конституційний процес. Попри те що і в тодішній владній команді нам заважали, ми працювали системно, неупереджено, на результат - об'єктивний і потрібний Україні. Проводили свої засідання відкрито, в онлайн-режимі, залучаючи до співпраці експертів, у тому числі європейських професорів права, парламент, політичні сили, громадські організації та громадян. Я далека від того, щоб ідеалізувати діяльність асамблеї. Але очевидно одне - зусиллями залучених до неї правників, професійна підготовка яких не викликає сумнівів, зроблено справді велику й надзвичайно важливу роботу, публічно перекреслювати яку тільки тому, що Конституційна Асамблея була дорадчим органом при президенті Януковичі, щонайменше нерозумно.
Проаналізувавши практику застосування вітчизняного Основного Закону, з'ясувавши, що і чому не працює, члени КА розробили пропозиції щодо комплексного й системного вдосконалення Конституції України, в яких було враховано як міжнародні тенденції, так і національні особливості. Кінцевим продуктом діяльності асамблеї став передовсім текст Концепції внесення змін до Конституції України та пояснювальна записка до неї для розгляду на пленарному засіданні Конституційної Асамблеї, яке мало відбутися в грудні
2013 року, а також відповідні законопроектні пропозиції щодо окремих розділів Конституції. Проте через суспільно-політичну ситуацію, яка склалася на той час у державі, до логічного завершення роботу комісії довести не вдалося. Хоча ми чесно й усвідомлено намагалися розірвати зачароване коло української конституційної нелегітимності і надати демократичної легітимності як процесу конституційних змін, так і їх сутнісному наповненню.
Та не сталося. На початку 2014 року Конституцію вкотре використовують у звичній уже для неї ролі вогнегасника. "Для подолання чергової глибинної кризи", "з метою позбавлення диктаторських повноважень президента Януковича", "заради досягнення консенсусу еліт" та "виконуючи вимоги Майдану", 21 лютого 2014 року парламент ухвалює Закон України "Про відновлення дії окремих положень Конституції України", тим самим повертаючи Основний Закон у редакції
2004 року. Конституційні зміни, якими президентсько-парламентська модель управління перетворилася на парламентсько-президентську, знову відбулися вочевидь хибним з погляду конституційно-правової регламентації шляхом. Не зупинятимуся детально на всіх імовірних легітимних варіантах повернення до Конституції
2004 року, що їх озвучували тоді фахівці конституційного права. Однак заради справедливості згадаю, що Сергій Головатий запропонував ідею Акта Верховної Ради України про відновлення легітимності конституційного порядку в Україні. Я пропонувала варіант укладення Конституційної угоди (Меморандуму) між президентом, парламентом і представниками громадянського суспільства, що в тодішніх реаліях виступав би формою добровільної фіксації політико-правового консенсусу на основі матриці взаємовідносин у форматі парламентсько-президентської форми правління, а також основою алгоритму поетапного виходу з кризи та зобов'язань сторін щодо розвитку країни. На цій позиції стояв перший президент України Леонід Кравчук. Її підтримувало чимало фахівців, серед яких, до прикладу, Ігор Коліушко, Віталій Кулик та інші. Були й інші пропозиції, які, враховуючи гостроту ситуації, разом з тим не порушували б чинну Конституцію України. Але, на жаль, гору взяла революційна псевдодоцільність, яка диктувала дуже поверхове рішення.
Україна продовжила свій сумний шлях все тією ж траєкторією - зачарованим колом правового нігілізму.
Чи можна в неконституційний спосіб досягти позитивних змін? Чи буде легітимним закон, ухвалений або відновлений з порушенням засадничих принципів правової держави? Якби парламент цікавили відповіді на такі запитання, то їх знайшли б у нашому ж зовсім недалекому минулому. Але, схоже, це не дуже хвилювало політиків. У результаті країна фактично залишилася з напівлегітимною Конституцією, за якою повинна жити. Про це можновладці нині воліють мовчати. Хто через сумнозвісну політичну доцільність, хто через лукавість. Більшість - через банальну непідготовленість до такої глибокої роботи, брак знань та політичне безкультур'я.
Після створення у Верховній Раді України Тимчасової спеціальної комісії з розробки проекту нової редакції Конституції України (ТСК) мною, від Конституційної Асамблеї, був переданий до парламенту проект Концепції внесення змін до Конституції України, зміст якої охоплює всі розділи Основного Закону. В рамках цієї концепції передано також системні законодавчі пропозиції Конституційної Асамблеї у вигляді порівняльної таблиці змін до Конституції України в частині щодо організації державної влади (розділ IV "Верховна Рада України", розділ V "Президент України", розділ VІ "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади"), щодо вдосконалення судової системи, засад здійснення правосуддя в Україні та реформи прокуратури, щодо децентралізації державної влади та щодо Конституційного суду України. Переважну більшість цих пропозицій було покладено в основу тексту законопроекту, який напрацювала ТСК. Але кілька засідань цієї комісії, на яких довелося бути присутньою і мені, продемонстрували - вона не була здатна працювати системно, організувати роботу відкрито й публічно, як результат - шквал критики.
Одночасно матеріали, напрацьовані Конституційною Асамблеєю, її комісіями, насамперед з питань реформування місцевого самоврядування та адміністративного територіального устрою, було передано робочій групі Мінрегіонбуду, що видавалося цілком логічним. Ми були налаштовані на конструктивну співпрацю, адже у квітні 2014 року теперішній уряд також схвалив Концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні. При цьому без жодної змістовної правки було затверджено текст Конституційної Асамблеї та Координаційної ради з питань розвитку громадянського суспільства, напрацьований протягом 2012–2014 років із залученням представників фахового та наукового середовища. Стверджую, що передані новій владі документи покладено в основу сучасного українського тренда реформування взаємовідносин центральної і регіональної влад, у тому числі в основу президентського проекту змін до Конституції України в частині, що стосується децентралізації. Але чомусь їх увесь час презентують лише як суперновітні, урядові, президентські. Це принципове питання для тих, хто працював у Конституційній Асамблеї і як її члени, і як залучені експерти. Бо насправді ці напрацювання є результатом більш як дворічної колективної роботи фахівців в умовах фактичного (на рівні конкретної роботи, а не піару) спротиву системі жорсткої централізації, узурпації влади. І для спільноти, яка працювала в Конституційній Асамблеї, важливо, щоб правда про те, що її доробок широко використовується теперішніми можновладцями, восторжествувала. Інше питання, що ці напрацювання, та й, власне, увесь потенціал асамблеї, не були використані належним чином і слугували лише фасадом, за яким приховувалося прагнення максимально зосередити владу в одних руках. І раніше, і тепер. Можливо тому, що за суттю процесів на владному олімпі мало що змінилося. Хоч як це прикро.
З цього приводу ще влітку я звернулася до глави держави з деякими не дуже оптимістичними спостереженнями та міркуваннями щодо конституційного процесу. Йшлося, зокрема, про відсутність єдиного центру генерування сенсів конституційного процесу з боку держави, а точніше, з боку його суб'єктів, зокрема президента.
За таких умов виникала загроза торпедування окремих, абсолютно регресивних, змін, спрямованих на концентрацію влади в одних руках та конфліктність між її гілками. При цьому прослідковувалося стримування позитивних новацій, а також зростання ризиків зовнішнього втручання в перебіг конституційного процесу.
Так, стало відомо, що на базі деяких науково-дослідних структур Російської Федерації навіть створено міжвідомчу робочу групу з моделювання конституційного процесу в Україні. Почала працювати "ситуаційна кімната" з української проблематики. Російська сторона напрочуд добре обізнана про хід конституційного процесу в Україні, про перебіг неофіційних і закритих дискусій щодо конституційних змін. Очевидно було, що в багатьох випадках ініціативи, які озвучували офіційні представники Москви, на крок випереджали відповідні ініціативи в Україні. Наприклад, при ухваленні законів, пов'язаних із так званими особливостями здійснення місцевого самоврядування в Луганській і Донецькій областях.
На жаль, здоровий глузд не переміг. Натомість направлення до парламенту проекту конституційних новацій для невідкладного прийняття без публічного оприлюднення та обговорення їхнього змісту викликало велике розчарування в тих, хто після Революції Гідності очікував від нової влади європейського підходу, зокрема, і до конституційного процесу.
Я можу лише здогадуватися, хто так підвів гаранта, але президентський конституційний законопроект не виправдав очікувань - ані представників фахового середовища, ані провідних юристів, ані в цілому суспільства, ані міжнародних інституцій. Зазначу, що з огляду на ці обставини координаційне бюро Конституційної Асамблеї ще 15 липня 2014 року звернулося до президента України з пропозицією про припинення діяльності асамблеї та використання її фахового доробку при підготовці змін до Конституції. Висловивши при цьому сподівання, що конституційний процес матиме відкритий, інклюзивний характер, а влада і суспільство, врешті-решт, стануть партнерами в цьому процесі. Але сподівання виявилися марними. У своєму висновку щодо проекту Закону України про внесення змін до Конституції України Венеційська комісія, якій його надіслав на експертизу президент України в липні 2014 року, також вказала на неприпустимість того, що українське суспільство не було поінформоване про перебіг конституційного процесу і не було залучене до обговорення пропонованих новацій.
Аналізуючи проблеми конституційної легітимності, не можу бодай коротко не торкнутися й демократичної легітимності, брак якої сьогодні також очевидний. За глибокої системної кризи демократичну легітимність поруч із конституційною мало б забезпечити перезавантаження системи влади. Адже від того, як ми діємо у сфері демократичного оновлення влади, прямо залежить, чи розумітимуть і чи підтримуватимуть нас європейські політики.
У цьому контексті нині вже немає сенсу торкатися підстав і порядку проведення позачергових виборів президента України. Суспільство погодилося на ці вибори, сподіваючись миру, повіривши гаслам про свободу і справедливість. Однак те, що за відсутності миру в країні було на непрозорих конституційних підставах призначено позачергові парламентські вибори, серйозно послаблює рівень легітимності майбутнього парламенту. Парламентсько-президентська республіка вимагає партійного структурування, а отже - зміни виборчої системи. Формування внутрішньопартійної демократії та нової якості парламентаризму передбачає виникнення нової політичної відповідальності. А отже, для проведення цих виборів необхідна була зміна якості виборчого законодавства у питаннях забезпечення рівності можливостей у веденні передвиборної агітації, недопущення зловживань у роботі виборчих комісій, маніпулювання активністю (явкою) виборців, фальсифікацій підрахунку голосів тощо. Але нічого такого зроблено не було. Зрештою, ідея проведення парламентських виборів в умовах війни вилилася в одну з найбрудніших виборчих кампаній за всі роки незалежності України. Формально позачергові парламентські вибори відбулися, однак вони навряд чи виконали свою соціальну функцію - перезавантаження системи парламентаризму в Україні, бо їхні результати спотворені.
Потуги призначити ще й місцеві вибори наразилися на неочікуваний результат, отриманий пропрезидентською політичною силою на виборах до парламенту. Інакше, очевидно, рука й тут не здригнулася б. Таким чином, саме суспільство вчить владу і створює потенційні передумови для забезпечення демократичної легітимності хоча б наступних місцевих виборів. Проведення яких вимагає змін до Конституції, нового законодавства про місцеві вибори, навчання людей на місцях. Сподіваюся, до жовтня 2015 року впораємося.
В умовах фактичної воєнної агресії в Україні, значного поглиблення системної кризи, гуманітарної катастрофи, громадянського протистояння, тривоги в суспільстві дефіцит легітимності - як конституційної, так і демократичної - не може існувати довго. Бо довіра в суспільстві до держави за таких умов втрачається дуже швидко. І це чи не більша загроза для нашої державності, ніж зовнішня агресія. Отже, необхідність конституційної реформи в Україні очевидна й актуальна. На цьому не вперше вже наголошує і Венеційська комісія, знову нагадуючи, що Конституція не тільки тимчасовий політичний акт, вона є правовою основою держави. Зміни до Конституції повинні бути збалансовані, а сама Конституція в подальшій перспективі - бути стабільною.
Нещодавно оприлюднений проект Коаліційної угоди свідчить, що майбутня парламентська більшість декларує відповідні наміри щодо здійснення конституційної реформи. Своєю чергою президент України заявив про намір переглянути проект конституційних змін з тим, щоб він відповідав не тільки принципам і стандартам Ради Європи в царині конституційного розвитку, а й політичному та суспільному консенсусу в країні. У Стратегії реформ-2020 Петро Порошенко анонсував перетворення в країні за шістдесятьма напрямами. Україна потребує модернізації фактично в усіх сферах. Не хотілося б вдаватися до самоцитування, але майже три роки тому в статті "Конституційна Асамблея - шанс модернізувати Україну…" мені вже доводилося говорити про те, що фрагментарні, сегментні реформи, як показує досвід, результату не дають. Єдиним чинником, який за своєю природою здатен сьогодні стати матрицею реформування всієї країни, є конституційно-правова модернізація.
З неї треба починати і саме її треба покладати в основу системних, всеохоплюючих пе-ретворень у країні за всіма напрямами.
Отже, українське суспільство може розраховувати на поновлення конституційного процесу, але вже в умовах відкритості, публічності та суспільного діалогу, з конкретними строками проведення.
Очевидно, що наша країна, яка пережила Революцію Гідності, змінилася. Суттєві зміни відбулися в українському суспільстві, яке подорослішало ще на один Майдан. По-іншому мають мислити й діяти нові можновладці, котрі на досвіді попередників мали нагоду переконатися в тому, що буває, коли влада, навіть визнаючи цілі й засоби політико-правових і соціально-економічних реформ, не спроможна піднятися над своїми вузькокорпоративними інтересами. Коли відсутнє розуміння того, що концентрація повноважень, адміністративний тиск, політична доцільність - ресурс обмеженого часу.
Якщо чинна влада здатна засвоїти цей урок, то повинна зробити все, щоб конституційна реформа відбувалася відповідно до п'яти пріоритетів.
Перший - реальне закріплення на основі європейських стандартів системи прав і свобод людини. Необхідне конституційне гарантування всього спектра прав людини, а передовсім - забезпечення ефективного і незалежного судового захисту. Венеційська комісія неодноразово закликала внести зміни до положень Конституції України, що стосуються судової влади. Це ключове питання, бо визначає суть усіх інших пріоритетів, проблем регулювання та реалізації Конституції.
У цьому контексті хотіла б звернути увагу на те, що більшість політиків та експертів при обговоренні конституційних змін, як завжди, концентруються виключно на питаннях влади, не особливо переймаючись глибинною суттю походження цієї влади. Неначе забувають, що саме системні збої в гарантуванні гідності наших людей призвели до початку масових протестів наприкінці минулого року.
Другий пріоритет - розширення і вдосконалення конституційного регулювання інститутів безпосередньої демократії. Людям на конституційному рівні має бути гарантована реальна можливість брати участь у місцевих і державних справах. Насамперед через чесні вибори. При цьому важливим методологічним питанням конституційної реформи є потреба інституційного обмеження проявів сваволі більшості, які іноді видаються за прояви "народного суверенітету". Засобом такої верифікації слугують інституціональні та процесуальні гарантії прав людини.
Третій пріоритет - розв'язання проблеми ефективності механізму організації державної влади, забезпечення її збалансованості за вертикаллю й горизонталлю, механізмів стримувань і противаг, що убезпечить від узурпації влади будь-ким. У висновку щодо проекту Закону України про внесення змін до Конституції України, що був запропонований чинним президентом України, Венеційська комісія, відзначивши як позитивний крок зрушення в бік децентралізації влади, які разом з тим потребують "деяких змін та поліпшення", зауважила: президентський проект конституційних змін призводить у багатьох питаннях до переходу влади від парламенту до глави держави. Останньому, зокрема, пропонується надати повноваження призначати і звільняти деяких ключових високопосадовців без участі будь-яких інших державних органів, ідеться в документі. І висловлюється жаль, що Конституція ані не встановлює підстави для звільнення, ані не відсилає з цього питання до закону (це стосується і суддів Конституційного суду). Президент призначатиме представників в областях і районах з метою нагляду за органами місцевого самоврядування та координації державного управління. "Внаслідок цього повноваження президента в цілому значно посилено", - йдеться у висновку. Крім того, закладається конфліктність у владні відносини. Всьому цьому треба запобігти.
Четвертий пріоритет - створення належних конституційних засад реформування місцевого самоврядування, територіального устрою нашої унітарної держави для запровадження справжнього балансу централізації та децентралізації влади. І в цьому контексті маємо ще один ризик. Нам штучно нав'язують вибір, який не випливає ні з нашої історії, ні з практик конституційного процесу. Йдеться про зміну територіального устрою та відторгнення українських територій. Хочу звернути увагу на величезну цінність нашої держави - її унітарність. Попри всю складність нинішнього процесу ми повинні зберегти соборність країни та її цілісність.
І, нарешті, п'ятий пріоритет - визначення і закріплення на конституційному рівні міжнародного статусу України, створення належних конституційних засад її участі в інтеграційних світових і європейських процесах, а головне - створити засади гарантування безпеки нашої держави та захисту її суверенітету.
Не менш важливим, ніж змістовий аспект конституційних змін, є аспект процедурний. Конституційний процес та механізм введення в дію нової редакції Основного Закону мають бути такими, щоб легітимність оновленої Конституції не викликала сумнівів. Очевидно, що така легітимність може бути досягнута, тільки якщо конституційні зміни буде внесено після широкої, відкритої та вільної суспільної дискусії за участю опозиції та громадянського суспільства і в суворій відповідності до конституційних положень про внесення змін на основі превентивного конституційного контролю рішень кваліфікованої та конституційної більшості Верховної Ради. Цілком очевидно, що внесення змін до Основного Закону, яке ґрунтується на рішенні Конституційного суду, не може мати такої легітимності. Тому я сподіваюся, що розмови, які ще в літку точилися в українському політикумі та журналістському середовищі, про наміри керівництва країни "організувати" рішення Конституційного суду про повернення до Конституції 1996 року, сьогодні вже втратили свою актуальність.
Чого не скажеш про такий шлях затвердження нового тексту Конституції, як всеукраїнський референдум. Цей варіант розглядається як можливий в Україні. Але, на моє глибоке переконання, не відповідає підходам європейського конституціоналізму, який передбачає внесення змін до Основного Закону виключно в тому порядку, який прописано в самій Конституції. Це правило - аксіома і не потребує доведення. До речі, Конституційна Асамблея свого часу зафіксувала свою тверду позицію щодо неприпустимості затвердження Конституції на референдумі. При тому, що саме під це завдання за президентства Януковича приймався 2012 року Закон України "Про всеукраїнський референдум", який не відповідає ні чинній Конституції України, ні європейським стандартам у сфері безпосередньої демократії. Сама лише ймовірність (а вона в Україні в нинішніх умовах доволі велика) використання референдуму як інструменту для маніпулювання суспільною думкою знову поставить під сумнів легітимність нового Основного Закону.
Втім, деякі політичні сили, політтехнологи і навіть учені, використовуючи привабливість самої ідеї залучення народу до прийняття важливих державних рішень, наполегливо розкручують тему референдуму з питань конституційної реформи. Цікаво, що від керівництва Російської Федерації, яке час від часу намагається, так би мовити, стимулювати Україну в її русі на шляху до конституційних перетворень, уже лунали заклики до прийняття саме на референдумі нової Конституції України. Згадайте, хто саме з українських політиків найбільш наполегливо виступає за з'ясування думки громадян шляхом референдуму, і вам багато чого стане зрозуміло.
Тож єдиним легітимним способом внесення змін до Основного Закону залишається процедура, яка передбачена тринадцятим розділом чинної Конституції.
Однак усе залежатиме від того, наскільки виявляться спроможними в цьому сенсі парламентська більшість і президент. Бо якщо криза поглиблюватиметься, а конституційні політичні гравці реально не працюватимуть над задекларованими змінами до Конституції, українське суспільство матиме всі підстави надати перевагу не внесенню формальних конституційних змін, а спеціальним процедурам цілковитого перегляду Основного Закону - до прикладу, через Конституційну Асамблею установчого характеру в комплексі з іншими заходами повного перезавантаження системи влади в Україні з метою збереження її державного суверенітету та цілісності території.