Абсурдним назвав президент В.Ющенко рішення Печерського райсуду столиці, яке призупинило указ глави держави про призначення О.Медведька на посаду генпрокурора. В.Ющенко вважає, що рішення це межує з некоректною службовою поведінкою, і зазначив: «Цей театр не потрібний Україні, він принижує в міжнародних очах конституційний лад України» (УНІАН). З останнім твердженням важко не погодитися. З одним лише застереженням — цей театр утворився з мовчазної згоди владної команди, що вперто не помічала, яким чином відновився на посаді С.Піскун попереднього разу. Команди, яка закривала очі на проблему легітимності генпрокурора, відновленого з подачі райсуду, про що «ДТ» писало саме рік тому (№52 (527), від 25—30 грудня), коли Печерський суд прийняв рішення на користь екс-генпрокурора, що стало формальною підставою для відновлення Л.Кучмою С.Піскуна на посаді), і поверталося до цього питання пізніше.
Президент В.Ющенко, який ще, здається, жодного разу не пропустив нагоди прокоментувати те, що коментувати йому взагалі не слід було б, висловив переконаність, що найближчим часом у цьому питанні буде поставлено «правову крапку». Так чи інакше «правову» чи біляправову крапку в цій справді абсурдній ситуації влада поставить. «ДТ» докладно висвітлювало перипетії боротьби С.Піскуна за «право на працю» на посаді генпрокурора. Про те, як виявила себе влада в нерівному бою з відставним генпрокурором, сказано чимало, і роль її дуже незавидна. Сьогодні пропонуємо звернутися не лише до суті справи Піскуна, а й до більш глобального аспекту.
Важливим питанням є те, як позначиться на українській Феміді й на ставленні громадськості до неї вся ця рукотворна колізія, що далеко не вичерпується скрутним становищем, у зв’язку з яким держава то відчуває надлишок генеральних прокурорів, то ризикує залишитися без генерального взагалі. Рішення судів з так званої справи С.Піскуна надали привід, хоча й не дали підстав для принизливої критики всієї судової системи на найвищому рівні. Зневага до суду, що виявляється вищими посадовими особами, вже перейшла всі можливі межі, про що докладно писало «ДТ» у позаминулому номері. Внаслідок таких нападок навіть з’явилися звернення голови Верховного суду України В.Маляренка і лист за підписом голови Ради суддів Києва Т.Жайворонюка, витяги з яких ми наводимо нижче.
Крім усього іншого, показове й сумне в усій цій історії ось що. «Законослухняні» громадяни дозволяють собі називати злочинцем С.Піскуна, який звернувся за захистом своїх прав до суду. У нас що — звернутися до суду тепер злочин? Чи хтось довів, що екс-генпрокурор чинив тиск на суд, підкуповував суддів? Начебто ні, наразі ні про що, крім «суддівської змови на вищому рівні», нічим не підтвердженої, не чути. Можна здогадуватися, підозрювати й навіть бути переконаним до глибини душі в тому, чому саме судді прийняли сторону С. Піскуна. Проте, не маючи конкретних доказів, уголос допустимо розмірковувати лише з приводу обгрунтованості чи необгрунтованості рішень суду. У пристойній, поважній формі та без грандіозних узагальнень щодо судової системи держави. Та й узагалі Святославу Михайловичу пора давати нагороду за зміцнення законності. На тій підставі, що він провчив владу, яка закривала очі на беззаконня з його відновленням, з великим запізненням прозріла та почала читати закони тільки тоді, коли потрібно було позбутися генпрокурора. Може, це найбільший чи навіть єдиний його внесок у зміцнення законності, але цей урок важко переоцінити.
Микола СІРИЙ, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Інституту держави та права імені В.Корецького НАН України
По суті питання
— Миколо Івановичу, чи міг, на вашу думку, райсуд приймати до розгляду позов С.Піскуна до президента України?
— Існує стаття 124 Конституції, яка зазначає, що юрисдикція судів поширюється на правовідносини. Отже, визначаючи, чи мала особа право звертатися до суду загальної юрисдикції, ми повинні спочатку встановити ці правовідносини суб’єктів, між якими виник спір. У даному разі для того, щоб стверджувати, що райсуд міг розглядати цю справу, ми маємо знайти правовідносини між генеральним прокурором і президентом України. А таких правовідносин немає. Президент України не приймає генерального прокурора на роботу та не звільняє його з роботи. Між генеральним прокурором і президентом немає ніяких юридичних правовідносин. І це частина відповіді на запитання, чи може місцевий суд розглядати таку справу.
— Чи мав, на вашу думку, президент право знімати генпрокурора без мотивації?
— Сучасна правова система України дає абсолютно чітку відповідь на це запитання. Існують 106-та і 122 статті Конституції. Відповідно до Конституції, президент призначає генпрокурора за згодою Верховної Ради й звільняє самостійно. Варіантів звільнення існує два. По-перше, президент звільняє генпрокурора, причому він ні з ким не зобов’язаний радитися і давати якісь пояснення. Друга ситуація — недовіра, виявлена Верховної Радою. У цьому разі президент зобов’язаний автоматично видати указ про звільнення генпрокурора. Отже, Конституція передбачає два таких порядки звільнення генпрокурора й ставить на цьому крапку, оскільки далі в статті не йде фраза «на підставах, зазначених у законі», наприклад.
Стосовно статті 2 Закону «Про прокуратуру». Якщо професіонально подивитися на цю статтю, то по суті вона називає не підстави звільнення генпрокурора, а підстави для звільнення будь-якого працівника прокуратури з органів прокуратури. Якщо особа втратила громадянство чи займається бізнесом, чи щодо неї винесено вирок суду, то нехай буде вона хоч генпрокурором, хоч прокурором Макіївки, її слід звільняти. Тобто 2001 року парламент, вносячи зміни до Закону «Про прокуратуру», сформулював це положення некоректно. Дана стаття не містить спеціальних підстав саме для звільнення генерального прокурора. Вона називає підстави для звільнення будь-якого прокурора.
Таким чином, наше законодавство, Конституція України не містять підстав для звільнення генпрокурора з посади. Це неправильно, й за це нас критикує Рада Європи. Однак таким є стан речей. Крім того, не можна забувати, що наша система прокуратури надмірно централізована. У цій системі прокурори різних рівнів не мають тих самостійності та дискреційних повноважень, які мають прокурори в демократичних країнах. І якби за таких умов генеральний прокурор мав «пільгові» умови абсолютної незалежності, притім, що всі інші прокурори перебувають в абсолютній залежності від нього, ми одержали б «царя» з абсолютною владою в прокурорській вертикалі, а не генерального прокурора в європейському розумінні. Отже, негативною можна назвати залежність прокурорів від генерального прокурора, настільки ж негативною слід вважати і залежність генпрокурора від волі президента. Проте так зберігається хоча б якийсь баланс.
Припустимо, прокурор України — блискучий професіонал, показники чудові, Верховна Рада приймає його звіт на ура. Та він виходить із роботи, до нього звертається інвалід-ветеран, а генпрокурор поводиться з ним грубо, ображає, скажімо, штовхає його. Це відбувається в присутності журналістів, усе знімається на телекамери й демонструється по телебаченню. За такої ситуації президент має звільнити генпрокурора, попри його професіоналізм і найкращі показники. Тому що він знехтував основи моралі. Тому що президент діє в інтересах народу. А народу буде неприємно після зазначеного сюжету бачити на екрані аморального типа, який розповідає про законність.
Тому не можна погодитися з надто формальним ставленням до закону, який демонструє С.Гавриш, і з позицією С.Піскуна, котрий шукає чіткий перелік підстав застосування норми про звільнення. У даному разі взагалі неможливо сформулювати чіткий перелік ситуацій, де теоретично генпрокурор може повестися так, що його поведінка не відповідатиме посаді. Президент, який діє в інтересах нації, зобов’язаний звільнити навіть найкращого професіонала й тоді, коли генпрокурор завдає шкоди іміджу держави, і тоді, коли генпрокурор неналежним чином поводиться з підлеглими, наприклад. Скласти перелік таких підстав неможливо.
Що таке указ президента про призначення на посаду генпрокурора й звільнення з цієї посади? Це указ, який надає конституційні повноваження особі чи знімає їх із певної особи. Тому дещо некоректно називати такий указ підзаконним нормативним актом. Це акт, який забезпечує пряму дію норми Конституції.
А тепер про трудові відносини. На підставі указу президента видається наказ по відомству. Саме цим наказом особу може бути або звільнено з органів прокуратури, або переведено на іншу посаду в системі. І вже на цій посаді колишній генпрокурор може з успіхом реалізувати свій професіоналізм, розслідуючи справи, виявляючи себе в яскравій роботі з прокурорського нагляду або з підтримки державного обвинувачення в судах. Тобто колишній генпрокурор може звернутися до місцевого суду, якщо його звільнили з органів прокуратури — із приводу цього звільнення. Він буде позивачем, а відповідачем — Генеральна прокуратура України, організація, з якою він перебуває в трудових відносинах. Ні про крісло генпрокурора, ні про оскарження указу президента про звільнення екс-генпрокурор не може вести мову в місцевому суді.
КС зазначив, що в такому випадку можна звертатися в суди загальної юрисдикції з приводу зміни дати та формулювання звільнення. Категорично, однозначно колишній генпрокурор не може звертатися до суду з приводу указу про звільнення з позовом про звільнення президента як відповідача.
Єдиний випадок, коли такий указ президента може розглядатися в суді, це якщо будуть докази того, що звільнення генпрокурора стало складовою частиною злочинної діяльності президента в контексті розгляду відповідної кримінальної справи, порушеної стосовно президента. Якщо злочинну діяльність президента буде доведено в судовому порядку, тільки в такому випадку указ президента може бути розглянутий у місцевому суді.
— Якою має бути реакція суду на заяву екс-генпрокурора?
— Суд мав відмовити в розгляді справи у зв’язку з тим, що вона не є підвідомчою йому. Суд повинен був зазначити у своєму рішенні, що відповідачем з цієї справи є Генеральна прокуратура, а не президент України.
Кілька слів
на захист суддів
— Очевидно, що ситуація, яка склалася внаслідок рішень судів, котрі стали на бік С.Піскуна, завдала чергового тяжкого удару по репутації третьої влади...
— Ситуація, що виникла у зв’язку з так званою справою Піскуна, досить яскраво відбиває сучасний стан правової системи в Україні. Безперечно, відповідь на запитання, хто має рацію, хто ні, слід шукати, починаючи з попереднього відновлення Святослава Піскуна на посаді Печерським райсудом столиці 9 грудня 2004 року. На жаль, це рішення не отримало належної правової оцінки. Воно не було вчасно оскаржене в передбаченому законом порядку. Окрім того, навіть якщо й були прогаяні передбачені законом терміни оскарження, залишалися і необхідність, і можливість дати кваліфіковану оцінку професіоналів наявному стану речей. Адже це досить важлива, ключова проблема для розвитку правової системи. Фактично ми спостерігаємо промахи правової політики. Я виключаю можливість того, що спосіб, яким С.Піскун був відновлений на посаді на підставі рішення місцевого суду, залишився поза увагою членів президентської команди. Швидше за все, зупинилися на тому, що, з політичної точки зору, краще не чіпати цю ситуацію. Цей політичний чинник переважив юридичний аспект. І всі ми вкотре переконалися, що коли в черговий раз політичний чинник тяжіє над правовим, то негатив цього політичного чинника обов’язково виявиться рано чи пізно.
Я хотів би уявити, як виглядає вся ця ситуація з погляду судової влади, спробувати зрозуміти їхню логіку. Сьогодні, за моєю суб’єктивною оцінкою, в суддівському корпусі є досить багато прихильників судових рішень, які були прийняті у цій справі і Печерським, і Шевченківським судами.
Слід із розумінням ставитися до суддів, які працюють у нашій судовій системі. Чи можемо ми сьогодні очікувати від них високого рівня розуміння конституційної системи, уміння відрізняти трудові відносини від конституційних? Зокрема чи проводив хтось протягом останнього року широкомасштабні заходи на державному рівні, метою яких було б роз’яснення якихось складних ситуацій, аналогічних обговорюваній нами. Однозначно — ні. Сьогодні проводиться така сама робота із підвищення кваліфікації суддів, яка велася і при Л.Кучмі. А полягала вона лише в доведенні до відома суддів судової практики з конкретних категорій справ. Тобто «старші» — вищестоящі суди — вчать «молодших» — нижчі суди своєї практики. На цьому зосереджена вся система підвищення кваліфікації. Крім того, як має реагувати місцевий суд на певну ситуацію, коли іншим судом в аналогічній справі вже ухвалене рішення і йому ніхто не дав негативної оцінки? Поставте себе на місце судді, котрий бере до розгляду справу, знаючи, що з аналогічної справи винесене рішення судом.
— Згодна, що навіть в ідеальному варіанті, тобто якби була виключена можливість будь-якого впливу на суддю — підкуп, тиск, — не тільки не скасоване, але навіть не оскаржене Мін’юстом рішення в аналогічній справі, з тим самим позивачем С.Піскуном — сильний психологічний аргумент. Але в нас не прецедентне право — є Конституція, закони, рішення Конституційного суду від 7 травня 2002 року в справі №1-1/2002 щодо підзвітності актів про призначення або звільнення посадових осіб, про яке стільки було сказано у зв’язку зі справою С. Піскуна...
— Судова система протягом 15 років перебуває у стані постійного розширення юрисдикції. Це загальна тенденція, до якої судді звикли, і вони вже не бояться нових категорій справ.
Ще один дуже важливий факт. Усім нам добре відомо, в якому режимі функціонує наша судова система. Щойно у конкретній справі виникає складна ситуація, за традицією, сформованою упродовж 80 років, судді обов’язково радяться з вищестоящими судами — і апеляційним, і Верховним судом. Так, це погано. Але якщо враховувати стан вітчизняного законодавства і поставити себе на місце судді, стає зрозуміло, що це — єдиний спосіб прийняти або хоча б спробувати прийняти правильне рішення у складній юридичній ситуації. Тобто, якби якимось чином вдалося раптом покласти край такій практиці, це заблокувало б судову систему. Судові рішення були б такими ж різноманітними, як і наше законодавство.
Стосовно рішення Конституційного суду, на яке посилаються обидві сторони, що беруть участь у процесі. У зв’язку з цим рішенням КС не можна не відзначити насамперед некоректність і неконкретність подання попереднього президента, яке лягло в його основу. У поданні йшлося про статтю 124 Конституції, що визначає підвідомчість судів загалом. Занадто глобальне питання для одного подання. По суті, це подання стосувалося величезної кількості — як мінімум кількох десятків — посадових осіб найвищого рівня, котрі призначаються і звільняються по-різному. І з усім цим клубком проблем президент звернувся до КС.
Конституційний суд видав рішення, яке, на мою думку, можна, швидше, назвати великим науковим трактатом, а не рішенням суду у конкретній справі. І цей «трактат» далеко не у всіх позиціях коректний. Дуже багато пунктів потребують конкретизації. Правові визначення, дані КС, занадто абстрактні і тому ж таки суду загальної юрисдикції дають можливість тлумачити їх неоднозначно.
У цьому рішенні КС зазначено, що підвідомчість таких справ визначає відповідним законом Верховна Рада. Парламент прийняв Кодекс адміністративного судочинства. Судді Шевченківського суду мають саме ту кваліфікацію, яку вони мають, а не ту, яку нам, можливо, хотілося б. Вони відкрили цей кодекс, де написано, що в порядку адміністративного судочинства розглядаються спори щодо порядку прийняття і звільнення з публічної служби. Тому не можна не відзначити й некоректність КС, який не дає відповіді на запитання, де закінчується трудове право і починаються інші правовідносини.
Потрібно врахувати всі ці чинники і лише потім давати оцінку судовій системі, зокрема у контексті рішень у справі С.Піскуна. Тоді ми трохи інакше подивимося на ці рішення й запитаємо себе, чи адекватними були всі ті обвинувачення в корумпованості та інших гріхах, які прозвучали на найвищому рівні у зв’язку з гучною справою.
Резонанс
Зі звернення голови Верховного суду України В.Маляренка до співвітчизників: «У кожній країні світу суди першої інстанції через певні обставини іноді не зовсім правильно розуміють закон, припускаються помилок, приймаючи рішення, а окремі законні і обгрунтовані судові рішення, трапляється, не завжди влаштовують деяких членів суспільства, а також і органи влади. Але в цивілізованих країнах, де обстоюється право суду бути незалежним, турбуючись про авторитет своєї держави і судової системи, ніхто не драматизує помилок, допущених судом першої інстанції. У таких випадках зацікавлені учасники процесу апелюють до вищих судових інстанцій із вимогою скасувати або змінити судове рішення, наводять відповідні правові аргументи, шукають докази своєї правоти. Якщо суддя порушив закон, вони вдаються до правових механізмів, які дають можливість покарати цього суддю і звільнити його з посади.
Водночас ніхто не вдається до тиску на суди, до шельмування судів і суддів, до образ і принижень на їхню адресу, нагнітання невдоволення в суспільстві, оскільки знають, що це заборонено законом. Непроцесуальна критика судового рішення, яке не набрало чинності, у ЗМІ, і особливо органами влади, в усьому світі, відповідно до міжнародних норм, розцінюється як втручання в діяльність судових органів, тиск на суди, прагнення примусити суд приймати рішення тільки на користь влади, зацікавлених осіб або організацій. В Україні такі дії, відповідно до статті 376 Кримінального кодексу, визнані кримінально караними.
Про що свідчать образи і приниження суддів у відповідь на винесене рішення, яке не подобається? Про що свідчать бездоказові узагальнення про «суддівську мафію», корумпованість і корпоративність суддів? Насамперед про слабкість посадової особи, котра таким чином відповідає на судове рішення; про відсутність у неї правових аргументів для скасування або зміни судового рішення.
На жаль, в Україні, всупереч вимогам Конституції і законів, розпалюється ненависть до судів і суддів, робляться спроби дестабілізувати цю, можливо, чи не єдину систему, де ще загалом можна знайти законність і справедливість».
Зі звернення ради суддів м. Києва: «Останнім часом перші особи нашої держави, народні депутати України, представники виконавчої влади та інші політичні діячі виступили у ЗМІ з оцінкою постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 18 листопада 2005 року у справі за позовом С.Піскуна до президента України про визнання його указу неправомірним і про відновлення його на роботі.
У цих виступах містяться образливі висловлювання як для суддів Шевченківського районного суду м. Києва, так і для всієї судової гілки влади, упереджена оцінка рішення, яке не набрало законної сили, а також елементи втручання в розгляд справи і тиску на суд.
Події в Україні свідчать, що представники влади цілеспрямовано намагаються дискредитувати органи правосуддя, виявляють очевидну неповагу до судової влади, що не сприяє авторитету держави і меті верховенства права в ній.
Досвід розвинених країн свідчить, що представники влади, котрі припустилися втручання в розгляд конкретної судової справи або образливих висловлювань щодо правосуддя, мають подати у відставку.
Ми усвідомлюємо, що судова система хоча й користується особливим захистом, але функціонує не у вакуумі, тому питання стосовно здійснення правосуддя можуть виноситися на суспільне обговорення. Але таке обговорення має бути конструктивним, коректним і взаємошанованим» (Джерело «Обозреватель»)
***
Справедливості ради, слід зазначити, що якби не галас, зчинений навколо справи Піскуна, мабуть, могло б трапитися непоправне. Рішення районного суду могло бути освячене вищими судовими інстанціями і країна отримала б уже справді серйозну проблему. Якби не набула справа С.Піскуна такого суспільного резонансу, не було б листа голови Верховного суду України Василя Маляренка, який починається з констатації того факту, що, трапляється, суди першої інстанції неправильно розуміють закон і припускаються помилок. На жаль, трапляється, що й вищі судові інстанції, виправляючи чужі помилки, увічнюють свої власні. А потім знизують плечима — мовляв, що тут казати, оскарженню не підлягає...