Легко сказати — «суди продаються». У дрож кидає, коли дізнаєшся — кому й за скільки... Складається враження, що нашим землякам саме слово «правосуддя» можна викреслити зі словників. Воно перетворилося в ніщо. У пилюку. В ілюзію. У храм, збудований шахраями для слави своєї. У будинок із химерами. Або — якщо хочете — стало примарними надіями на неупередженість і справедливість. Символом такої метаморфози стала реконструкція чернігівського палацу правосуддя. Щоб гідно оцінити цей творчий подвиг, є сенс розповісти про одну загадку, розгадати яку нам нещодавно вдалося.
Таємниця, від якої паморочилася голова в кращих слідчих і адвокатів Чернігівщини, розкрилася.
Яким чином діловій людині, яка незаконно приватизувала багатоповерхівки в престижних районах і викинула звідти жителів, удалося мобілізувати правосуддя собі на підтримку, більше не секрет.
Ясно тепер, чому неправду сприймали за правду, а грубо сфальсифіковані документи підшивалися до справ як справжні.
Цей діяч настільки повірив у повну невразливість, що дозволяє собі виховувати в залі суду працівників прокуратури:
— Ви погано в школі навчалися!
Він настільки на всіх наплював, що публічно демонструє свій «роман» із місцевою Фемідою (з’явився, наприклад, на професіональне суддівське свято на бенкет у ресторан «Градецький». Рядові юристи, які знали його за конкретними справами, заклякли, а начальство — зраділо й привітало).
І в нього є всі підстави поводитися так. Юстиція не лише надає йому дах, а й хліб насущний дає. Саме його фірмі перепав найвигідніший будівельний підряд — ремонт будинку Чернігівського апеляційного суду (до речі, пам’ятника архітектури, що потребує не ремонту, а реставрації).
За що така любов? Ви не повірите, як просто відкривається скринька...
Адже в одну з квартир будинку, з якого залізна п’ята правосуддя виганяла (і продовжує виганяти) законних мешканців, уселився зі своїм сімейством пан Литвиненко. Син голови Чернігівського апеляційного суду. Теж, до речі, юрист. Як тато.
За наявними у нас відомостями, усі особисті послуги, надані в судах різних рівнів (і не лише в судах) центральному персонажу нашої статті Віктору Демшевському, оплачувалися приблизно за тим самим тарифом.
Будівництво дачі. Євроремонт квартири. І т.п.
Гидко в цій історії не те, що наша богиня правосуддя виявилася продажною (хоч хто вірив би в її цнотливість!). А мізерна такса, за якою її ангажували. Плата, по суті, за кров бралася. Адже доведені до розпачу люди, яких позбавляли житла, — не витримували бійки без правил і вмирали…Те, що дотепер сприймалося як низки особистих лих, оберталося моторошним і безнадійним узагальненням. У цій країні не обов’язково наймати кілера, щоб людину вбити. Люди в мантіях і спрацюють чистіше, й візьмуть дешевше…
Побіжна репліка. Готуючи цю публікацію, ми не вдавалися до допомоги органів охорони правопорядку і сприймали будь-які відомості з офіційних джерел лише як привід до самостійного розслідування, а не як факти, які заслуговували на довіру. Причин цьому три. По-перше, жахливий опір органів будь-яким спробам щось з’ясувати (аж до прямої брехні в офіційних відповідях. Скажімо, прокурор відповідає, що перевірка здійснювалася за участю таких-то фахівців, а вони про це від нас дізнаються.). По-друге, відверте небажання почути — хоча б від нас — щось нове про розкриті корупційні тенета. Навіть із боку чесних працівників силових відомств, які зіштовхнулися з нею через конкретні справи. Є ще третя причина. За деякими даними, житло у квартирах, які звільняли їх мешканці, отримували також працівники прокуратури, міліції, інших силових відомств. І якби тільки житло... Були інші форми розрахунку, довести які дуже непросто. Будемо реалістами. Сама по собі газетна стаття в ситуації, що склалася, нічого не змінить. Або вона інспірує ретельне офіційне розслідування за участю столичних фахівців — або кінці сховають у воду. Ховати їх будуть оперативно та професійно.
Викриття чорної магії. Ніхто з юристів, які вперше знайомилися з ситуацією, спочатку не вірить, ніби подібне взагалі можливе. Та й що там, самим не віриться... Адже не Аль Капоне, а простий завбудтрестом! І таких людей купив, до яких, здавалося б, іноземній розвідці не підступитися. А інших — залякав. Міцні мужики, які пройшли Афган і Чорнобиль, ламалися як тріски.
— У ньому щось нелюдське є! — казала нам жінка, яка так і не зуміла відстояти свої законні права на житло. І в очах у неї світився найсправжнісінький страх.
Сімдесят першу квартиру на вул. Гетьмана Полуботка, 120, в якій на момент написання статті проживав син голови Чернігівського апеляційного суду Литвиненко, її колишній мешканець теж не відстояв. Здався, плюнув, все облишив. А перед цим — боровся, і не лише за себе. За дорученням представляв інтереси сусіда-чорнобильця Дорошенка. Доля цієї самотньої людини чимось нагадує долю кріпосних після скасування дня Юрія. Справляючи новосілля, він не підозрював, що міськвиконкомівський ордер на квартиру в державному будинку (він, до речі, зберігся) стане для нього путівкою в пекло. Якось Дорошенко прокинувся — і довідався, що будинок, куди він вселився по обміну, «зазнав мутації». Перетворився на відомчий об’єкт, приватизований ЗАТ «Облбуд». І керівник (вважай, хазяїн і пан) «Облбуду» Віктор Демшевський пропонує звільнити приміщення. А обгрунтовує свою пропозицію листком паперу, на якому слова «житловий будинок» стерті й зверху вдруковане слово «гуртожиток». Ось вони, перед нами, копії цих документів — оригіналу та зробленої на його основі фальшивки. Докладаємо їх до тексту статті.
Спочатку ситуація здавалася смішною. Адже саме як житловий будинок багатоповерхівка фігурувала в доброму десятку документів за підписами різноманітних посадових осіб (аж до губернатора й мера). Потім стало не до сміху. Усі немов занедужали на виборчу сліпоту — і прокуратура, і суди. Якщо суддя суду першої інстанції раптом відмовлявся говорити на чорне біле — апеляційний суд «зачищав» недоопрацювання. Якщо в процесі позову вухами лізла якась кримінальщина з боку «Облбуду» — прокуратура відразу підмахувала папір: «Все законно, складу злочину немає». А суд підтверджував: «Якщо прокуратура справу відмовляється порушувати — виходить, все за поняттями». Ми не жартуємо. Саме таким шляхом сходили Демшевському з рук епізоди підроблення документів. Прокуратура й нині подібними відписками від депутатських запитів відстрілюється. До повної шизофренії доходить.
Отже, чорнобилець Дорошенко не витримав. Його більше немає. На пожитки самотнього ліквідатора, за словами сусідів, ніхто не поласився — летіли вони з вікна. Приїхала сестра із села, відвезла тіло брата — поховати подалі від Чернігова. Вступити в боротьбу за успадкування квартири навіть не спробувала, оскільки попередили її:
— Марно.
Це не єдина така смерть. Нам розповідали про жінку, яка померла в день чергового судового процесу. (Дівчинку-підлітка, дочку цієї жінки, Віктор Федорович Демшевський все одно в спокої не залишив.)
До речі. В офіційних відповідях облпрокуратури на депутатські запити стверджується, що факти виселення людей на вулицю без надання хоч якогось житла натомість «...проведеною перевіркою не підтвердилися». Це неправда. Слід сказати, що документи, підписані нинішнім обласним прокурором Миколою Лисовим, містять й іншу недостовірну інформацію. Оскільки Лисового тоді, коли сталися події, які він так довільно трактує, на Чернігівщині ще не було, отже, його просто підставили. Нехай сам з’ясовує, хто й навіщо.
Коли доведені до розпачу мешканці вкотре взялися збирати підписи під черговим безнадійним проханням, то звернулися й до нових сусідів. Вихована молода людина вислухала їх. Поспівчувала. Пообіцяла допомогу:
— Я сам юрист...
Щоправда, нічого не підписав. Про те, що це син судді Литвиненко, вони не знали…
Побіжна репліка. У цій історії можливі будь-які виверти. Не слід забувати, що в ній фальшиві документи запросто сходили за справжні, наспіх сфабриковані акти без печаток і з неповним набором підписів — за копії з неіснуючих оригіналів. (У нас є достатня кількість зразків подібної «творчості», ганебно проігнорованих правоохоронними органами. Хоча перевірити, що це стовідсоткова «липа», можна впродовж години.) Ми викладаємо тут лише ті факти, які вважаємо незаперечними. Та в чернігівському суді спростувати можна все. Навіть теорему Піфагора (якщо на те знайдеться замовник, який має зв’язки й відповідні ресурси). Доводиться брати це до уваги й працювати за принципом «айсберга», приберігши в резерві деякі важливі подробиці.
Викриття чорної магії (продовження). Мешканці спритно приватизованих Віктором Демшевським житлових будинків (уже згадуваного на вулиці Гетьмана Полуботка, 120 та іншого, на вулиці Рокоссовського, 6-а), звичайно, не праві, коли майже серйозно кажуть про нелюдську сутність свого кривдника. Масштаб у цього діяча провінційний. Та будемо чесними: викачав він із нещасної провінції все, що міг. Те, що йому зійшло, не зійшло б нікому іншому. Тут уже не в Демшевському річ. А в тих механізмах і чиновниках, що його захищають. От вони справді нелюдські й дуже небезпечні.
Ми вийшли на слід кількох спроб розібратися в справах «Облбуду». Всі вони були нейтралізовані в зародку. Ось одна з них.
Колись Віктор Федорович Демшевський був скромним міськкомівським функціонером, а «Облбуд» — наймогутнішою на Чернігівщині будівельною організацією. Нині фірма зморщилася як шагренева шкіра. Виникло природне запитання: куди ж поділася потужна й дуже дорога будівельна техніка, що використовувалася цим будівельним гігантом? Точніше, не запитання, а оперативна інформація, що містить відповідь на нього. І не в нас, а в деяких працівників міліцейського управління по боротьбі з економічною злочинністю, а також у працівників прокуратури. (Відповідь була такою: здогадно — за кордони Вітчизни, протизаконним шляхом.) Місяця не минуло, як включився реверс. Мовляв, історія судової перспективи не має, розбиратися в ній немає резону.
Вже після того як працівникам правоохоронних органів стало ясно: зазіхати на святе ніхто не дасть, із управління житлово-комунального господарства надійшла не потрібна більше міліціонерам відповідь на запит. Вона містила цікавий документ — «Договір про умови організації виробництва та матеріального стимулювання між облжитлокомунуправлінням Чернігівського облвиконкому та колективом Чернігівського ремонтно-будівельного тресту в умовах оренди майна державного підприємства». З останнього випливає, що основні фонди «Облбуду», виявляється, орендовані в держави і термін оренди минає аж 2010 року! Отже, якби оперативна інформація підтвердилася, це означало б, що за кордон було продане державне майно на колосальні суми, а суми розтанули невідомо де. Однак — ні підтвердити, ні спростувати отримані відомості УБЕЗу не дозволили.
— Пропаща справа! — сказав нам офіцер, який намагався зрозуміти, що до чого в цій історії, — вдруге в ту саму воду не ввійдеш. Демшевського тепер попередили. Заготує папери, що списав свої автокрани та екскаватори на брухт. А в суді йому, звичайно, повірять.
…У будинку на вулиці Гетьмана Полуботка, 120, пан Литвиненко-молодший з’явився не відразу. До цього квартирував в іншому житловому будинку, на вулиці Рокоссовського, 6-а (у квартирі 123). Будинок цей теж у даний час визнаний облбудівським гуртожитком і приватизований. Лише на відміну від будинку на вулиці Полуботка справу з приватизацією там дещо чистіше спрацьовано. Мешканці програли всі судові процеси в судах усіх інстанцій. Нині їх виселяють як таких, що не мають відношення до «Облбуду». (Будинок цей до нього теж чисто умовне відношення має, оскільки складається з трьох секцій. Дві справді здавалися в експлуатацію як гуртожитки; третя, спірна — і це документально підтверджується — як державний житловий будинок. Яким чином вона раптом стала гуртожитком, одному Демшевському відомою.) Люди, яких переселяють у жахливий барак, доведені до розпачу. Приміщення, надане їм, абсолютно не придатне для житла. З сортиром на вулиці ще можна змиритися, із дерев’яними гнилими перекриттями, що будь-якого моменту можуть звалитися на голову, — ніяк. У цій будівлі неможливо зігрітися та приготувати їжу. Нам доводилося бачити в’язниці. У в’язниці набагато затишніше... Проте всі інстанції, від санепідслужби до Деснянського райвиконкому, підмахують Демшевському папери, що все о’кей. Жити можна. Особливо райвиконком старається. Його керівник Сенькович до повної непристойності дійшов, усно та письмово відстоюючи право Демшевського на свавілля. (Взагалі, стосунки Сеньковича і Демшевського — тема особливої розмови.)
Чернігів — місто безробітних. Про те, щоб зібрати гроші на нову квартиру, більшість городян й не мріють. (Тому, до речі, житло у них практично й не будується.) Стати за таких умов бездомним — повна катастрофа. Ті з мешканців, яких виселяють і з якими ми спілкувалися, справляють враження людей, які перебувають на межі психічного розладу.
Відволічемося від їхніх доль. Зазначимо один парадокс. Припустимо. Закон осліп, оглух, впав у летаргію і визнав фальшивки справжніми документами. Проте з цих фальшивок випливає, що спірні будинки — це гуртожитки будівельного підприємства. (Насправді — і близько не схожі; звичайні багатоповерхівки з квартирами поліпшеного планування. Та — припустимо).
Мешканців викидають звідти під тим приводом, що вони не мають службового відношення до «Облбуду». Яким чином і на якій підставі тоді поселяється там Литвиненко-молодший? Знайшли теж будівельника! У графі «місце роботи» під час вселення в нього підприємство «Укрспиртгорілка» значилося.
— Можливо, якимось шляхом будинок на вулиці Гетьмана Полуботка знову таємно «зазнав мутації» й став житловим... — припустили в прокуратурі.
— А що, й таке буває?
— У нас — може бути все.
— Ну так візьміть у жеку ордера й подивіться.
— А хто нам їх дасть?
Це правильно. Прокуратура як інституція — пану Демшевському не указ. Та й із чого б йому сваритися з установою, що стільки років його «відмазувала» й надавала дах? З ким треба — давно знайдене порозуміння, на інших — плювати. Підкреслимо одну обставину. Не слід думати, що прокуратура в Чернігові — утворення нещасне та немічне. Коли проходить команда «фас» — її щелепи перетворюються на залізний капкан.
Побіжна репліка. Депутату чернігівської міської ради, провідному фахівцю з охорони праці та заступнику голови спостережної ради ВАТ «Чернігівпродтовари» Олегу Перкуну, було незрозуміло, чому його підприємство раптом практично перестало приносити місту прибуток. За його розрахунками виходило: мережу роздрібної торгівлі (якою є «Продтовари») може «закоротити» на жалюгідних кількох сотнях гривень щорічного прибутку тільки в тому випадку, якщо її розкрадають і ведуть до штучного банкрутства. (Хронологічно фінансова криза підприємства збіглася з появою в його спостережній раді заступника чернігівського мера Олега Білоусова.) Не розумів Перкун також, чому реєстр продтоварівських акціонерів перекочував раптом до банку «Демарк» (колишнє місце служби заступника мера Білоусова) і навіщо міська влада нав’язує бюджетним організаціям співпрацю з «Демарком». (Було з цього приводу розслідування антимонопольного комітету, але скінчилося пшиком.) Олег Перкун ініціював створення депутатської контрольної комісії з метою перевірки фінансово-господарської діяльності «Продтоварів», звернувся до преси... Таким кроком некерованого депутата стало оприлюднення підгрунтя знаменитої афери з підземним торговельним центром — чернігівським «метроградом». («Хрещеним батьком» — головним лобістом сумнівного проекту — був мер міста Соколов. Хрест же на шахрайстві поставив зрештою губернатор.) Виявляється, банківську гарантію під кредит на його будівництво не було підтверджено, а реалізація проекту об’єктивно призвела б до ескалації безробіття і бюджетних втрат... Отже, дістав усіх, правдолюб. Скінчилося тим, що Перкуна звинуватили в одержанні низки хабарів від групи осіб на загальну суму... у 120 гривень (по червінцю з носа). Відправною точкою розслідування послужила анонімка... Міська прокуратура «розробляє» справу, не гребуючи підробками слідчих документів. (Такими самими бездарними, як і сам «наїзд»: який сенс, наприклад, «редагувати» розшифровування магнітофонного запису, викидаючи погрози на адресу звинувачуваного — «не заспокоїшся — посадимо!» — якщо оригінал фонограми зберігся?) Та мету — попри судову перспективу розслідування — досягнуто: поки Перкун доводить, що ста двадцяти гривень не брав, «Продтовари» рушаться. Вже чотири магазини від підприємства відірвано, транспорт практично повністю розпроданий. Місто зазнає колосальних збитків, хтось — отримує аналогічний прибуток...
Ми разів десять, мабуть, писали, що якщо місцева влада поводитиметься з міською скарбницею так, як вона це робить, то незабаром грошей навіть на водопровідну воду не вистачить... Так і вийшло. Недавнє підвищення комунальних тарифів буквально збурило Чернігів. Таких численних акцій протесту місто давно не бачило. Крім міліції, учасникам мітингу протистояли «качки», одягнені в уніформу місцевого рекету: шкірянки, спортивні штани, навернені «мобіли». Вони розвалили імпровізовану трибуну й розтаскали матеріал, із якого вона була складена. Руйнувати її та різати мікрофонний шнур правоохоронні органи не заважали. А ось за фактом масових безпорядків — тобто проти мітингуючих — міська прокуратура вже порушила кримінальну справу. Потрібно бути дуже наївною людиною, щоб повірити скаргам прокурорських працівників на неміч цієї структури. Просто й агресивність, і толерантність її — вибіркові.
Викриття чорної магії (продовження)... Цікаво, скільки людині в цьому житті треба? У документах, які ми маємо, зазначене початкове місце проживання сина головного чернігівського судді Литвиненка. Перед тим як переселитися на відвойовану правосуддям у земляків територію, він жив у Олександрівці. Олександрівка — суперелітний район, на кшталт Печерська. Ну припустимо — було йому там затісно. Проте ж і батьку його, схоже, тісно повсякчас було й волі не вистачало. Спільна з Віктором Демшевським квартирна авантюра — у житті судді Литвиненка не перша... Попередня його операція з поліпшення житлових умов столичною кваліфікаційною комісією розглядалася. Утім — без будь-яких шкідливих для нього наслідків.
Голова ЗАТ «Облбуд» Віктор Демшевський також нестачею житла не переймається. У залі суду — називає міську адресу. Крім того — має у своєму розпорядженні цілий маєток у райському куточку на березі Десни (Черніговим легенди про зимовий сад і особистий ліфт його особняка ходять).
І от — на очах усього міста ведуть ці люди війну без правил проти тих, у кого, крім однієї-двох кімнат, узагалі нічого немає. Часом — навіть грошей на проїзд у громадському транспорті. Ведуть, анітрохи не боючись розголосу, міліції, прокуратури, Мін’юсту і — само собою — суду... Вочевидь, розуміючи: корупційні тенета, до яких вони належать, не дадуть їх в образу за жодних обставин.
Ми не можемо розкрити всі їх складові. Через зрозумілі причини — обмежуємося викладенням лише тих відомостей, заперечити які не вдасться навіть правосуддю по-чернігівськи. Та якщо ця стаття викличе хоч якийсь професіональний інтерес, скажімо, у Генеральній прокуратурі — то просимо взяти до уваги таку обставину. Недолугі рішення, прийняті спочатку Деснянським районним судом, а потім Чернігівським апеляційним судом на користь Демшевського, залишив у силі також Верховний суд України.
Не стомлюватимемо читача юридичними подробицями, що дають нам право називати ці вердикти абсурдними. Аналізом їх — не зі своєї волі, а через величезний галас, що піднявся навколо виселень — нині обласна прокуратура займається. Підкреслимо головне. Демшевський, звичайно, народ залякав остаточно і про документи подбав. Та розібратися — кому він що з киян будував — можна, за бажання, протягом кількох днів. Хоч скільки він бухгалтерію не переінакшував би. Ми — без особливих зусиль зібрали відомості про тих діячів чернігівського правосуддя і працівників правоохоронних органів, яким надавалися різноманітні сумнівні послуги. Знаємо, приміром, що до голови Деснянського районного суду В.Добрянського звертатися зі згаданими вище питаннями в пошуках істини немає сенсу. Побічно це підтверджується рішеннями, що приймалися у Деснянському суді. (І не варто нагадувати нам про процесуальну незалежність суддів, про присягу судді тощо. Хто не забув про присягу — той судив по совісті. А в інших випадках — зовсім не офіційна вертикаль підпорядкування спрацьовувала.) Та є ще пряма причина — чому ім’я Добрянського доречно згадати в контексті цієї негарної історії. Втім — серйозне розслідування і без нас легко до неї докопається...
Звичайно, сам по собі керівник «Облбуду» — ніщо. І діяння його — дрібниця порівняно з кримінально-корупційним шквалом, що розносить залишки добробуту України.
Точніше, були б дрібницею. Якби на гачок цих дрібниць не клювали ті, у чиїх руках — закон, влада та людські долі... Ті, хто стрімголов кидається в павутиння корупції, купується за незначний дріб’язок — але, будучи «засвіченим», залишається при повноваженнях і владі... Хіба випадково це? Адже скомпрометованими людьми за будь-якої ситуації легко управляти...
Ми не в полемічній затятості охарактеризували позицію Чернігівської обласної прокуратури щодо починань ЗАТ «Облбуд» — як шизофренічну. Шизофренія — хвороба, симптомом якої є роздвоєння особистості. Багато років прокурорські чиновники робили все від них залежне, щоб прикрити Віктора Демшевського від будь-яких можливих неприємностей. Проте настав день, коли забезпечувати його безпеку стало дуже й дуже ризикованою справою: скандал вийшов на парламентський рівень. Причому об’єднав у спробах відновити справедливість правих і лівих. Вихлюпнувся на сторінки видань діаметрально протилежної політичної орієнтації. На той час — як ми вже казали — виселені мешканці програли процес у Верховному суді України. Однак реальний стан справ від цього не змінився. І фальшиві документи справжніми не стали. Тут прокуратура й впала в стан амбівалентності.
Оперативно зібравши необхідні матеріали, звернулася до господарського суду на предмет відчуження в «Облбуду» незаконно приватизованого будинку на вулиці гетьмана Полуботка (ситуація дуже ускладнилася тим, що колись справу було вже вирішено на користь Демшевського судом вищої інстанції; проте обставин, що знову відкрилися, вистачило для того, щоб процес відбувся).
І водночас продовжувала розсилати усюди папери, що до Демшевського жодних претензій вони не мають і діло його праве.
Вже були затребувані працівником облпрокуратури Лілією Федорченко всі документальні матеріали (слід сказати, що вони справили на неї шокове враження). Вже був призначений день розгляду справи в суді й припинений процес виселення тих мешканців, яких місцева Феміда ще не встигла викурити.
А заступник обласного прокурора Ходико, не червоніючи, повідомляв нас:
— Яка справа Демшевського? Цивільна? Кримінальна? Немає жодної справи.
Ми запросили копії відповідей, надісланих прокуратурою народним депутатам. Депутатам відповідали приблизно так само.
…Ну що таке господарський суд? У його залі — не беруть під варту й не саджають до залізної клітки. Кримінальне переслідування корупціонерів і казнокрадів — не в його компетенції. Та навіть і такий м’який дотик до потаємного змусило Демшевського втратити лице. Сам факт, що правоохоронні органи та правосуддя можуть раптом відвернутися від розписаної ним партитури, він сприйняв як особисту образу. Спересердя наговорив прокурорським працівникам зайвого. (Дещо ми на початку статті процитували.) Його можна зрозуміти. Зазвичай страхові механізми на кшталт тих, що страхують його, за жодних обставин не дають збоїв.
Побіжна репліка. Слід сказати — квартирне питання (майже за Булгаковим) надто зіпсувало чернігівських посадових осіб. У статті «Зуби дракона» нам доводилося писати, як Управління охорони пам’ятників спробувало врятувати давні реліквії, знайдені на місці будівництва елітного будинку. На археологів спустили й міліцію, і прокуратуру. Ми маємо найрідкісніший за своїм цинізмом документ: подання того самого заступника обласного прокурора Євгена Ходики (№07/1 — 2001), де він наполягає на покаранні тих, хто всіма силами намагався запобігти вандалізму — нібито за те, що не запобігли... Місцеві чиновники до того очманіли від безкарності, що ніякого ризику в найскандальніших аферах для себе не вбачають. Втім — на Чернігівщині нині таке коїться, що підкуп високопоставлених держслужбовців і продажність правосуддя на цьому тлі сприймається майже як норма...
Викриття чорної магії (продовження).
Такого Чернігівщина ще не знала. Найвигідніший підряд на реконструкцію будинку Чернігівського апеляційного суду доручили людині, чий добробут упродовж ряду років перебував (і перебуває) у прямій залежності від прихильності місцевої Феміди. Людині, яка погрузла в доброму десятку судових процесів і пристосувалася використовувати правосуддя як викидайло. Людині, що хвастається в телевізійному інтерв’ю своїм умінням знайти лазівку в законі (у нас є запис цієї програми). Узагалі — герою нашої статті Віктору Демшевському та його ЗАТ «Облбуд».
Залишимо за рамками розмови дискусію на тему: чи має право той, хто позивається, надавати якісь послуги тим, хто взявся розбирати його справу. І якщо має, то наскільки це дискредитує правосуддя як таке.
Поговоримо про інше. Таким підряд є неймовірно вигідним і завидним. Він припускає дуже солідний кошторис і державне фінансування. Те, про що будь-який будівельник може лише мріяти. За таких умов замовник може вибрати кращого з виконавців — не тільки не забрудненого в жодній афері, а й здатного сумлінно виконувати всі роботи, не витрачаючись на субпідрядників. За законом, визначати такого виконавця слід на підставі тендера.
Як ми вже писали, ЗАТ «Облбуд» втратив свої творчі ресурси. Розгубив і техніку, і людей. Сфера його можливостей нині — утеплення та євроремонти квартир нових українців, а ніяк не реставрація пам’ятників архітектури (яким є будинок суду). До речі — ліцензії на реставраційні роботи в «Облбуду» немає і бути не може.
Із запитаннями з цього приводу один із нас звернувся до голови Апеляційного суду Володимира Литвиненка.
З його дуже чемних відповідей випливало, що суддя не в курсі подробиць, що нас цікавлять.
Тоді ми ще не знали, що гроші з Києва Демшевському надходять не прямо, а якоюсь хитрою синусоїдою — через обласне управління капбудівництва. Що роботи, які щосили розгорнулися, здійснюються немов окремо від проектно-кошторисної документації, яка оформляється заднім числом. (У цьому наочно переконався заступник голови Держбуду України Юрій Казмирук, який відвідав тими днями Чернігів — із метою перевірки будівельного свавілля, що коїться тут. Утім, ніякого інтересу Держбуд до того, як витрачаються перераховані на ремонт Будинку правосуддя кошти, не виявив.) І про квартиру, надану Демшевським сину судді Литвиненка, не знали теж.
Ми не маємо змоги перевірити інформацію про те, що результатом діяльності «Облбуду» у даний час є закриті процентівки на невиконані роботи. Та джерело цієї інформації не викликає в нас сумнівів. Укотре підкреслимо: якщо ця публікація стане поштовхом для оперативного чесного розслідування — від чернігівської юстиції (так само, як і правоохоронних органів) залишаться одні руїни. На кшталт тих, у яких нині перебуває будинок правосуддя. Якщо не стане — всі кінці сховати зацікавленим особам все одно не вдасться. Проте розгорнуться вони — на всю силу, як ніколи раніше. Оскільки ігнорування цієї статті означатиме загибель останнього джерела їхнього дискомфорту: страху розголосу.
Побіжна репліка. Аналітики спецслужб давно дійшли висновку: найнебезпечніший і найневразливіший вид організованої економічної злочинності — не мафіозний клан із «засвіченим» авторитетом на чолі, а корупційні тенета, що складаються з самодостатніх ланок. Їх неможливо знищити з допомогою поліцейської операції. Вони віртуозно використовують у своїх інтересах закон і механізми виконавчої влади. Не залучені до неї посадові особи або витісняються зі сфери інтересів тенет, або втягуються в кругову поруку зі швидкістю торнадо.
Викриття чорної магії: останній штрих. …Заступника голови Держбуду Юрія Казмирука направили на Чернігівщину не просто так. Його направили через дві причини. У Держбуді він — людина нова. На Поліссі ніколи не працював. Отже — не перебуває в корупційній залежності від тих, хто наживається на знищенні древнього міста. Він своїми очима побачив те, що в нас коїться. (Знівечений міський центр, приватні палаци на місці піонертаборів, вирубаний під котеджну забудову шкільний сад, автозаправку в подвір’ї єдиної міської лазні...) Самостійно, перепровіряючи відомості за різними джерелами, зібрав достатній матеріал. Хто б міг подумати, що результат перевірки не просто виявиться нульовим, а спровокує розправу з тими, хто дозволяв собі зайву відвертість? Міський архітектор Т.Мазур їх нині дуже грамотно зі світу зживає.
…Прокурор Чернігівської області, старший радник юстиції Микола Лисовий був переведений на малу батьківщину Президента зовсім недавно. Хоч як зарекомендував він себе на колишньому місці служби, та в місцеві корупційні відносини навряд чи встиг врости. Саме з його приходом збіглося мляве пробудження інтересу прокуратури до справ Демшевського. Та вгасає воно прямо на очах. Нещодавно Лисовий підписав відповідь на депутатський запит із приводу незаконного будівництва елітних особняків біля школи №16. Фактично — індульгенцію, яка дозволяє забудовникам що завгодно. Про це будівництво ми вже писали. Дарма, що земля ця була безсовісно відчужена в дитячої установи. Дарма, що роботи ведуться без проекту, із порушенням усіх можливих нормативів і правил техніки безпеки (школярі грають на неогороджених майданчиках). Дарма, що будівництвом знищена перспектива розвитку технологічного університету, що становить разом зі школою-ліцеєм єдиний архітектурний комплекс. Будувати будь-що в цьому місці, не порушуючи закон, фізично неможливо. Прокурор цього не може не знати. З одного боку — пішохідні стежки студентського містечка. З іншого — позбавлена тротуарів вулиця Федоровського, якою рух вантажівок заборонений. Дамба, що відокремлює цю вулицю від каналізаційного колектора. І, головне, сам колектор, що залягає в м’якому грунті всього на 70 сантиметрів завглибшки. Якщо вантажівки провалять його (а до того йдеться, дамбу та покриття вулиці Федоровського вони вже розвалили) — станеться локальна екологічна катастрофа, за яку всьому Чернігову доведеться розплачуватися. (На ремонт іншого міського колектора, що розсипався від старості, грошей у скарбниці так і не знайшлося. Необхідність заміни його була одним із мотивів підвищення міських комунальних тарифів.) Все вищеописане — підтверджується такою кількістю документів, що ними можна протопити буржуйку. Будь-якого з цих паперів вистачило б, щоб призупинити будівництво космодрому чи залізниці. Будівельники котеджів наплювали на все. Знищили технічні загородження в колектора. Знесли заборонні знаки. (Начальник міського ДАІ Левченко всі звернення з цього приводу проігнорував. Із чого б така толерантність?) Будівництво триває. Тільки не слід думати, ніби ведеться воно — тихенько і з оглядкою. Паперова тяганина, що піднялася навколо неї, потрібна лише для самовиправдання чиновникам. Насправді — з тим, що коїться, вони повністю згодні. Показовий приклад: дамбу, знесену важкими вантажівками, швиденько відновили за державний рахунок. (Дарма, що в бюджеті коштів на найнеобхідніше немає. На шприци для «швидкої» і ремонт шкільних дахів.) Подбав про це голова Деснянського райвиконкому Сенькович. Він же і вимовив уперше: «Там будується Демшевський!» У полемічному запалі вимовив, захищаючи незаконне будівництво. Нам спочатку не повірилося. Адже у паперах значилися зовсім інші прізвища... Все стало на свої місця після кількох депутатських запитів.
Справді — Демшевський!
Коли управління держкомохорони праці спробувало опечатати техніку, яка використовується з грубими порушеннями будівельного законодавства, його працівникам пригрозили... судом.
Під колесами надважких вантажівок земля біля зруйнованої дамби знову просіла. Самоскид висипав туди купу будівельного сміття, що дуже нагадує за кольором колишній фасад будинку правосуддя. І нею знову, всупереч усім заборонам, пішли панелевози з перекриттями для споруджуваних особняків.
…У нашій статті немає крапки. Та її й не може бути. Історію не закінчено. І це саме той випадок, коли не в компетенції журналістів вимовляти останнє слово.