UA / RU
Підтримати ZN.ua

Боротьба за контроль над фемідою

Поки на суспільній «сцені» триває активне вкидання нової й нової інформації про прогнилу судову в...

Автор: Оксана Мариненко

Поки на суспільній «сцені» триває активне вкидання нової й нової інформації про прогнилу судову владу (що має під собою реальні підстави), за лаштунками відбувається не менш активна боротьба за можливість впливати на саму судову владу. За прикладом далеко ходити не треба. На даний момент — це формування складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України за квотою парламенту (ВККС).

До повноважень цієї комісії входить, зокрема, надання висновків про можливість обрання суддів Верховного суду України, суддів вищих спеціалізованих судів, Касаційного суду України та суддів Апеляційного суду України, а також про звільнення зазначених суддів з посади. Без такого висновку комісії жоден інший орган — наприклад, Вища рада юстиції чи парламент — не зможе бездоганно з правового погляду виконати процедуру звільнення безстроково обраного судді. До речі, саме відсутність такого документа дозволяє в.о. голови Вищого господарського суду Сергію Демченку вже майже рік продовжувати залишатися на посаді, попри наявність вікового цензу (65 років) для перебування на посаді судді.

Проте повернімося до суті питання. У лавах комісії парламент має свою квоту — два місця. Формальні вимоги закону прості: претенденти повинні мати вищу юридичну освіту і не бути народними депутатами. Інших вимог закон не встановлює. На цей час зареєстровано семеро претендентів.

Процедура проходження теж нескладна: щодо кожного кандидата будь-який народний депутат вносить проект постанови на обрання членом ВККС. Потім претенденту на засіданні профільного комітету парламенту (у цьому випадку це комітет з питань правосуддя) дають рекомендацію, після чого в сесійному залі відбувається голосування кандидатур усіх претендентів.

Аналіз біографічних даних претендентів і партійної належності депутатів, які подали їхні кандидатури, дає можливість зробити цікаві висновки, зокрема стосовно розуміння того, хто за ким стоїть.

Першим комітет пройшов Сергій Остапець, керівник секретаріату парламентського комітету з питань правосуддя. Колишній полковник міліції, особа, наближена до голови комітету Сергія Ківалова.

Четвірку, яка пройшла через профільний комітет після Остапця, можна умовно розділити навпіл: Сергій Петрашко і Олександр Нечипоренко — сфера Блоку Юлії Тимошенко. А Юрій Притика і Павло Вовк обертаються в орбіті Партії регіонів. З Юрієм Притикою усе зрозуміло: Притика-старший — колишній голова Ви­щого господарського суду України. Зважаючи на його авторитет, однопартійці не стали йому перешкоджати у висуванні сина, одночасно давши зрозуміти, що підтримуватимуть кандидатуру Вовка. Можливо, саме це й стало причиною того, що Притика-старший поки що відкликав документи на Юрія.

Павло Вовк — суддя Окружного адміністративного суду міста Києва. Пан Павло був призначений на посаду судді вперше на п’ять років указом президента України 14 березня 2007 року. А відомим указом від 17 жовтня 2008 року переведений у межах п’ятирічного терміну на посаду судді Центрального окружного адміністративного суду міста Києва. Раніше пан Вовк був помічником народного депутата України Сергія Ківалова. При розгляді цієї кандидатури виникло запитання: чи зможе суддя належним чином представляти позицію парламенту у ВККС? Крім того, ВККС розглядає питання кадрового поповнення та кваліфікації суддів вищих судів, тобто можливість обрання суддями осіб, які об’єктивно мають більший суддівський досвід, ніж Павло Вовк.

Сергій Петрашко, заступник голови Фонду державного майна України (з лютого 2008 року), до того обіймав посаду голови адвокатського об’єднання «Корпоративні технології». Це об’єднання фактично стало наступником однойменного ТОВ, яке до лютого 2005 року називалося «Порт­нов і Партнери». Можна навіть уточнити — Андрій Портнов і партнери. Проект на цього претендента подав той-таки адвокат і з того ж таки АТ «Корпоративні технології», а нині народний депутат від БЮТ Володимир Пилипенко.

Олександра Нечипоренка, нині ще члена ВККС (із 2006 року), було призначено за квотою парламенту. Має свідоцтво адвоката, був народним депутатом України І скликання, а також членом Вищої ради юстиції (1998—2004 року). Відповідний проект постанови на пана Нечипоренка внесла депутат БЮТ Олена Шустік.

Втім, переліченими вище кандидатурами епопея не закінчилася. Швидше, набрала нових обертів. Так, проектом, зареєстрованим народними депутатами України Сергієм Ківаловим і Святославом Піскуном (Партія регіонів), було внесено кандидатуру голови Спілки юристів Ук­раїни, кандидата юридичних наук, професора, академіка Академії економічних наук України Ва­лерія Євдокимова, члена політради Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) з 1998 року, друга Віктора Медведчука. На перелік почесних звань і нагород Валерія Олександровича може знадобитися ціла стаття. Наскільки відомо, він мітить на місце голови ВККС. А внесли його кандидатуру, за деякою інформацією, на прохання керівництва фракції блоку імені спікера парламенту. Що стосується підтримки кандидатури пана Євдокимова депутатами-регіоналами, то це питання дуже сумнівне.

Відповідь протилежної сторони не змусила на себе довго чекати. Народний депутат України Остап Семерак (Блок Юлії Тимошенко) запропонував кандидатуру члена Науково-консультаційної ради при Верховному суді України — доктора юридичних наук, професора Миколи Шумила, шанованого фахівця в галузі кримінального права і процесу, у минулому кадрового офіцера КДБ—СБУ.

Майже під завісу (повноваження чинної ВККС спливають у середині березня) народний депутат України Юрій Бут (Блок «Наша Україна—Народна самооборона») зареєстрував проект постанови про призначення членом ВККС головного редактора газети «Юридична практика» Юрія Забари, котрий перебуває на цій посаді з 2002 року.

Така кількість претендентів від основних політичних сил яскраво демонструє, яке значення мають навіть два членські місця (із 13) у Вищій кваліфікаційній комісії суддів України. Проте за такої великої кількості біполярних (у політичній площині) кандидатур існує велика імовірність того, що з першої спроби двох членів ВККС не призначать. І тоді доведеться домовлятися. Адже більше шансів пройти матимуть компромісні кандидати. У протилежному випадку доведеться чекати появи нових кандидатур.