Виявляється, корупції в органах прокуратури немає й бути не може, а прокурорські чини живуть виключно на одну зарплатню. Ба більш того — якщо журналіст викриває корупцію в прокурорських лавах, то такий журналіст і не журналіст зовсім, а приватний підприємець, місце якому — у в’язниці. Саме такий висновок можна зробити з публікації «Журналістське дослідування», вміщеної в числі 8 «Дзеркала тижня» за 28 лютого нинішнього року.
Після виходу в лютому 2002 року моєї статті «Прокурори-багатоверстатники» в «Україні кримінальній» про діяльність довірених осіб народного депутата Геннадія Васильєва, в мене було проведено три обшуки, причому санкціонований лише один. Винесено меблі, книжки, особисті записи, вилучено документи. Була порушена кримінальна справа за начебто несплату податків, а сам я був затриманий прямо на робочому місці в редакції донецької газети «Салон», де тоді працював оглядачем відділу «Бізнес/фінанси». Я незаконно перебував у в’язниці, звідкіля вийшов практично без шкіри на ступнях і на спині. Досі виконавці цього беззаконня не покарані, нічого з вилучених речей, окрім комп’ютера, мені не повернуто, матеріали справи вже рік ховають від суду, куди я звернувся зі скаргою на незаконність порушення кримінальної справи. Саме тому журналісти з цілої низки столичних видань та представники громадських організацій провели 17 лютого 2004 року пікетування адміністрації Президента, а я направив гаранту Конституції свої вимоги — повернути вилучені речі, покарати тих працівників прокуратури, податкової міліції та суду, які незаконно мене тримали за ґратами, проводили несанкціоновані обшуки, підробляли документи на арешт квартири в Донецьку, що належить мені, моїй матері та моїй дитині.
Ну, навіщо, питається, писати, що начебто я є приватним підприємцем, якщо можна елементарно перевірити, що я ним не є й ніколи не був? Тобто, поганого нічого в приватнопідприємницькій діяльності, звісно, немає і мене це аж ніяк не ображає, але навіщо писати явну неправду? Для того, щоб довести, що я не маю відношення до журналістики? Так я й сперечатися з цього приводу не стану, хоча працюю в журналістиці вже 14 років, був редактором першої української незалежної газети, виданої друкарським способом, створював одне з перших інформаційних агентств. Можливо, авторам публікації в «Дзеркалі тижня» це невідомо, але в жанрі розслідування я працюю не півроку, як можна зрозуміти з листа, а з 1991 року, коли в московській газеті «Мегаполіс-експрес» вийшла моя перша стаття в цьому жанрі про те, як в Донецьку працівники КДБ «організували» справу про контрабанду алюмінію. Тоді, до речі, також були охочі відправити мене за ґрати, але, кажуть, втрутився тодішній голова КДБ СРСР Володимир Крючков і дав вказівку своїм підлеглим не ганьбитися переслідуванням журналіста. Але все це до справи стосунку не має. Бо проводити в людини обшуки без відповідної санкції, виносити речі, документи, книжки, підробляти виконавчий лист на арешт квартири — то злочин, незалежно від того, чи працює та людина в редакції газети, чи деінде. Хіба я вимагаю покарати тих правоохоронців, які незаконно утримували мене під вартою, тому що я журналіст? Ні. Незаконне затримання є злочином, відповідальність за який встановлена статтею 371 Кримінального кодексу України, а оскільки суд встановив, що я був затриманий незаконно, винні мають бути покарані незалежно від того, де я працював і чи працював узагалі. Якщо автори листа визнають, що я ніколи ніяких протиправних діянь не вчиняв і справу щодо мене закрито за відсутністю складу злочину, то, питається, яке покарання понесли ті люди, що мене безпідставно притягнули до відповідальності, і яка компенсація мені за це виплачена? Бо, нагадую, згідно з вимогами закону (стаття 53-1 КПК України) кримінальна справа за реабілітуючими обставинами може закриватися лише з одночасним винесенням постанови про відшкодування шкоди, заподіяної людині, яку незаконно піддали кримінальному переслідуванню. Мова йде навіть не про суму, мова йде про принцип. Справу щодо мене закривали три рази й ніхто навіть вибачатися не збирається. А це — беззаконня незалежно від того, чи подобаються комусь мої статті, чи ні.
Або інший приклад — ну навіщо писати, що проти мене порушували кримінальну справу податківці? Та ніколи такого не було — справу порушувала прокуратура. Це трапилося після того, як в березні 2002 року в Донецьк прибула комісія з Генпрокуратури перевіряти факти, викладені в моїх публікаціях про корупцію в оточенні Г.Васильєва. Перевірили: факти знайшли підтвердження. Після цього працівники прокуратури Донецької області стали погрожувати, що відправлять мене за ґрати — про це «Україна кримінальна» писала ще за два місяці до порушення справи.
Що стосується другої частини «листа осуду», яка присвячена позову до мене Р.Кузьміна, то про це вже також писалося чимало, оскільки ця історія красномовно доводить, що лихо буває не тільки від розуму, але й від глупоти та переконання у власній безкарності.
7 листопада 2003 року Геннадій Васильєв, тоді — кандидат на посаду генерального прокурора, був змушений відповідати з трибуни Верховної Ради на дуже й дуже неприємні запитання, спричинені моєю статтею «В краю непуганых прокуроров», яка була надрукована в донецькому тижневику «Остров» і передрукована «Україною кримінальною». Г.Васильєв навіть заявив, що в суді є справа за позовом до мене і він зробить все, щоб вона була розглянута. А наступного робочого дня дійсно було зроблено оте «все», про що говорив майбутній генпрокурор. О п’ятій ранку прокуратура м. Донецька затримала та кинула до в’язниці без жодних пояснень підполковника міліції у відставці Михайла Халаджі, який розповів у своєму інтерв’ю в статті «В краю непуганых прокуроров» про кримінальний бізнес Васильєва та про свої зустрічі з Р.Кузьміним, якого пенсіонер МВС прохав повернути 50 тисяч доларів, які по-шахрайськи виманили в його дружини люди з оточення Г.Васильєва. Того ж дня суддя Київського районного суду м. Донецька Віктор Попревич порушив цивільну справу проти мене та газети «Остров», тільки не за позовом Г.Васильєва, а за позовом Р.Кузьміна, причому рішення було написано й здано в канцелярію через 8 (!) днів — такого прецеденту українське правосуддя, певно, не знає. Позов був заявлений в сумі 200 тисяч гривень, і Рафаель Ізмайлович, який себе корупціонером не вважає, тим не менш десь примудрився дістати 20 тисяч гривень для сплати державного мита. Мабуть, у Геннадія Андрійовича позичив. А наступного дня кримінальна справа проти мене, яка до того двічі закривалася через відсутність складу злочину, була поновлена.
У пресі вже неодноразово розповідалося, як судді Попревичу вдалося розглянути справу за моєю відсутністю та без відома видавця газети за лічені дні — і про те, як повістки направлялися на одну дату, а слухання було призначено на інший день, і про те, що адреси відповідачів були списані «зі стелі», і про те, як була підроблена ухвала про забезпечення позову. Треба думати, суддя, виносячи заочне рішення, дуже не хотів, щоб я з’явився в судове слухання та надав докази викладених у статті фактів. А те, що такі докази існують, Р.Кузьмін знає достеменно, оскільки свого часу я передав в комітет Верховної Ради по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією велику кількість документів, які докладно висвітлюють бізнес-діяльність як Г.Васильєва, так і самого Р.Кузьміна.
Рішення я отримав лише 30 січня 2004 року, всі мої намагання ознайомитися з його текстом раніше були безуспішними попри мої численні скарги, до того ж працівники суду ховали матеріали справи. Причому не тільки від мене, але навіть від іншого судді цього суду — Інни Масло — в провадженні якої перебуває моя скарга на дії держвиконавця, що став виконувати це рішення. Лише 23 лютого 2004 вимоги судді І.Масло були задоволені й нарешті мені для ознайомлення видали матеріали справи. Того ж дня я подав апеляційну скаргу, а тому зараз будь-які розмови про те, що суддя В.Попревич діяв відповідно до закону, є передчасними — подивимося, що скаже апеляційний суд.
Хоча голова Ради суддів Донецької області Г.Некрасова вже висловила свою точку зору, викликавши до себе суддю В.Попревича й попередивши його про відповідальність за допущену ним фальсифікацію документів. Річ у тім, що 19 грудня 2003 року, навіть не очікуючи, коли винесене заочно рішення вступить у законну силу, В.Попревич виготовив фальшивий виконавчий лист про стягнення з мене 50 тисяч гривень на користь Р.Кузьміна. Цей лист представник Р.Кузьміна здав у виконавчу службу і написав заяву про накладання арешту на квартиру в Донецьку, що належить рівними частками мені, моїй матері та моїй 8-річній доньці. Реально в цій квартирі проживає лише моя 75-річна матір, у якої 19 грудня держвиконавцем був проведений обшук та примусово вилучені документи на право власності на квартиру. Після того, як з’ясувалося, що цей виконавчий лист є фальсифікатом, я подав заяву про порушення кримінальної справи проти Р.Кузміна й В.Попревича. Заява досі не розглянута, але В.Попревич негайно після того відкликав виконавчий лист, арешт з квартири був знятий, а державний виконавець повернув документи на квартиру. Суддя В.Попревич за цей вчинок був суворо попереджений, про що мене листом від 19 лютого 2004 року поінформувала прокуратура Донецької області. А тому принаймні дивними виглядають вміщені в «листі п’ятьох» інтерв’ю з Попревичем та начальником районної виконавчої служби про те, які вони «білі та пухнасті». Якщо суддя В.Попревич сподівається в такий спосіб уникнути відповідальності, то він помиляється. Як, до речі, і автори чергової прокурорської «заказухи». Щодо прокурорських піарників, то їм треба не «контрзаходи» організовувати, а шукати більш-менш пристойний вихід з ситуації, коли суддя й заступник прокурора області були спіймані за руку на підробці документів.