Чи можна уявити, що самогубця, котрий вижив у результаті невдалої спроби звести рахунки з життям, притягнуть за це до кримінальної відповідальності? Чи громадянин, який керував своїм автомобілем і через недогляд врізався в пришляховий стовп, відповідатиме за всією суворістю закону за самому ж собі завдані збитки в розмірі, що перевищує 85 гривень? На жаль, виключити можливість таких абсурдів не можна, якщо враховувати логіку деяких представників структур, покликаних стояти на варті закону й інтересів держави, а також окремих суддів. Про це свідчить сумний досвід приватного підприємства «Фармтехніка».
У результаті перевірки його діяльності податковою було виявлено загальну суму недоїмки за три квартали, що становила близько 900 гривень. За четвертий квартал загальна сума недоїмки становила 1200 гривень. Нагадаємо, що кримінальна відповідальність настає в тому випадку, якщо недоїмка перевищує 1700 гривень і доведено намір свідомо приховати цю суму.
Об’єднавши два податкових періоди й отримавши в результаті потрібну суму недоїмки, порушують кримінальну справу за статтею 148 2 (ухиляння від сплати податків). Попри те, що бухгалтер узагалі не працював на цьому підприємстві у той час, коли стався «перший епізод», — тоді звітністю займався директор. Здавалося б, як у такій ситуації можна довести умисел, тобто факт, що керівник і бухгалтер удвох у змові вчинили інкриміноване їм діяння?
Кримінальну справу порушила районна прокуратура. Після звернення адвокатів обвинувачуваних у міську прокуратуру районна припиняє справу за статтею 148 2 КК. Але відразу порушує іншу — тепер уже за статтею 167 КК, що передбачає відповідальність за халатність. Мовляв, через невиконання належним чином своїх службових обов’язків директор і бухгалтер завдали шкоди власному підприємству... у вигляді несплати податків. У обвинувальному висновку читаємо: «Всього не утримано й не перераховано директором ПП «Фармтехніка» у бюджет держави за 1999 рік податок із прибутку на суму 2169,12 грн., за що до підприємства було застосовано й стягнено фінансові санкції в розмірі 790,74 грн. за порушення законодавства про оподаткування.
Внаслідок протиправних дій директора ПП «Фармтехніка» нанесено тяжкі наслідки (стиль оригіналу збережено. — О.П.) у вигляді матеріальної шкоди на суму 2959,86 грн., що в 174 рази перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян».
Хоча чимало підприємців із гіркою посмішкою погодяться, що сплата податків нині — це справді «нанесення тяжких наслідків» підприємствам, вголос про це майже не говорять. Тим більше дивно, що про це відверто заявляє слідчий податкової міліції, який підписався під обвинувальним висновком. Ну, а якщо серйозно, то правники з повною підставою можуть запитати: сплата податків — це обов’язок підприємства чи заподіяння йому матеріальних збитків? Якщо все ж обов’язок, то про які збитки може йти мова?
Крім того, склад злочину, передбачений статтею 167 КК, належить до матеріальних. Тобто результатом протизаконних дій мають бути певні, передбачені законом наслідки. Якщо таких наслідків немає, то немає й складу злочину. А тут виходить, що є наслідки у вигляді заподіяння підприємству матеріальних збитків, що виникли, зокрема... через сплату податків. Можна було б зрозуміти логіку слідства, якби йшлося виключно про заподіяння збитків у вигляді сплати фінансових санкцій, пені. Але ж підприємство приватне і належить особисто підсудному. Як же тоді можна, через халатність завдавши шкоди своєму власному майну, бути притягнутим за це до кримінальної відповідальності?
Чинне законодавство передбачає, що власник на свій розсуд володіє, користується й розпоряджається своїм майном. Він може здійснювати щодо майна будь-які дії, що не суперечать закону, використовувати його для підприємницької діяльності. І жоден законодавчий акт України не передбачає відповідальності власника за заподіяння збитків своєму майну.
Інший аспект. Дії посадовця з неналежного виконання своїх службових обов’язків через несумлінне або халатне ставлення визнаються кримінально караними за певних умов. Зокрема якщо суб’єктивний бік злочину характеризується необережністю у вигляді злочинної недбалості. Для чого обвинувачення мусить довести наявність у підсудного реальної можливості виконати покладені на нього зобов’язання. Існує норма п.11 статті 11 Закону «Про державну податкову службу», яка передбачає, що в тому випадку, коли умислу не виявлено, на керівника й головного бухгалтера накладається адміністративне стягнення — незалежно від суми.
Слід також враховувати сучасні реалії. А вони такі. Як стверджують фахівці, приблизно на двох третинах під-приємств у результаті проведених перевірок встановлюється недоїмка, що перевищує 100 мінімальних неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. За статистикою, у двох третин перевірених підприємств виявляється недоїмка на суму 1700 гривень. Тим часом дохідна частина консолідованого бюджету України не менш ніж на 25% складається із сум пені, фінансових санкцій та адміністративних штрафів, що стягуються за порушення податкового законодавства. Таким чином, дві третини керівників та головних бухгалтерів українських під-приємств могли б отримати статус засуджених і втратити право обіймати свої посади.
З другого боку, лише до Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» від моменту його видання в новій редакції було внесено понад 40 змін і доповнень (за даними комп’ютерної бази «Ліга»). Загальновідомо, що видані з одного й того самого питання нормативні акти, роз’яснення й листи дуже часто суперечать одне одному. А загальна кількість документів, які регулюють оподаткування прибутків підприємств, перевищує 3000.
Чи можливо за таких умов виконувати свої обов’язки належним чином? Але ж вина у формі необережності настає тоді, коли людина мала можливість виконати обов’язки належним чином. Інакше не можна говорити про вину у формі необережності. Якщо ж немає вини, то немає й складу злочину. Однак прокурор клопотався про три роки позбавлення волі. І з його аргументами погодилися в Старокиївському районному суді столиці, який виніс вирок — визнати директора і бухгалтера «винними у скоєнні злочину, передбаченого частиною 2 статті 167 КК України, і призначити кожному з них покарання у вигляді трьох років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків терміном на три роки».
Тут постає ще одне досить важливе запитання: хто зацікавлений, щоб двоє чоловік, які вчинили порушення такого роду, протягом трьох років перебували в місцях позбавлення волі? Суспільство? Платники податків, які поки що залишаються на волі? Запитання хоч і риторичне, але потребує відповіді. Бо статистика засмучує. Останніми роками із загальної кількості засуджених до позбавлення волі понад 65% отримують терміни до трьох років. Ці люди скоїли злочини, що не є тяжкими, і саме ними переповнені сьогодні місця позбавлення волі. Отже, функція суду, як і колись, — каральна, а діяльність правосуддя (і попереднього слідства з прокуратурою) спрямована на досягнення кількісних показників.
Що ж стосується цієї справи, то слово знову за судом. Незабаром стане відомо, чи поповнить ця кримінальна справа сумний реєстр вітчизняних прецедентів.