Без права на оскарження

Про систему виконання покарань ми зазвичай згадуємо, лише почувши про протести в’язнів або про те, що декілька з них пішли з життя. Доти особливого інтересу до подій по той бік ґрат немає. І, за мовчазної згоди людей, котрі в глибині душі впевнені, що ніколи не опиняться «по той бік» місця ув’язнення, продовжують залишатися територією суцільного безправ’я. Хоча їхні мешканці повинні бути покарані виключно самим фактом позбавлення волі,

У 2002 році було прийнято новий Кримінально-виконавчий кодекс. Уже сьогодні фахівці констатують, що нові нормативно-правові акти у сфері виконання покарань не виправдали сподівань, виявившись неефектив­ними й суперечливими, такими, що не відповідають вимогам міжнародних стандартів поводження із засудженими. Про це, зокре­ма, йдеться, у статтях правозахисників, що увійшли до оприлюдненої недавно підбірки «Проб­леми забезпечення прав засуджених у кримінально-виконавчій системі України» під редакцією голови Харківської правозахисної групи Євгена Захарова.

Неабияка частина карального впливу позбавлення волі полягає саме в умовах утримання, відзначають правозахисники. На перше місце вітчизняна практика виконання кримінальних покарань, зокрема покарання у вигляді позбавлення волі, ставить створення таких умов, які однозначно дають засудженому зрозуміти, де він опинився і яким нині є його місце в суспільстві. У кримінально-виконавчих установах створюються такі моральні й побутові умови, які, м’яко кажучи, не сприяють збереженню почуття власної гідності в засуджених. Їх, без перебільшення, можна назвати такими, що принижують особу. Тим часом такий стан речей є порушенням вимог статті 102 Кримінально-виконавчого кодексу України, в якій ідеться про те, що режим повинен зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії та на волі.

Створення таких умов можна пояснити лише цілеспрямованим впливом на особу з метою деморалізувати її, зробити безвольною і слухняною. Неначе головною метою покарання є бажання принизити особу і зробити її винною на все життя. Як вважають автори дослідження, створення таких умов у кримінально-виконавчих установах насправді дискредитує цілі, що стоять перед покаранням: виправлення і ресоціалізація. Особа, яка відбула певний строк у нелюдських умовах, навряд чи може виправитися й доволі важко повертається до нормального життя в суспільстві. Тож основним, якщо не єдиним, напрямом вітчизняного кримінально-виконавчого права є виконання покарання.

Серед причин такого стану речей у кримінально-виконавчій системі України фахівці називають передусім невиконання дер­жавою взятих зобов’язань із демілітаризації системи та передачі її до Міністерства юстиції.

Згідно з Висновком №190 (1995) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо заявки України на вступ до Ради Європи, відповідальність за управління пенітенціарною системою, виконання судових рішень у вигляді вироків суду Україна повинна була передати Міністерству юстиції до кінця 1998 року.

Згодом почали з’являтися заяви різних посадовців (від керівника комітету ВР з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, Уповно­важеного ВР з прав людини до керівництва Департаменту з питань виконання покарань) про те, що самим фактом виведення кримінально-виконавчої служби зі структури МВС Україна виконала свої зобов’язання. В ПАРЄ нас не зрозуміли, закликавши виконати свою обіцянку. Натомість 2006 року вийшла постанова Кабміну, в якій зазначалося: діяльність Державного департаменту України з питань виконання покарань спрямовується та координується через Міністерство юстиції. Що це означає насправді, сказати важко. Адже, відповідно до Закону «Про Державну кримінально-виконавчу службу», Департамент є центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань. Тобто за статусом він рівний Мін’юсту, жодної субординації…

За радянських часів кримінально-виконавча система використовувала, фактично, рабську працю засуджених і була істотною складовою радянської еконо­міки. Найбільші проекти — будів­ництво БАМу (у тридцяті та сімдесяті роки), Біломорсько-Балтійського і Волго-Донського каналів, спорудження тунелю між материком і островом Саха­лін — були переважно справою рук зеків. Дослідники стверджують, що майже 20% валового національного продукту створювалося кри­мінально-виконавчою системою. Тобто такі підприємства виробляли п’яту частину благ, якими користувалося суспільство. У сучас­ній своєрідно-ринковій економіці не знайшлося місця для підприємств кримінально-виконавчої системи. Добре це чи зле, але дер­жава втратила інтерес до такого аспекту функціонування кримінально-виконавчої системи, залишивши виключно функцію виконання вироків, пов’язаних із позбавленням волі.

Кримінальна відповідальність за дисциплінарні порушення

Склад злочину, передбачений статтею 391 КК України, встановлює кримінальну відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи: «Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилася на більш суворий режим відбування покарання».

Така диспозиція норми прямо суперечить проголошеному принципу нового Кримінального кодексу України — відмова від указівок на адміністративну преюдицію як умову кримінальної відповідальності. Раніше, за старим КК, це призводило до того, що адміністративні проступки, вчинені повторно, автоматично визнавалися злочинами. Таким чином відбувалася абсолютно невиправдана криміналізація певних діянь. І ось стаття нового КК, попри проголошену декриміналізацію, знову ж таки містить вка­зівку на адміністративну (дисци­плінарну) преюдицію як необхідну умову для кримінальної відповідальності. Тобто умовою для притягнення засудженого за статтею 391 КК є наявність застосування до засудженого стягнення у вигляді поміщення до одиночної камери або ДІЗО за дії, що мали на меті уникнення подальшого відбування покарання. Водночас є чимало випадків, коли звинувачуються особи, які були піддані такому покаранню з інших причин. А звинувачення і суд часто не зважають на цю обставину. Найчастіше для суду буває достатньо самого факту поміщення ув’язненого до оди­ноч­ної камери, щоб вважати правомірним застосування статті 391 КК, що, звісно, неправильно.

Умовою застосування статті є отримання засудженим двох стягнень. Досить часто буває, що ці стягнення накладаються за дрібні порушення, як-то не за зразком прибрана постіль. Вважати такого роду проступки достатніми для того, щоб кваліфікувати дії засудженого як кримінальний злочин, за який можна дати три роки позбавлення волі, — неадекватно, вважають правозахисники. Наголошуючи, що чимало стягнень взагалі є штучними й застосовуються лише для того, аби формально виконати умови, необхідно для притягнення особи за даною статтею КК. Тож дуже часто притягнення засуджених до відповідальності за статтею 391 КК є виключно інст­рументом тиску на засуджених, покарання з ознаками сваволі.

Показовий аспект. При загальній позитивній тенденції до поступового зниження показників стану злочинності у виправних колоніях (за винятком 2007 і 2008 років), питома вага злочи­нів, передбачених статтею 391 КК (до 1.01.2004 р. — ст. 183-3 КК 1960 р.) за останні 14 років значно зросла і продовжує залишатися високою. Це свідчить про активне застосовування адміністраціями виправних установ цієї норми.

У 1994 р. у виправних колоніях України було зареєстровано 616 злочинів. Рівень злочинності в розрахунку на 1000 засуджених становив 4,6. А, приміром, у
2006 р. ці показники становили 411 і 2,86. Аналіз структури злочинності у виправних колоніях свідчить, що протягом останніх більш як десяти років максимальна кількість кримінальних справ порушувалася за ознаками злочину, передбаченого статтею 391 КК. Саме такі злочини становлять левову частку всіх злочи­нів, зареєстрованих у місцях позбавлення волі. У 1994 р. питома вага цієї категорії кримінальних справ становила 23%, у 1998 р. — вже 52,6%, у 2002 р. — 73%, а у 2006 і 2007, відповідно, 54% і 50%. Щороку за цією статтею порушується близько 600—800 справ. На запит «Донецького меморіалу» щодо кількості таких випадків Департамент інформації не надав, порадивши звертатися… до МВС.

І доки існує ця стаття КК, є проста можливість притягати до кримінальної відповідальності неугодних адміністрації засуджених, для чого достатньо просто накласти на засудженого низку дисциплінарних стягнень протягом певного часу.

Антитерористичні підрозділи та групи швидкого реагування

Стаття 6 Закону «Про Держав­ну кримінально-виконавчу службу України» включає до її складу воєнізовані формування. Це підрозділи, призначені для охорони та запобігання і припинення дій, що дезорганізують роботу виправних установ, визначені у статті 392 КК. Будь-які інші дії: висловлювання, порушення порядку та умов виконання-відбування покарання, включно з невиконанням вимог режиму, не належать до сфери можливого застосування таких формувань. Спеціального закону, який визначав би засади цих спецпідрозділів, немає. Тож діють вони на основі… Закону «Про боротьбу з тероризмом». Стаття 4 закону визначає суб’єк­тів боротьби з тероризмом, до яких віднесено і Де­партамент з питань виконання покарань. Тобто, хоч би як смішно це звучало, в межах своєї компетенції Департамент може боротися з тероризмом з допомогою спеціально створеного антитерористичного підрозділу. Незважаючи на те, що згодом наказ, на підставі якого було утворено ці під­розділи, був виключений із Державного реєстру нормативно-правових актів, судячи з офіційних повідомлень Департаменту, підрозділи продовжують існувати. При цьому немає жодних законних підстав для їх створення, ну і, звісно, — немає регламентації їхньої діяльності.

Правозахисникам залишається обурюватися цинізмом посадових осіб, які звертаються по «допомогу» до таких підрозділів у випадках приборкання засуджених, котрі намагаються відстояти свої права.

Все це є прямим порушенням не лише вітчизняного законодавства, а й міжнародних зобов’язань України. Комітет ООН проти катувань відзначав у своїх рекомендаціях із підсумків звіту України: «Комітет стурбований відомими фактами використання антитерористичного підрозділу в масках усередині в’язниць, що призводить до залякування ув’язнених і поганого ставлення до них». Взагалі, якщо виходити із завдань, які стоять перед департаментом, — про існування такого підрозділу не може бути й мови.

Втім, спецпідрозділи антитерористичної спрямованості, як з’ясувалося, — не єдине воєнізоване формування у складі «войов­ничого» департаменту. У 2000 році таємним відомчим наказом департаменту було створено «групи швидкого реагування». Надалі вони згадувалися як окрема ланка підрозділів спеціального призначення, хоча є окремими воєнізованими формуваннями. Групи швидкого реагування та підрозділи спеціального призначення — різні утворення, які залучаються до виконання однакових функцій: покарання непокірних засуджених. Можливо, саме через це склалося враження, що після скасування дер­жавної реєстрації наказу про підрозділи спеціального призначення групи швидкого реагування також скасовано. Але це не так, стверджують правозахисники. І, фактично, департамент підтверджує їхню дію — хоча б прес-релізами на офіційному сайті, в яких зазначається: такі формування в колонії не вводилися.

Відповідно до закону, для припинення групових протиправних дій засуджених та ліквідації їх наслідків, за рішенням голови департаменту, начальника територіального органу управління департаменту, використовуються сили і засоби колонії, органів та установ виконання покарань. В разі потреби — з дозволу відповідних посадових осіб — органів і підрозділів МВС. А ось групи швидкого реагування — це озброєні утворення, які можуть діяти лише відповідно до спеціального закону, що передбачав би їх функціонування. Такого закону немає.

До того ж жоден чинний нормативний акт не містить визначення, що саме слід розуміти під терміном «групові протиправні дії засуджених». Тому адміністрація установ виконання покарань визначає це на власний розсуд. А в принципі двоє засуджених — це вже, можна сказати, група. Оскільки діяльність груп швидкого реагування також нормативно не визначена, це створює можливості для протиправного та необґрунтованого застосування сили і спеціальних засобів.

П.61 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань: «Особовий склад установи має право самостійно застосовувати сльозогінні речовини, гумові кийки та фізичну силу в разі: припинення масових заворушень і групової непокори з боку засуджених; затримання або доставлення засуджених, які вчи­нили грубі порушення режиму тримання, до ДІЗО, ПКТ або кар­церу, якщо зазначені особи чинять опір особовому складу черго­вої зміни або якщо є підстави вва­жати, що вони можуть завдати шкоди оточуючим або собі…»

Скарга не підтвердилася…

Декілька норм чинного законодавства передбачають право засуджених на оскарження дій та рішень органів і установ кримінально-виконавчої системи. Втім, чіткої процедури такого оскарження, на жаль, немає. На­приклад, законодавство визначає порядок оскарження рішень Регіональних комісій щодо розподілу засуджених. Але ця регламентація настільки непослідовна й нечітка, а також містить такі обмеження, що, фактично, оскарження рішення комісії — неможливе. Оскарження рішень інших органів кримінально-виконавчої системи взагалі має сумнівний характер, оскільки механізм реалізації цього оскарження — ускладнений.

Взагалі, система подання звернень, заяв та скарг побудована таким чином, що з допомогою інституту «перегляду» будь-які звернення, заява або скарга в’яз­ня можуть бути відправлені або не відправлені адресатові, залежно від волі посадових осіб кримінально-виконавчих постанов.

Доступ засуджених до правосуддя, фактично, існує лише в частині, що стосується законності застосування до них процесуальних заходів і покарання — через інститут судового оскарження рішень органів дізнання, слідства та суду, а також через оскарження суду першої інстанції. Зі статті 55 Конституції як норми прямої дії випливає також можливість звернення особи до суду з питання оскарження неналежного поводження з нею з боку персоналу установи. Втім, порядок такого звернення не передбачений жодним законом чи підзаконним нормативно-правовим документом.

Із прийняттям Кодексу адміністративного судочинства України відповідна категорія справ мала б розглядатися адміністративними судами. Однак такої практики немає, і питання підсудності справ за скаргами засуджених на дії органів та установ кримінально-виконавчої системи є відкритим.

Як свідчать офіційні відповіді органів прокуратури, майже всі скарги засуджених не знаходять свого підтвердження…

Охорона здоров’я

Медичне і соціально-побутове забезпечення засуджених регламентовані законом таким чином, що працівники кримінально-виконавчих установ без зайвих клопотів можуть, не порушуючи закону, не забезпечувати засуджених навіть тим мінімумом, який справді необхідний для виживання в умовах ізоляції.

Найбільш негативну реакцію Комітету із запобігання катуванням (далі —Комітет) викликає дотримання в українській кримінально-виконавчій системі права засуджених на охорону здоро­в’я. Кримінально-виконавче законодавство у частині охорони здо­ров’я дає змогу адміністрації на власний розсуд дозволити чи не дозволити засудженому медичну допомогу або користування додатковими медичними послугами. У Кримінально-виконавчому кодексі міститься положення, відповідно до якого засуджений має право звертатися по консультацію й лікуван­ня до установ, що надають платні медичні послуги. Оплата таких послуг і придбання необхідних ліків здійснюються за кошт засудженого або його родичів. Водночас це прогресивне положення надто важко реалізувати з огляду на режимні заборони та обмеження, які, фактично, позбавляють засудженого такого права.

Насправді охорона здоров’я ув’язнених полягає виключно у періодичних медичних оглядах та констатації певних захворювань.

Рівень захворювання на пси­хіч­ні та соматичні захворювання в колоніях дуже високий. Дослід­ження ситуації у Львівській області показало, що серед засуджених уперше туберкульоз виявлено у 14%. Серед тих, хто має кілька судимостей, — у 39%. Чотири і більше — 47%.

Навіть скупі положення, що встановлені нашим законодавст­вом, не виконуються. Положення, в яких ідеться про охорону здо­ров’я засуджених, не передбачають процедури медичного обслуговування засуджених, його обов’язковості, періодичності та обсягу. Кримінально-виконавче законодавство України не містить положень, які передбачали б відповідальність посадових і службових осіб за неналежне медичне обслуговування засуджених та заподіяння шкоди здоро­в’ю засуджених. А найчастіше саме неналежні умови утримання засуджених є причиною захворювань.

Важливий аспект. Медична служба в місцях виконання покарань, фактично, підпорядковується адміністраціям кримінально-виконавчих установ. Правозахисники констатують, що медичним обслуговуванням маніпулюють із метою досягнення конкретних цілей. Воно втрачає функцію надання медичної допомоги засудженим і набуває номенклатурного, адміністративного забарвлення. Медичне втручання здійснюється з метою ізолювання, приборкання незгодних з діями адміністрації. І доки не буде створено медслужби, не підпорядкованої адміністраціям установ, медичні працівники залишатимуться залученими до процесу «виконання відбування покарання».

Самі працівники колоній називають головною проблемою цих установ туберкульоз. Останніми роками, констатують вони, істотно збільшилася кількість хворих на туберкульоз через переповнення в’язниць і відсутність належних санітарних умов для контролю над захворюваністю. Вужчає асортимент доступних ліків. В українських пенітенціарних закладах зростає кількість випадків полірезистентності до ліків проти туберкульозу. Водночас у службі охорони здоров’я пенітенціарної системи немає точних даних щодо масштабів цього явища. За оцінкою лікарів, приблизно 20% зареєстрованих в’язнів хворіють на тяжку форму туберкульозу, спричинену, зокрема, резистентністю до антибіотиків.

Дніпропетровське відділення Міжнародного товариства прав людини відвідало 10 установ виконання покарань, досліджуючи умови тримання хворих на туберкульоз. Група дійшла висновку, що умови, в яких перебувають хворі, — жорстокі й нелюдські. Переважна більшість хворих засуджених перебувають у приміщеннях, де на площі 60кв.м встановлено від 54 до 104 ліжок. Ліжка-нари розміщені у два яруси, закривають світло. На 100 хворих — п’ять умивальників та чотири «очка» без унітазів, будь-яких загородок чи дверей «фасаду». Брудні душові з чотирма душовими розбризкувачами та несправними кранами розміщені в темних приміщеннях, вода — тільки холодна. Лише 3% опитаних хворих насмілилися сказати, що в душових по півроку триває ремонт. Члени групи пересвідчилися, що якість їжі — незадовільна, а лікування хворих — недос­татнє. 30% відзначили, що ліки їм приносять родичі. 10% відзначили, що приймають ліки нерегулярно або ж не приймають зов­сім, хоча й мають у цьому потребу.

Право на працю

Основною тезою міжнародних нормативно-правових актів щодо праці засуджених є те, що праця не може бути рабською, повинна оплачуватися й не містити в собі ознак покарання та приниження. Тобто засудженого не можна карати працею.

Кримінально-виконавче законодавство України, на переконання правозахисників, залишає величезний простір для зловживань із боку адміністрації кримінально-виконавчих установ у питанні прав засуджених на працю та дос­тойний рівень її оплати. А практика виконання покарань свідчить, що ці можливості не залишилися поза увагою адміністрації.

Усі заходи та гарантії щодо виконання трудових обов’язків засудженими повинні відповідати аналогічним заходам, встановленим для осіб, які перебувають на волі. На практиці про це, звісно, смішно навіть говорити.

У міжнародних стандартах (Європейські в’язничні правила) правило щодо винагороди за працю сформульоване однозначно: за свою роботу в’язні повинні отримувати справедливу винагороду. Кримінально-виконавчим законодавством України встановлено виняток, який передбачає можливість безоплатного залучення засуджених до праці. Йдеться про випадки, коли засуджені працюють на роботах із благоустрою колоній та прилеглих територій, а також поліпшення житлово-побутових умов або на допоміжних роботах із забезпечення колоній продовольством. До цих робіт засуджені залучаються по черзі, в неробочий час і не більше як на дві години на день. Це положення українського законодавства порушує вимоги міжнародних актів і дає змогу взагалі позбавляти засудженого вільного часу. Адже, приміром, робота з благоустрою можлива у вільний від основної роботи час, а її тривалість саме й дорівнює максимально можливій тривалості вільного часу засудженого.

Ціла низка статей передбачає використання праці засуджених як покарання (ст. 68, 82, 132, 145 КВК). Це прямо суперечить міжнародним стандартам поводження з ув’язненими. Навіть таке стягнення, як «призначення на позачергове чергування по прибиранню приміщень і території колонії», порушує вимоги Євро­пейських в’язничних правил, відповідно до яких ув’язнених не можна карати в дисциплінарному порядку роботою з обслуговування самої установи.

* * *

Певно, громадськості нелегко вплинути на ситуацію в місцях позбавлення волі. Але деякі засоби впливу все-таки є. Як же вони використовуються? Важливий механізм перевірки дотримання прав людини у місцях позбавлення волі — громадський контроль діяльності установ виконання покарань. Відповідно до ч.2 ст. 25 Кримінально-виконавчого кодексу, цю функцію покладено на спостережні комісії, що діють відповідно до Положення, ухваленого Кабміном.

Ці комісії існували з середини 60-х років, а останнім часом вони працювали здебільшого формально. У жодному державному органі України, стверджують дослідники, немає реальної картини фактичної діяльності спостережних комісій. Пов’язують таку ситуацію з тим, що ще на етапі ухвалення Положення не давало можливості створити ефективний механізм контролю установ департаменту, внаслідок чого громадський контроль установ департаменту фактично не діє. Протягом останнього року в установах департаменту сталися десятки надзвичайних подій, зокрема спроб в’язнів вчинити суїцид на знак протесту проти поганого поводження. Під час публічного обговорення цієї проблеми навіть згадок про спостережні комісії та їхню роль у дотриманні прав ув’язнених не було.

За даними регіональних під­розділів Міністерства праці та соціальної політики, в Україні є 657 спостережних комісій, в яких пра­цює понад 6400 осіб. Про результативність їхньої діяльності свідчить статистика виявлених ними порушень прав людини. Наприкінці минулого року організацією «Донецький меморіал» було направлено запит, у якому пропонувалося, зокрема, повідомити, скільки випадків порушення прав людини зафіксовано обласною комісією протягом року. Відповіді надіслали більше половини адресатів. За винятком Чернігівської області, де протягом року було зареєстровано 26 випадків порушення прав людини в установах виконання покарань, в решті областей не зафіксовано жодного… Очевидно, питання тут не в тому, що виконавчі установи Чернігівщини працюють найгірше, а в тому, що в інших областях не працює громадський контроль. Звісно, якщо говорити про причини такого ста­ну речей, то виникає низка питань щодо регламентації діяльності громадського контролю. Втім, поодинокі позитивні приклади свідчать, що навіть за наявних умов спостережні комісії мають можливість допомагати в захисті прав засуджених. Переважна більшість громадських організацій, які співпрацюють з установами системи, обмежують свою діяльність просвітництвом та благодійністю, наданням правової допомоги і посильною допомогою після звільнення, що, звісно, також дуже важливо. Така спрямованість дає змогу уникати конфліктів з адміністрацією установ. Водночас дослідники відзначають також неспроможність більшості громадських організацій здійснювати контроль на належному рівні, не перетворюючи його на виключно пошук негативу в діяльності установ виконання покарання.