«ДТ» пропонує читачам докладне дослідження питання дотримання прав людини в пенітенціарній системі України. Основними джерелами для узагальнення стали результати виконуваних правозахисними організаціями проектів та досліджень у межах цих проектів, матеріали семінарів та конференцій, публікації у ЗМІ, окремі листи й звернення громадян, які перебувають у закладах системи, тощо. Чимало даних узято з огляду «Кримінальні покарання в Україні», який підготовлено й видано за підтримки Швейцарської агенції з розвитку і співробітництва. Автори даного дослідження не виключають, що деякі наведені факти не мають гарантованого підтвердження, а певні висновки є дискусійними. Повний текст опубліковано у збірнику «Права людини в Україні 2007. Доповідь правозахисних організацій», підготовленому керівником донецького «Меморіалу» О.Букаловим за участі М.Мінаєва (Запоріжжя) та І.Яковець (Харків).
Фінанси
Фінансування кримінально-виконавчої служби з Державного бюджету тривалий час залишається недостатнім і в середньому становить 25—45% від нормативної потреби (2000 р. — 25%, 2001 р. — 39%, 2002 р. — 25%, 2003 р. — 44%, 2004 р. — 37%, 2005 р. — 44%, 2006 р. — 45%).
Мінімальну розрахункову потребу в асигнуваннях із загального фонду бюджету для системи на 2007 рік, за даними департаменту, визначено в сумі 2663,5 млн. грн. З неї поточні видатки мають становити 2083,8 млн. грн. і капітальні видатки — 576,7 млн. грн. Натомість Міністерство фінансів передбачило в державному бюджеті лише 1410,9 млн. грн., що забезпечує потребу на 51%. На видатки розвитку, які передбачають реформування кримінально-виконавчої служби, у тому числі на поліпшення умов тримання засуджених та ув’язнених, у проекті бюджету передбачено 4,5% від потреби.
Натомість щорічно в обов’язковому порядку передбачається часткове фінансування за рахунок надходжень від діяльності промислових підприємств колоній. До того ж тримання засуджених частково оплачується тими з них, хто заробляє роботою на підприємствах або має на своїх рахунках кошти.
Слід зазначити, що це джерело надходжень є доволі ненадійним, оскільки підприємства відомства зазнають великих труднощів із наданням роботи. Як зазначає експерт з пенітенціарних питань Олександр Беца, «вимоги чинного законодавства про забезпечення всіх засуджених працею не виконуються — сьогодні приблизно 21% працездатних осіб виводиться на оплачувану роботу (хоча в попередні роки, значно гірші в економічному плані, 30—40% засуджених працювали повний робочий день)».
За даними самого департаменту, «в закладах виконання покарань Донецької області фактично без роботи 85,6% осіб, Львівської — 83%, Сумської — 87%, Херсонської — 86,5%». За даними урядової комісії, ці цифри є ще вищими: у Донецькій області без роботи було 93%, у Львівській — 94%, Сумській — 96%, Херсонській — 89% осіб. До того ж продукція часто буває неконкурентоспроможною, через що погано реалізується. Великою мірою причина криється в надто застарілому обладнанні більшості підприємств, відсутності для них економічних пільг. Значну частину засуджених не забезпечено роботою, що спричиняє чимало труднощів як для самих засуджених, так і для адміністрацій колоній.
Кому де сидіти, вирішує не суд
Важливим і характерним елементом нормотворчості департаменту є процедура визначення виду колонії, в якій засуджений відбуватиме покарання. Від такого розподілу залежить обсяг правообмежень, які застосовуються до засуджених у процесі відбування покарання. Раніше — з 1960 року і до ухвалення в 2001 році нового Кримінального кодексу України — вид закладу виконання покарань визначав виключно суд. З 2001 року цю функцію передано департаменту і здійснюється вона на підставі «Інструкції про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі».
Безпосередньо вид колонії, де засуджений відбуватиме покарання, визначають регіональні комісії, створені при кожному слідчому ізоляторі. До їхнього складу входять представники установ і регіональних управлінь. Подібні комісії існують у багатьох країнах, проте там їхнє функціональне призначення та процедура діяльності дуже відрізняються від аналогічних в Україні.
Головний недолік діяльності регіональних комісій полягає в тому, що на них покладаються не властиві їм функції. Українські комісії при визначенні виду колонії керуються насамперед формально-юридичними підставами. Вони не враховують даних про особистість засудженого, його бажання співробітничати з адміністрацією місць позбавлення волі, ступеня небезпеки для інших засуджених і персоналу тощо. Беруться до уваги обставини кримінальної справи, які пом’якшують або обтяжують відповідальність (знову ж таки, виключно з огляду на наявність у вироку тієї або іншої статті КК України). Таким чином, ці комісії виконують роль квазісудової інстанції й фактично привласнюють собі функції правосуддя. Неоприлюднення нормативних актів з питань визначення виду колонії та у випадках переведення засуджених з колонії до колонії, а також ухвалення таких рішень за відсутності самих засуджених створюють додаткові проблеми у сфері дотримання прав людини.
Така ситуація доповнюється складною процедурою оскарження рішень регіональних комісій та Апеляційної комісії, яка має право переглядати їхні рішення. Ця процедура суперечить чинному законодавству, оскільки не передбачає можливості звернення заявника до суду, підміняючи її можливістю звернення виключно до посадовців системи. Саме такі недоліки в роботі комісій, які існували до 1960 року, стали причиною їх скасування та передачі повноважень із визначення виду режиму суду.
Протягом 2007 року діяльність департаменту перевірялася державними установами, які виявили певні порушення. Протягом трьох останніх років заклади виконання покарань та слідчі ізолятори перевірялись органами прокуратури, представниками уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, голови КРУ та іншими контролюючими органами 8604 рази, у тому числі в 2007 році — 3081 раз. У середньому кожен заклад за рік перевірявся 16 разів (загальна тривалість перевірок 27 днів).
Перевірками державних закупівель, проведених департаментом та підпорядкованими йому виправними закладами, Тендерною палатою України, встановлено грубі порушення вимог чинного законодавства на загальну суму 217,98 млн. гривень.
Здійснювала передбачений законом контроль і прокуратура. Слід зазначити, що, з одного боку, часто перевірки прокуратури закінчуються констатацією відсутності порушень — переважно щодо скарг ув’язнених. У певній кількості випадків, імовірно, так і є. Проте такі ж висновки прокуратура робить і щодо ситуацій, коли є достатньо вагомі підстави вважати, що порушення прав людини таки були. З іншого боку, іноді перевірки представниками прокуратури виявляють порушення з боку відомства. Є підстави вважати, що в певних випадках дається взнаки прискіплива увага правозахисників та громадськості.
Так, за результатами перевірки Генеральною прокуратурою, ініційованою громадською правозахисною організацією, було визнано незаконною та скасовано вказівку, яка обмежувала час візитів до виправних закладів представників громадських організацій та журналістів.
Відповідно до доручення Кабінету міністрів від 11 вересня 2007 р. №38745/4/1-07 працювала міжвідомча комісія Кабінету міністрів, яка перевіряла діяльність департаменту. Було виявлено численні порушення. Згодом департамент підготував довідку про усунення недоліків у роботі Державного департаменту України з питань виконання покарань, викладених в акті за результатами проведеної міжвідомчою урядовою комісією перевірки 17—28 вересня 2007 року (далі — довідка), у якій було наведено пояснення або заперечення департаменту з приводу того чи іншого порушення.
У результаті перевірки було виявлено, що «протягом першого півріччя 2007 року у виправних колоніях департаменту порушено 264 кримінальні справи проти 218 за аналогічний період минулого року, або на 21% більше. Рівень злочинності в розрахунку на 1 тис. засуджених відповідно збільшився на 29,8% і становить 2,17 (у півріччі 2006 року становив 1,67)». Департамент цих даних не заперечував.
Серед персоналу відомства поширена корупція. Лише спецпідрозділи СБУ в першому півріччі 2007 р. виявили та припинили 20 корупційних дій працівників департаменту. У цілому, в судовому порядку до відповідальності за корупційні діяння в 2007 році було притягнуто 33 співробітники Державної кримінально-виконавчої служби. Корупційні дії притаманні широкому спектру посадовців департаменту: від молодшого інспектора до начальника виправної колонії та заступника начальника управління. Ці дані теж не заперечувалися.
Ув’язнені та засуджені
У закладах системи станом на 1 січня 2008 р. утримувалося 149 690 осіб (тут і далі в дужках — станом на 01.01.2007 р. — 160 725), у тому числі в 33 діючих слідчих ізоляторах — 32110 (32 619) ув’язнених, у 138 кримінально-виконавчих закладах — 115 393 (125,6 тис.) засуджених. Із них 6882 жінки (7,6 тис.), у 10 виховних колоніях для неповнолітніх утримується 1902 особи (2,2 тис.), у 2 лікувально-трудових профілакторіях — 285 (285) осіб.
У 20 виправних центрах утримується 5 тис. осіб, засуджених до обмеження волі, і в арештних домах, створених, як правило, при деяких СІЗО та на їхній базі — 285 осіб.
У розрахунку на 100 тис. населення в Україні перебувають в ув’язненні близько 340 осіб, хоча кілька років тому цей показник сягав 400. Для порівняння — у США цей показник — понад 700, у Росії ще недавно становив майже 650.
Аналіз даних щодо смертності та захворюваності в закладах системи свідчить, що в 2007 році зменшилася кількість померлих в цих закладах та хворих на активну форму туберкульозу, зросла кількість суїцидів та ВІЛ-інфікованих. Якщо загальна чисельність осіб у місцях позбавлення волі зменшилася на 7%, то в розрахунку на одну тисячу осіб зросла й кількість померлих — на 5,6%, кількість суїцидів на тисячу осіб зросла на 33%, а ВІЛ-інфікованих — на 15%.
На критичні зауваження в доповіді міжвідомчої комісії щодо захворюваності та смертності в закладах департаменту, у довідці департаменту наводиться оптимістична інформація: «кількість померлих в закладах департаменту за останні п’ять років удалося зменшити майже на 25%».
Маніпуляції зі статистикою — очевидні: адже з 2003 року чисельність осіб в закладах помітно зменшилася. І правильно було б рахувати смертність на 1 тис. засуджених. А у 2003 році, враховуючи тодішню чисельність, показник смертності був 4,84, у 2006 році — 4,61, тобто знизився лише на 4,75%, а не на 25%, як стверджує департамент. А за даними 2007 року, він узагалі перевищив рівень 2003 року на піввідсотка.
На прохання надати методику розрахунку показників смертності та захворюваності департамент фактично відповів відмовою, не окресливши суті методики, що лише підсилило сумніви в достовірності інформації, яку відомство оприлюднює.
Право бути почутим
На сьогодні немає реального дієвого механізму реалізації права засуджених на звернення до суду з приводу захисту своїх порушених прав та законних інтересів. Це виражається в тому, що ні кримінально-виконавче, ні процесуальне законодавство не містять спеціальних норм, які б з урахуванням особливостей правового та фактичного становища осіб, засуджених до позбавлення волі, встановлювали порядок подання до суду та розгляду судом скарг засуджених на рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень.
Кримінально-виконавчий кодекс не містить чіткої та детальної процедури подання та розгляду скарг засуджених. Крім того, не передбачено гарантій забезпечення принципу рівності сторін. А відомчий порядок оскарження дій адміністрації є абсолютно неефективним, оскільки в департаменті не існує навіть внутрішньої незалежної системи розслідування таких скарг.
Про декларативність права на звернення засудженого до суду свідчить той факт, що відповідно до ч. 3 ст. 113 КВК кореспонденція, яку отримують і відправляють засуджені до суду, підлягає перегляду адміністрацією місць позбавлення волі. Але це, як мінімум, є нелогічним, оскільки створюється ситуація, коли звернення до прокуратури не підлягають перегляду, а звернення до суду (органу правосуддя!) підлягають.
Тобто така кореспонденція може піддаватися цензурі з боку адміністрації, а самі засуджені опиняються під тиском адміністрації з метою примусити їх відмовитися від захисту своїх прав у суді. Спектр засобів тиску доволі широкий: від переконання та залякування — до побиття, накладання дисциплінарних стягнень чи ініціювання нових кримінальних справ.
Те, що «забули» врегулювати це питання, на нашу думку, свідчить, що держава серйозно не розглядає необхідність забезпечити реалізацію засудженими права на звернення до суду й не очікує, що такі звернення подаватимуться на практиці. Вочевидь, таке ставлення до цього питання пояснюється багаторічною практикою минулого, що сформувала відповідний менталітет як у осіб, що відбувають покарання, так і в адміністрації закладів виконання покарань. Цей менталітет не включає суд до кола органів, які можуть відновити порушені права та законні інтереси засуджених.
До цього слід додати, що кримінально-виконавче законодавство не передбачає обов’язку адміністрацій закладів виконання покарань інформувати засуджених про можливість оскарження їхніх рішень, дій чи бездіяльності до суду, роз’яснювати порядок такого оскарження або хоча б надавати відповідну нормативну базу, інформувати про адресу та інші реквізити судів тощо.
Відповідно до Мінімальних стандартних правил поводження із в’язнями кожен в’язень повинен мати можливість звертатися до органів центрального тюремного управління, судової влади чи інших компетентних органів із заявами чи скаргами. Причому їхній зміст заборонено цензурувати: вони мають бути викладені у відповідній формі й передані передбачуваними каналами.
З огляду на це можна констатувати, що сучасний стан законодавства, яким регулюється право засуджених осіб на звернення до суду, не відповідає повною мірою не лише вимогам Конституції України, а й нормам міжнародного права, обов’язковість яких для себе визнала Україна.
Одним з наслідків такої неприпустимої практики є істотне збільшення кількості надзвичайних подій в закладах, фактів голодування або членоушкоджень як спроб привернути увагу суспільства до порушень своїх прав і через неможливість подати скарги в незалежні інституції.
Доступ до інформації
Основна статистична інформація щодо діяльності кримінально-виконавчої системи розміщується на сайті відомства. Проте окремі сторінки сайта подовгу не оновлюються. Так, наприклад, у жовтні 2007 року останніми даними щодо кількості засуджених в закладах були відомості станом на 1 листопада 2006 року.
Рівень задоволення департаментом письмових інформаційних запитів дещо підвищився. У багатьох випадках департамент надає запитувану інформацію. Проте практика відмов у наданні інформації і досі має місце, особливо до неї вдаються деякі територіальні управління департаменту — зазвичай у випадках, коли запитувана інформація стосується питань дотримання прав людини.
Почастішали випадки ненадання інформації і головою відомства В.Кощинцем. Наприкінці 2007 року до суду було подано позов про ненадання інформації головою департаменту щодо процедури переведення засуджених з Ізяславської колонії №31 після подій у січні 2007 року. Є обґрунтовані підозри, що під час процедури переведення відбулися серйозні масові порушення прав людини. А тим часом департамент відмовляється надати інформацію, яка домогла б з’ясувати рівень дотримання вимог закону при оформленні та здійсненні переведення.
Є факти відмови, попри приписи прокуратури, надати інформацію і з боку керівництва управління департаменту у Волинській області.
Ця практика розходиться з деклараціями та запевненнями вищого керівництва відомства про відкритість системи.
Практично відсутні будь-які моніторинги. Проведений Українсько-американським бюро прав людини в 2006 році моніторинг є чи не єдиним, що його дозволив департамент за останні шість років. Дієвість цього моніторингу важко оцінити, бо в жодному зі звітів відомства не згадується, яких саме заходів ужито за його результатами і що змінилося в діяльності закладів системи завдяки його проведенню.
Широке дослідження різних аспектів діяльності установ провів сам департамент у 2006 році. У ньому були задіяні 87 тис. засуджених та осіб, узятих під варту, а також понад 15 тисяч осіб із числа персоналу установ. Але результати цього дослідження недоступні, використовуються тільки самим департаментом.
Брак серйозних та системних досліджень не дозволяє достатньо об’єктивно оцінити справжній стан системи та рівень дотримання прав людини в установах. Випадки повідомлення департаментом неправдивої інформації лише підсилюють сумніви в достовірності даних, які надає відомство.
Формальний та беззмістовний характер відповідей департаменту було продемонстровано й при спробі «Донецького Меморіалу» дізнатися, як розраховуються показники смертності, які наводить департамент. Начальник управління відомства С.Живаго повідомив, що «при проведенні розрахунків показників смертності, захворюваності на туберкульоз використовуються методики, рекомендовані кафедрами соціальної гігієни медичних університетів, які викладаються студентам».
Брак достовірної інформації та незалежних досліджень фактично сприяє приховуванню справжнього стану дотримання прав людини в установах системи та сприяє тому, що керівництво департаменту використовує погану поінформованість суспільства про реальний стан у системі для маніпулювання громадською думкою.
Дезінформаційна політика
У 2007 році зафіксовані численні випадки надзвичайних подій в установах системи. Зазвичай інформація про них отримана неофіційним шляхом. Попри декларації про відкритість системи, керівництво відомства ретельно втаємничує обставини та причини багатьох подій, часто заперечує якісь факти, які згодом змушене визнати. Ретельний аналіз інформації, отриманої з різних джерел, виявляє непоодинокі випадки надання неправдивої інформації.
Нижче наведена низка повідомлень про надзвичайні події, які дозволяють скласти уявлення як про характер надзвичайних подій, так і про контекст повідомлень про них.
Однією з найгучніших подій стали заворушення в Ізяславській колонії №31 (Хмельницька обл.).
14 січня 2007 року майже всі засуджені Ізяславської колонії №31 (понад 1200 осіб) оголосили голодування на знак протесту проти, як вони зазначили, свавільного накладення дисциплінарних стягнень, побиття й принизливого поводження з боку персоналу, поганого харчування і медичного обслуговування. Однією з вимог ув’язнених було відсторонення від керування колонією її начальника, його першого заступника і заступника з режиму. Того ж дня у колонію приїхала комісія департаменту, і вже ввечері голодування було закінчене.
А 22 січня 2007 року в колонію був уведений спеціальний підрозділ у масках і бойовому спорядженні. Як повідомляли правозахисні організації, вони жорстоко побили більш як 40 в’язнів, котрих спеціально для цього привели до штабу, — саме тих, хто заявив комісії про вимоги засуджених. У результаті побиття засуджені зазнали тілесних ушкоджень (переломи ребер, кісток, носів, вибиті зуби тощо). Одразу після цього їх розділили на дві групи й перевезли до Рівненського та Хмельницького СІЗО в тому одязі, в якому вони були, решта речей залишилася в колонії. У СІЗО в’язнів знову жорстоко били. Згодом вони були етаповані в інші колонії продовжувати відбуття покарання.
Працівники департаменту спростовують твердження про голодування й побиття та кажуть, що 40 засуджених перевели в інші колонії, оскільки установа №31 була переповнена. На скарги засуджених та їхніх батьків до прокуратури та інших органів влади надійшли відповіді, що дії працівників департаменту були правомірними.
Спочатку у відповідях департаменту на запити громадських організацій зазначалося, що «під час проведення загального обшуку... спецзасоби та заходи фізичного впливу до засуджених не застосовувалися». Водночас на запит «Донецького Меморіалу» Генеральна прокуратура повідомила, що «під час проведення обшуку за вчинення фізичного опору, до вісьмох засуджених застосовано, у порядку ст. 106 КВК, заходи фізичного впливу та спеціальні засоби (кийки, наручники)». Згодом і департамент визнав цей факт, а пізніше повідомив, що за результатами перевірки подій в Ізяславській колонії вжито таких заходів: «Наказом виконуючого обов’язки начальника Ізяславської виправної колонії №31 від 22 січня 2007 року №24, а також наказом начальника управління департаменту в області від 24 січня 2007 року №4 притягнуто до дисциплінарної відповідальності 24 винні посадові особи, у тому числі 2 працівники попереджені про неповну службову відповідність, 2 працівникам оголошено суворі догани, 13 працівникам оголошено догани, щодо 2 працівників ухвалене рішення про обмеження раніш накладеними стягненнями та 2 працівників не притягнуто до дисциплінарної відповідальності у зв’язку з нетривалим часом перебування на займаних посадах». Проте так і не зрозуміло, за що саме вони були покарані. Чи були вони покарані за незаконне насильство?
Ще одним випадком застосування спецзагонів стали гучні події в Бучанській виправній колонії №85 (смт Гостомель, Київська область).
Правозахисники зазначали, що «після того, як ця історія стала відомою, керівництво колонії зробило все, аби залякати або вмовити ув’язнених мовчати. Найактивніших та сильно побитих перевели до інших колоній, а тим, хто залишився, пообіцяли пом’якшення умов та ще й пов’язали всіх круговою порукою — пообіцяли, що, коли хтось один прохопиться словом, то всім буде непереливки.
Після цього до колонії пустили декілька журналістів та представників громадськості, і, звісно, всі ув’язнені мовчали і жодних порушень не було виявлено».
Привертають увагу факти жорстокого поводження з ув’язненими у Вінницькій установі виконання покарань №1. На прес-конференції, яка відбулася в Києві в УНІАН 25 червня з нагоди Міжнародного дня захисту жертв катувань, матері засуджених Сергія Б. та Олексія П., котрі відбувають покарання у Вінницькій установі виконання покарань №1, розповіли про жорстоке побиття їхніх дітей у березні—квітні 2007 року. Сергія Б. конвоїри побили за те, що вчасно не вийшов на роботу. Олексій потрапив у немилість через скаргу, яку його мати написала до вищих інстанцій з метою припинити жорстоке поводження із засудженими.
«Під час особистої зустрічі із Сергієм Б. і Олексієм П. ми бачили синці від талії до колін, — повідомила на прес-конференції президент Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна», народний депутат 5-го скликання Катерина Левченко. — І хоча факти, наведені у скаргах, підтвердилися, від керівництва департаменту мені надійшла відповідь: мовляв, усе нормально й нічого такого не було, а генерал Ільтяй заперечує бачене».
Не була підтверджена інформація і про жорстоке побиття іншого засудженого Р. Та й загалом повідомлення про жорстоке поводження часто мають суперечливий характер.
Наприклад, «3 грудня до Харківського СІЗО № 27 прибув невідомий в’язень, етапований з виправної колонії №85. Очевидці стверджують, що на момент прибуття він перебував у жахливому фізичному стані: усе його тіло мало ознаки жорстокого побиття. Будучи поміщеним у звичайну камеру для етапованих та діставши чергову відмову про надання йому медичної допомоги, невідомий в’язень, який не встиг навіть себе назвати, раптом перерізав собі сонну артерію, від чого невдовзі помер».
Начальник Харківського управління департаменту Олександр Кізім підтвердив факт смерті «етапованого» з 85-ї колонії й навіть назвав його ім’я. А начальник СІЗО у спецповідомленні сповістив: «3 грудня 2007 року до Харківського СІЗО із Бучанської виправної колонії №85 для подальшого етапування до місця лікування від туберкульозу прибув Юрій Ф., 1961 р. н. Під час прийому в приймальному відділенні скарг на стан здоров’я не висловлював. О 18 год. 33 хв., перебуваючи у коридорі приймального відділення для конвоювання до камери медичної частини, стан його здоров’я раптово погіршився, з ротової порожнини та носа пішла кров, у зв’язку з чим було подано сигнал тривоги та розпочато реанімаційні заходи, які позитивних результатів не дали. О 18 год. 36 хв. лікарями медичної частини було констатовано клінічну смерть, зупинку дихання, зупинку серця, відсутність пульсації, втрату крові, приблизно 2—3 літри. Попередня причина смерті: профузна легенева кровотеча». Втім, ми ставимо під обґрунтований сумнів відповідь офіційного речника департаменту й зовсім не виключаємо, що смерть ув’язненого настала внаслідок доведення особи до самогубства через жорстоке поводження та систематичне приниження людської гідності (ст. 120 КК України). Тобто не внаслідок запущеної форми туберкульозу, а внаслідок кримінально караного самогубства, яке намагаються від нас приховати.
І це не перший за останній час випадок «природної» смерті з «етапованими» з Бучанської виправної колонії №85».
Ці випадки та багато інших суперечливих повідомлень свідчать про нагальну потребу запровадити ефективний механізм або процедуру перевірки з участю незалежних структур, зокрема журналістів та громадських організацій, повідомлень про жорстоке поводження з ув’язненими. Адже через брак такої оперативної перевірки певна частина повідомлень про знущання містить перебільшення, спрямовані насамперед на привернення уваги за будь-яку ціну. На жаль, керівництво департаменту ігнорує такі пропозиції.
Доволі рідко публічно звучать свідчення самих засуджених. На прес-конференції 22 лютого 2008 року колишній засуджений Павло Панич поділився своїми спогадами про ув’язнення. З 2001 по 2007 рік він відбував покарання в 25-й колонії в Харківській області. «Там нема жодного зека, якого не били, — розповідає Панич. — За що били? Соромно сказати: люди працювали у дві зміни, підйом о шостій, о першій ночі — відбій, ніколи навіть поголитися було. А якщо людина скаже: я хочу поскаржитися, ви порушуєте мої права — не дай Боже! Це смертна кара».
Коли терпіти стало несила, засуджений крадькома підключився до адміністративної телефонної мережі і зателефонував по міській лінії своїй матері, попросивши, щоб та написала листи на ім’я Олександра Мороза та Юлії Тимошенко з проханням допомогти. «Я порушив закон, але цього ніхто не помітив, проте іншого виходу не було: офіційно звертатися я не міг, анонімно теж, бо розумів, що законної сили це не матиме», — каже Панич.
14 червня 2004 року надійшла відповідь від Юлії Тимошенко, а через чотири дні в’язня, який наважився поскаржитися, кинули в ізолятор на 15 діб. Ще через тиждень, за словами екс-засудженого, до нього «застосували наручники»: «Це коли два офіцери викручують руки за спиною, один тебе тримає за груди, і стискають так, що наручники в’їдаються в м’ясо», — пояснює він. Колишній музикант Павло Панич і досі не може грати на музичних інструментах. Каже — не відчуває рук.
Протягом 2007 року правозахисні організації десятки разів привертали увагу громадськості до серйозних імовірних порушень прав людини в установах кримінально-виконавчої системи, проводили прес-конференції, оприлюднювали відкриті листи до керівників департаменту.
Комітет ООН проти катувань у своїх рекомендаціях щодо підсумків розгляду п’ятого періодичного звіту уряду України зазначив: «Комітет стурбований відомими фактами використання антитерористичного підрозділу в масках усередині в’язниць, що призводить до залякування ув’язнених і поганого ставлення до них». Комітет рекомендував уряду України домогтися, «щоб антитерористичний підрозділ не використовувався усередині в’язниць і тим самим запобігав жорстокому поводженню з ув’язненими і їхнє залякування».
Але, як свідчить отримувана інформація, Департамент продовжує практику використання спеціальних підрозділів для залякування в’язнів, що порушує міжнародні зобов’язання України.
Використовуючи ці підрозділи, вважають правозахисники, Департамент має на меті дійове і превентивне покарання порушників режиму, а ще більше — шукачів правди та скаржників, демонстрацію всім цілковитої своєї безкарності та можливості вчиняти будь-яке свавілля.
Слід зауважити, що Міністерство юстиції 27 грудня 2007 року скасувало реєстрацію наказу №167 від 10 жовтня 2005 року в Єдиному реєстрі нормативно-правових актів, згідно з яким у складі департаменту з питань виконання покарань функціонував спецпідрозділ для боротьби з тероризмом, який використовувався для проведення обшуків засуджених і приміщень установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, а фактично — для залякування позбавлених волі. Скасування реєстрації означає, що наказ №167 втратив законну силу. Проте спецпідрозділи використовувалися і пізніше. Працівники департаменту стверджують, що це так звані «зведені» загони, які формують за потреби з оперативних та інших працівників різних установ виконання покарань для підтримання порядку в установах, коли виникають конфліктні ситуації між засудженими та адміністрацією. Характер дій цих загонів, за повідомленнями, отриманими наприкінці 2007 року і в перші місяці 2008 року, не відрізнявся від дій спецпідрозділу для боротьби з тероризмом.
Експерт з пенітенціарних питань, кандидат юридичних наук Олександр Беца переконаний: в усьому винна непродумана кадрова політика — починаючи від призначення на посаду голови державного департаменту з питань виконання покарань й закінчуючи повальною кадровою ротацією в регіонах, коли керувати обласними управліннями були призначені люди, які «не розбираються в цій системі», працівники міліції, ДАІ та МНС. «Уперше за історію незалежності ми мали випадки, коли самі працівники — Львівського СІЗО, Ірпінського виправного центру — виступили проти своїх керівників, не в змозі далі терпіти», — каже Беца. На його думку, тим, хто працює «в низах», із мізерною заробітною платою (в середньому початківець в установах виконання покарань отримує 900 грн.) якраз і доводиться найважче. При цьому, наголошує він, зарплата керівників департаменту в 30 і більше разів вища. Матеріальні труднощі часто штовхають «рядових» співробітників на зловживання. Як результат, у колоніях «процвітають» побори, шантаж, торгівля привілеями, пронесення наркотиків і спиртного.
З висновків правозахисників хотілося б виокремити такі:
Протягом минулого року в системі змін на краще не відбулося.
Демілітаризація департаменту не відбувається. Навіть навпаки: з 1999 по 2008 рік кількість атестованих працівників департаменту зросла на 24%, а неатестованих — зменшилася на 47 %.
Триває тенденція зменшення чисельності ув’язнених в установах системи, що загалом позитивно впливає на умови їх тримання.
Торік у департаменті ухвалювалися відомчі документи, які порушують права засуджених та ув’язнених. У нормотворчій діяльності існує значна перевага на користь питань охорони та безпеки і на шкоду питанням дотримання прав людини. Громадськість та провідні науковці до розробки документів, які стосуються прав людини, не залучаються.
Дещо погіршується стан з дотриманням прав людини в установах виконання покарань у контексті поводження персоналу з ув’язненими. Як і рік тому, можна стверджувати, що повага до гідності людини досі не стала домінуючим чинником кримінально-виконавчої політики.
Почастішали випадки протестів з боку засуджених, проте об’єктивного аналізу причин таких подій нема. Результати розслідування надзвичайних подій не оприлюднюються. Суспільству іноді подається неправдива інформація, заперечуються факти побиття засуджених та брутального поводження. До засуджених, які протестують та скаржаться, застосовуються каральні заходи.
Загострює ситуацію з дотриманням прав людини невиважена кадрова політика керівництва відомства. Систему продовжують залишати досвідчені кадри. Водночас до системи приходять, і часто на керівні посади, особи, які не мають необхідного досвіду роботи в цій сфері. Невдалі кадрові рішення поєднуються з соціальною незахищеністю персоналу.
Немає дійової та публічної реакції керівництва на випадки корупції серед в’язничного персоналу та керівників відомства.
Доступ до інформації щодо дотримання прав засуджених у системі надто обмежений. Триває практика ненадання відповідей посадовими особами органів за запитами. До працівників відомства, які порушують законодавство про інформацію, не вживаються заходи реагування.
Взаємодія з громадськістю, насамперед з неурядовими організаціями, обмежується лише питаннями матеріальної допомоги системі та окремих послуг правового і консультаційного характеру засудженим. Керівництво департаменту продовжує уникати співпраці з правозахисними організаціями.
Немає громадського контролю дотримання прав засуджених та ув’язнених, а також діяльності установ виконання покарань. Громадські ради при управліннях департаменту або не працюють, або переймаються виключно питаннями проведення культурних заходів. Громадська рада при департаменті збирається лише двічі на рік, нагальні питання дотримання прав людини не розглядає, її голова на звернення громадських організацій не реагує. Цей орган фактично імітує консультації з громадськістю.